Смерть місіс Шир

СМЕРТЬ МІСІС ШІР

Не так давно, в пообідню пору, червоним від глини путівцем через Іденську долину мчали в старезному відкритому автомобілі двое молодиків. Вони так гнали мангану, що кожен, хто бачив їх, міг здогадатися: поспішають у якійсь негайній справі. Марку автомобіля визначити було неможливо: ніяких ознак чи прикмет, нічого такого, що нагадувало б інші машини. Л от прикмет, які впадали в око і відрізняли її від інших, було безліч! позаду деренчав прикручений дротом пом'ятий номерний знак, ще торішній, уже п'ять місяців як недійсний, таким самим дротом (і не якимсь там іржавим залізним, а мідним, новеньким, блискучим) дуже вправно, майже зовсім щільно була прикручена іі покришка багажника та двоє дверцят. Брудними шворками та мотузками були поприв'язувані й капот та ліве переднє крило автомобіля, єдине, що зосталося. Хоч усе те рипіло й деренчало, а крило хилиталось, машина якось рухалася, і обидва молодики, похитуючись, ніби кивали головами кущам, що швидко летіли назустріч — кивали серйозно, стримано, ніби щось зважуючи в думці. Молодики були чимось схожі один на одного, ніби спочатку обличчя їхні були зовсім однакові, і лише згодом то тут, то там по них пройшлися пензель чи молоток, зробивши з одного Джерімайю, а з другого — Слинька.

Джерімайї, що сидів за кермом, було близько тридцяти чотирьох років. То був високий, широкогрудий чоловік, з густою чорною бородою. Він стискав губи вдоволено й міцно — наче знав якусь таємницю, якої нізащо не відкрив би навіть Слинькові. На гладенькому чолі його не було жодної зморшки,— видно він ніколи не сушив голови думками. Чуприна в пього була скуйовджена і це робило його схожим на якусь велику тварину,— більшості людей він нагадував бізона, павіть тим, хто бачив бізопів лише на малюнках. Проте очі в нього були ясні і пильні, а погляд розумний,— особливо, коли хтось звертався до нього. Колись давно Джерімайя ходив у школу й подужав усі класи, крім сьомого, останнього, завдяки тому, що лише дивився па вчителя отим своїм поглядом, та час від часу кивав головою, як оце тепер. Вони саме під'їздили до старого дерев'яного мосту, і Джерімайя кивнув, ніби знав, що зараз буде міст.

А Слинькові аж дух перехопило, коли він побачив міст: Слиньку сповнилось лише двадцять, і він ще ніколи не забивався так далеко від дому, хіба що, коли його брали до армії, звідки він зразу й вернувся (вій розповідав, що не схотів служити, хоч там його нагодували вечерею, бо йому страх не сподобалося, що там так багато чорнопиких). Він мав повпе, гарненьке обличчя ангела, вирваного з рідної стихії, а тому спантеличеного і спохмурнілого на все життя. Його вигоріле на сонці волосся, видно, було підстрижене під макітру (це зробила мати), але вже відросло на два-три дюйми і звисає брудними пасмами, а тому здається якимсь нашорошеним і карикатурним. У нього світлі невиразно-голубуваті очі і м'які брови, власне, одна брова, бо вони зрослися над переніссям. Пухкі щоки в ластовинні. Губи слиняві і весь час папіврозтулеиі (вночі у нього завжди мокра подушка). Дарма що стоїть така спека — близько 98 градусів фаренгейта — він у костюмі, як і його двоюрідний брат Джерімайя,— тільки строката сорочка розстебнута. Костюм Слинька, куплений на виріст, був і досі завеликий на нього, хоча вже добре приношений, і Джерімайїн костюм густо-чорного кольору теж лиснів і тхнув гори-

щем. Відколи Джерімайя почав його надягати, Слинько поглядав на нього якось дивно, ніби не був певен: чи це справді його брат Джерімайя, чи якийсь інший Джерімайя.

Машина загуркотіла по мосту.

— Хе-хе! — зареготав Джерімайя не дуже весело, коли дошки загриміли й застрибали позад них, а старе іржаве поруччя аж підскочило, ніби захоплене зненацька. Під мостом не було річки — лише порепана земля, поросла зів'ялим бур'яном; обидва молодики прикипіли поглядом до урвища, обличчя їхні поблідли зі страху, ніби з них стерло всі риси.

— Проскочили! — видихнув Джерімайя. Небезпека минула.

— Господь нас уберіг! — озвався Слинько, такий наляканий мостом, що забув, як Джерімайя завжди глузує з таких слів. Та той, здавалося, й не почув. "Господь урятував нас для нашого діла",—знову сказав Слинько: йому було байдуже, почує Джерімайя чи ні. Мозок йому свердлила одна думка. "Пообіцяли — треба зробити! Треба зробити!" Якби зараз з'явився сам диявол власною персоною і потяг би Слинька в пустелю, або на гору, або на вершечок піраміди, чи ще кудись, та став би його спокушати, щоб зламав обіцянку дядькові Саймону, Слинько крикнув би: "Ні! Нізащо!" — Крикнув би: — "Ні!" — самому дияволу!

Враз, ніби сміючися зі Слинькових думок, Джерімайя тіпнувся й почухав носа.

— Чого це раптом мене сверблячка напала. Невже мені всю дорогу дурні балачки слухати?

Слинько спалахнув.

— Ніхто тебе не заставляє слухати,— огризнувся він, ніби зовсім не боявся Джерімайї. Може, те, що він наважився виконати обіцяне, вже змінило його? Він з гордістю відчув, що Джерімайя здивувався.— Сам менше патякай! — додав Слинько ущипливо.

Можливо, ніхто на Головній вулиці Плейн-Ділінга не бачив, як приїхали Джерімайя та Слинько, хоч багато хто, мабуть, звернув увагу, як вони приїхали востаннє — кілька днів потому. Слинько цього разу від нетерплячки просто-таки обливався потом, його костюм промок наскрізь, піт туманом застилав очі, і він дивився, ніби крізь щілинки в шщкарі. Як тільки на повороті дороги несподівано з'явився щит і різонув напис "Плейн-Ділінг", Джерімайя тихо мовив:

— Тільки гляди не викинь якогось коника, не зіпсуй усього. Чуєш?

Слипько був збентежений і злий, але він розумів, що Джерімайя має рацію. За Джеріманєю стояв весь їхній рід: весь рід Коуків, діди і батьки, сини, брати, жінки — всі до одного; серед них сам Слинько, його мати та маленький братик були чужі, здавалися злим жартом якогось витівника. Та й справді, хтось утнув жарт — мати Слинька була незаміжня: хлопець навіть не знав, хто його батько — за багато років, сповнених пекучого сорому, він дізнався тільки, що в них із братом батьки різні. Це хвилювало Слинька не менше, ніж те, що він не знав, хто його батько.

Вони їхали містечком. Воно виявилося більшим, ніж вони сподівалися. Головна вулиця була широка, брукована; обабіч довгими смугами рудуватої глини розбігалися стежки до будинків, на поля і щезали у далині. Понад вулицею тягся базар, де продавалась городина, фрукти та птиця, стояла школа (без прапора на флагштоці), бензозаправна станція і універсам та пошта в одному будинку (гурти хлопців і юнаків стовбичили перед цією будівлею, і Слинько втупився на них, ніби хотів когось упізнати), будинки (всі поставлені на підвалинах із бетонних блоків) і кінотеатр, на який звернув увагу навіть Джерімайя,— то був бляшаний барак з дахом, пофарбованим в сліпучо-оранжевий колір, і обклеєним афішами фасадом.

Слинько витріщався на нього, поки вони їхали мимо.

Джерімайя звернув у провулок, Слинько від несподіванки мало не випав з машини.

— Це тут в і н живе, ти так швидко знайшов будинок? — ледве зміг вимовити він.

— Ти що, здурів? Звісно, ні! — відказав Джерімайя,— читати не вмієш? Це готель. Ми тут перебудемо ніч, уторопав?

— Цілісіньку ніч? — перепитав Слинько, озираючись.— У кімнаті? В чиїйсь кімнаті?

— Та ні, кімнату віддають тобі. Дадуть ключ від неї, і сиди собі там, або йди, куди заманеться,— пояснив Джерімайя. Він поставив машину на вибоїстому схилі перед старим, хтозна-коли біленим будинком з колонами й просторою верандою, обвитою виноградом; двоє схожих, мов близнята, старих сиділи в кріслах, ніби хтось навмисне їх туди посадив.

— Нащо нам тут ночувати? Оце мені не подобається,— пробурчав Слинько.

— Тебе не питатиму,— відказав Джерімайя глузливо. Він уже спритно виплигнув з машини і тепер пригладжував костюм, чуприну і бороду. З кишені він вийняв краватку: акуратну, смугасту, міську краватку, скромного сірого кольору.

— Ти ж не кинеш мене самого, правда? — мовив Слинько, незграбно вилазячи з автомобіля.

Зайшовши в будинок, вони підійшли до стойки і спинились, зіпершись на неї руками, ніби чекали, поки їм дадуть їсти. Літня жінка з понурим обличчям підозріло подивилася на них.

— Як не маєте з собою речей, платіть наперед,— мовила вона.

— Платити? — обурився Слинько. Джерімайя штурхнув його під бік.

— Скільки? — спитав він обережно, ледь нахиливши голову.

— Три долари за двох,— відказала жінка. Слинько сподівався, що Джерімайя аж покотиться

з реготу, але той витяг з кишені гаманець і дрібні гроші й відрахував їх жінці: один паперовий долар і жменю монет.

— Краще б переспати в машині, ніж платити такі гроші! — пробурчав Слинько. Та ніхто на нього й не глянув. Джерімайя якось дивно і пильно дивився на жінку, випростаний на весь зріст — шість футів три дюйми, чи щось близько цього — так, що коли жінка повернулася, щоб дати йому ключа, вона заклякла і вп'ялася в нього очима. Джерімайя посміхнувся й схилив голову, ніби потішений. Жінка відійшла від стопки, маленькі колючі зморшки порізали її обличчя.

— Мем,— чемно звернувся до неї Джерімайя,— мож-па вас про дещо спитати? Раз ми тут гості і таке інше?

— А чого ж,— відказала жінка.

Джерімайя помовчав і поскуб свою куцу борідку, ніби раптом збентежився. Слинько чекав, не знаючи, куди подітися від замішання, і дивився собі під ноги. Та нарешті Джерімайя спитав квапливо:

— Де він живе? Де й о г о дім?

Слова його розітнули гаряче затхле повітря. Обличчя Джерімайї знов укрилося крапельками поту; він сам не вірив, що вимовив їх. Жінка тільки мовчки дивилася: губи її розтулились. Слинько, відчувши, що сталась дурниця, хотів був уже тікати звідси, забитися в машину і чекати Джерімайю, та ноги його прикипіли до землі. Нарешті жінка прошепотіла: "В і н? Хто це він? Мій чоловік? Мій чоловік якраз..."

— Та ні! — вигукнув Джерімайя.— Я питаю про Мот л і!

Незграбно перехилившись через стойку, він витяг ШЙЮ і таємниче прошепотів:

— Мотлі. Натан Мотлі.

— А, Натан Мотлі? — перепитала жінка, затинаючись.— Він живе десь тут, недалеко. А ви що, його родичі? З села? Навіщо він вам?

Слинько не міг більше цього терпіти.

— А нащо вам це знати? — огризнувся він.— Чого та навіщо... Чого ви так допитуєтесь? Ми приїхали сюди п'ять хвилин тому! Яке ж тут навіщо?

Джерімайя змахнув рукою і штовхнув Слинька в груди.