Смерть місіс Шир - Сторінка 4

- Джойс Керол Оутс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Слинько завжди міг визначити час удома, але тут, на дорозі, могла бути як дев'ята година ранку, так і третя година дня; ніщо не стояло па місці, ні на що не можна було покластися. Старий автомобіль був весь укритий пилюкою, вона забивалася в ніс і рот, не давала дихати. Слинько думав: "Чи вже почалась кара за вбивство дядька, чи ні, бо ж дядька ще не вбито?"

— Пам'ятаєш цей поворот? — спитав Джерімайя, намагаючись бути веселим. Слиньків відсутній погляд свідчив, що він не пам'ятає цієї дороги серед низького чагарника, під палючим сонцем — він нічого не впізнавав по дорозі назад, нібито це був і не віп, а хтось інший.

ш

Коли вони поминули міст, що вів до Рапідза, Слинько схлипнув:

— Я не можу цього зробити!

За автомобілем бігло кілька хлопчаків, галасуючи іі кидаючи каміння.

— Чуєш, Джерімайя Коук, покатай нас! — кричали вони.

Та Джерімайя був так зайпятий Слипьком, що навіть довкола не озирався.

— Чорт, знову не так? Хіба ж ми не вирішили? Слинькові тремтіли губи:

— Він послав нас, а ми нічого не виконали,— мовив він.

— А бодай тобі! Хіба ж ти не тис руки Мотлі? Продерся крізь бур'ян, щоб подати і свою руку, що, забув? Найнявся за сотню доларів. Таке не щодня трапляється!

— Авжеж,—відказав Слинько, шморгаючи носом.

— Хіба в чоловіка не може бути власного діла. Сам Христос мав власне діло: віп крамарював. Аякже! Він тільки ніколи не брав грошей, він продавав за інше, ще дорожче — людське життя, хіба це дешево! Кожен дбає про себе, тож наймайся у того, що більше дає. Хай йому чорт, хлопче,— скрикнув Джерімайя,— ти ж не відступишся від Мотлі, коли щойно дав йому слово?

— Я відступився від дядька Саймона,— мовив Слинько.

— Та годі вже про нього. Ось що я тобі що скажу. Коли вже зламав одне дане слово, то вже неодмінно треба стримати друге. Можна передумати лише раз.

Слинько відчув себе переможеним, йому лише хотілося, щоб Джерімайя не відвернувся від нього. Коли Джерімайя поглянув на нього, то по тілу його розлилася хвиля тепла, йому стало аж гаряче: та це було приємне почуття.

— Гаразд,— погодився Слинько.

Вони якраз повертали у завулок, де була дядькова садиба. Там, за невисокими вербами, стояв старий будинок, кілька ветхих повіток і одна нова, крита алюмінієм. Слинько сам здивувався, що йому зовсім но страшно: так само було йому, коли він гнався за Мот лі, і все було гаразд, наче так і годиться.

Автомобіль спинився. Джерімайя вийняв револьвер з сумки і запхав за пояс на своєму великому череві; це було дуже незручно, але Джерімайя не схотів уже виймати його. Слинько переліз через дверцята І зупинився на дорозі. Земля аж хиталась у нього під ногами; все здавалося якимсь несправжнім. Він хп хотів, ідучи провулком слідом за Джерімайєю. Воші звернули в поле, поросле бур'яиами й деревами. Коли Джерімайя впав на землю, Слипько зробив так само. Вони поповзли на животах. Слинько не піднімав голо ви і дивився лише на підошви Джерімайїних черепи ків. Якби Джерімайї з дума лось повзти цілий день туди й назад по полю, Слинько повзав би слідом.

Джерімайя спинився.

— Он він сидить.— Він розсунув бур'ян, щоб Слинь ко міг виглянути, та Слинько одразу кивнув головою; він зовсім не хотів показуватися. В голові у нього тьохкало.

— Бачиш, бери його на приціл! — прошепотів Джерімайя. Він підштовхнув Слинькову руку.

— Коли я скажу, ми вистрілимо обидва зра.іу. А тоді нишкни. Ми відповземо назад до машини, а згодом під'їдемо й спитаємо, що трапилось.

Слинько бачив, що Джерімайїне обличчя посіріло й взялося червоними плямами, як у Мотлі. Джерімаіін прицілився крізь кущі, зачекав, а тоді з підозрою но вернувся до Слинька:

— Ти ж пе поцілиш! Ти не хочеш стріляти, так? Щоб я сам усе робив, малий байстрюче?

— Я не байстрюк! — пронизливо скрикнув Слинько.

Вигук розітнув тишу і десь за милю пташка, певно, почула його й відгукнулась на нього трьома чистими нотами і треллю. Слинько так очманів, що навіть не міг пригадати, яка то пташка. Джерімайя пильно дивився на Слинька; вони були так близько, що дихали в обличчя один одному. І тому Слинькові здалося, що в нього паморочиться в голові: його занудило від смороду, який видихав Джерімайя. Заціпенівши, засліплені сонцем і приголомшені тишею, вони дивилися один на одного.

— Ні, я не байстрюк! — прошепотів Слинько,— будь ласка, не називай мене так. А тоді пролунав голос, який Слинько впізнав одразу.

— Хто тут? Хто це там у полі? Чорт забирай, я я; чую, що там хтось є!

Почувся несамовитий грюкіт: дядько Саймон тупав по ґанку своїми старомодними черевиками на високих підборах, розлючений так, що не міг устояти. Джерімайя і Слинько облились потом і принишкли. Вони чули, як старий говорить зі своею дружиною, а тоді його бурмотіння знову перейшло в крик:

— Хто там? Ану встань! Встань і покажись мені. Хто там ховається? Ось я зараз винесу рушницю. Ану к бісу, геть звідси, матінко, зайди в дім. Чуєш, що я кажу...

Джерімайя, гучно зітхнувши, звівся на весь зріст.

— Гей, дядьку Саймоне,— гукнув він, махаючи пістолетом.— Це ми — Слинько і я.

Він допоміг Слинькові звестися на ноги. По той бік доріжки на ґанку стояв старий і трусив кулаком. Чи це ж той дядько Саймон, який переслідував їх цілий день, ширяючи над автозюбілем, наче привид?

Старий здавався молодшим за того, якого пам'ятав Слинько.

— Та це ми тут,— повторив Джерімайя, придуркувато посміхаючись.

— Який біс вас туди заніс? — проревів дядько Саймон. У ту хвилину знову вийшла стара, як звичайно, витираючи руки об фартух.

— Це ховалися Джерімайя і Слипько, цілячись з револьверів у рідного дядька Саймона,— мовив старий злісно.— У чоловіка, що йому лишилося жити три-чотири роки, ні місяця більше. Чи ти бачила таке?

Стара, майже сліпа, покірно кивнула головою. Слинькові хотілося кипутися до неї, щоб вона його приголубила, вдихнути вологий чистий запах її теплих порепаних рук, щоб вона заспокоїла його, як заспокоїла тоді, коли двох його двоюрідних братів, хлопців трохи старших за нього, заарештували за вбивство державного службовця напередодні різдва. І справді все тоді минулось, адже суддя не зміг переконати присяжних: всі любили хлопців, або були їхніми родичами,— і справу довелося закрити.

— Як ті чорнопикі, в бур'яні сховались! Ти тільки поглянь, повзали, як чорпопикі в бур'яні! — репетував дядько Саймон.

Джерімайя перший не витримав. Рясні, гарячі сльози бризнули йому з очей, покотились по обличчю і загубилися в бороді.

— Це він намовив нас,— мовив він,— обдурив нас зі Слиньком. Це він наговорив нам усякої брехні, сипав словами, як у церкві; та ще й грозився, що донесе в поліцію. А я яс із нею колись мав мороки, правда ж, дядьку Саймоне? А віп ще сказав, що дасть по сотні кожному, і ми зможемо взяти коня і рушницю. Він так забив нам баки, та ще я пригадав поліцію...—

Джерімайїн голос раптом урвався. Слинько втупився в землю, сподіваючись, що продовжувати йому не доведеться.

— Хто? Мотлі? По сотні кожному? — Дивне було те, що дядько Саймон дивився на них уже якось не так: застигла на обличчі лють змінилася іншим виразом.— По сотні кожному?

— Та ще й коня і рушницю на додачу,—мовив Джерімайя хрипко.

Старий підніс до ока мізинець і шкребнув ним. А тоді гукнув:

— Гаразд! Сідайте в машину. Чорт би вхопив вас обох, сідайте і вертайтесь до Плейн-Ділінга! Я вам покажу! Я вас навчу робити засідки! Ви, дурні, скажете Мотлі, цьому байстрюку Мотлі, що ви пристрелили вашого бідолашного старенького дядька — а тепер приїхали по винагороду. Скажете, що приїхали но винагороду, запам'ятаєте? Джерімайя, стій на місці, не підходь! Не хочу бачити ваших паскудних морд, доки не зробите роботу, як слід. Чи ж мені самому трястись по всіх цих дорогах, мені, шістдесятип'яти-річному? Та мені б сидіти на пенсії, як ото в місті люди сидять, що на постійній службі були! Еге, сиди собі на пенсії, щомісяця чек тобі приходить... Матінко, ти йди собі в дім, не вештайся тут, це не твоя справа! То скажіть Мотлі, що приїхали по плату, і нехай він вам заплатить — по сотні кожному — а тоді пристреліть його, от так. І скільки ж ви за це дістанете?

Слинько випалив так швидко, що й сам здивувався:

— По сотні кожен!

— Скільки?

Слинькові думки гарячково закрутились, тоді в голові зринуло:

— По сто п'ятдесят кожному, та ще пістолет мені, та ще кінь Джерімайї.

— Буде кінь і тобі, а Джерімаіїї ще один. От так. Старші злісно сплюнув у їхній бік.— А тепер біс вас бери, мерщій у машину. Вам ще треба впорати Мотлі.

— Так, ваша правда, дядьку Саймоне,— мовив Джерімайя. Він жадібно ковтнув повітря.— Ми збиралися зробити діло. Двоє коней? А який другий? Гніда кобила, чи що?

— Сам вибереш,— відказав старий. Він понуро відвернувся, ніби забув про них. Слинькові закортіло зареготати вголос — все вийшло так легко. Він таки засміявся, з тривогою почув власний сміх, і в той же час відчув, як щось смикнулось у пього на обличчі. Ось смикнулося знову: біля ока. Такого з ним ще не було, але він зрозумів, що тепер йому довіку не позбутись ні посіпування біля ока, ні оцього тихого, істеричного сміху.

Джерімайїн автомобіль поламався, коли вони їхали назад, але нічого страшного не сталося: він ще трохи прокотився і мотор затих, ніби вмер. Джерімайя вискочив з машини і люто вдарив її ногою, відірвав крило і шматок бампера, а Слинько спокійно стояв і дивився, і врешті Джерімайя теж угамувався. Якийсь час вони п лента л и дорогою. Слинько помітив, як тремтять у Джерімайї пальці.

Хоч вони і йшли по державному шосе, машин було небагато, і коли з'явився якийсь автомобіль, Слинько несміливо спинився і піднімав руку, ніби знічев'я, ніби був ладен її знову опустити. За годину чи дві один автомобіль зупинився, ніби силою чарів; водій сказав, що їхатиме прямо через Плейн-Ділінг.

Коли вони під'їхали до будинку Мотлі, вже звечоріло. Слинько і Джерімайя попростували доріжкою до будинку; Джерімайя нащось витяг пістолет і оглянув його, і Слинько зробив так само; він помітив, що лишився один набій. Позіхаючи, Джерімайя підійшов до дверей і втупився у вікно: за столом сиділа сім'я, жінка і діти, про щось сперечаючись: обличчя їхні були перекривлені й злі. Джерімайя все дивився у вікно, аж поки старший хлопчик помітив його. Обличчя його зсудомилося, худенька ручка сіпнулася вгору, ніби він в чомусь звинувачував Джерімайю.