Смерть місіс Шир - Сторінка 5

Тоді на нього поглянула жінка і, поправивши абияк одежу на собі, рушила до дверей.

— Чого ви прийшли сюди? Він зараз у місті. Це вас, блазнів, тут носило зранку? — жінка, здавалося, зараз зарегоче.— Нат казав мені про вас, казав, піби ви збиралися застрелити його з іграшкових пістолетів. І як це я вас не примітила? Нат казав...

— Де він? — спитав Джерімайя.

— В місті,— відказала жінка,— Мабуть, у клубі. Клуб "П'яти тузів", навпроти банку. Він сказав, щоб я пе чекала його сьогодні вночі, але ж він не казав, щоб я чекала гостей до вечері. Правда, він ніколи нічого не каже,— посміхнулася вопа.— Ви, певно, кажете своїй дружині, де ви, що робите або хто прийде вечеряти. Ви, певне...

— А як воно пишеться? — спитав Джерімайя нетерпляче.

— Пишеться? Гм! Що пишеться?

— Ну, де він зараз.

— Це навпроти банку. "П'ять тузів" —як же це "п'ять" пишеться? Цифра п'ять, її намальовано на вивісці, знаєте, яка цифра п'ять?

Обидва — і Джерімайя, і Слинько кивнули.

— А тоді "Тузів", ну ось так: "Т", "Ту", потім "з", а тоді "ів". Навпростець від банку. Та чого вам не зайти і не почекати? Він буде...

— Дуже дякуємо,— мовив Джерімайя, кволо всміхаючись,— та нам ніколи. Може, якось іншим разом.

Вони довгенько йшли назад до міста. Джерімайїні пальці сіпалися ще дужче. Він раз у раз то шкріб голову, то колупав у вухах або в носі, а тоді знову щось скуб чи смикав. Слинько плентався позаду, щоб своїм хихотінням не дратувати Джерімайю. Вони минали будинки, базар, бензозаправну станцію. Помішули їдальню, обшиту дошками, і кінотеатр, перед яким стояли хлопці в брилях і курили. Коли Слинько і Джерімайя проходили мимо, хлопці мовчки витріщились на них. Навіть цигарковий дим ніби застиг у повітрі.

Ось несподівано і центр міста: аптека, стара провінційна крамниця на розі. У похиленій халупі кабінет дантиста під ядуче зеленою вивіскою. Тротуарів не було, і тому Джерімайя зі Слиньком йшли по узбіччю шосе.

— Дивися, там щось наче банк,— мовив Джерімайя, показуючи пістолетом на щось попереду; Слинько нічого не побачив. Вони пішли далі.

— Далеко ж ми забились,— мовив Джерімайя якимось ДИВНИМ чужим голосом, ніби збирався виголосити промову.

— А чимало ми зробили за цей тиждень чи скільки там днів. Досі мені й невтямки було, що я народився для такого життя, а ти? Гадав, що житиму, як усі — ферма, корови, може буде і сім'я, і діти, жінка їх доглядатиме; я вже майже нагледів і жінку! Не скажу тільки, кого. Та тепер я порозумнішав. Тепер я розумію, що це випадково, ну, п'яний був, наче вві сні, аж воно ні, тепер я вже бачу, тепер я зрозумів.

їх проминуло кілька машин: люди кудись їхали після вечері. Дівчинка років двох з пухнастим білявим волоссячком висунулася з вікна і радісно помахала Слинькові.

— Тепер я зрозумів,— мовив Джерімайя так дивно, що Слинькові аж моторошно стало, хоч і в нього самого у голові мішалось, таке діло будь-кому до вподоби. Або підпалити щось — будь-що — навіть власний будинок. Підпалити все: будинок, траву і дерева. Хіба не однаково — будинок, де люди живуть, чи дерева, що всі свою назву мають? Бо ті дерева тебе примушують — пазивай їх, вигадуй для них назви, як тільки побачиш, і нікуди від цього не дінешся! Нема куди дітись! А ти позбудься всього цього, спали все, що тобі заважає, що тобі світ застує — і людей теж... і людей теж...— Чуєш, Слинько. Раз ми вже зайшли так далеко, то я скажу тобі, що це я твій батько, я, Джерімайя. Ось я, твій батько, хоч і відкриваюся аж тепер!

Вони все йшли, у Слинькові знов щось тіпнулось біля ока. Слова Джерімайї пролізли крізь отой невеликий отвір збоку у його голові, вмостилися там і набули змісту; затуливши рот рукою, Слинько стримав раптовий сміх, поглянув на змокрілу від поту спину Джерімайї у похоронному костюмі і подумав уголос:

— Он воно як!

— Так, хлопче, я твій батько,— відповів Джерімайя, стримуючи позіхання.— Ось він, твій рідний тато, ось іде перед тобою.

Слипькові треба було б щось сказати: та він не міг нічого придумати й мовчав. Вони вже підходили до "Клубу п'яти тузів". Він ніби притягував їх магнітом. Слинько почув голоси позаду й озирнувся: гурт хлопців ішов за ними трохи віддалік: ось до них пристав якийсь чоловік у комбінезоні, він дивився похмуро, з осудом. Та Слинько одразу забув про них, як тільки відвернувся. Вони поминули пральню-автомат з оранжевою вивіскою: "Працює цілодобово; прання — 20 центів, прасування — 10 центів". У пральні було повно людей, дарма що стояла спека. На порозі борюкалися діти, вони навіть не глянули на Джері-майю та Слинька. За пральпею стояв магазин-автомат із цінами від 5 центів до долара, золоті букви на червоному тлі, вітрини забиті яскравими товарами; але магазин був зачинений. А ось і сам клуб; він наближався так швидко, що Слинькове око затіпалося ще сильніше і йому довелося прижмурити його долонею, щоб, бува, не вискочило.

— А що, як він там,— прошепотів Слинько.— А що, як він почне говорити. Не давай йому говорити. Будь ласка. Стріляй в нього одразу, бо як він заговорить про коней, чи револьвер, чи запропонує вдвічі більше грошей...

Колись у клубі було вікно, велике квадратне вікно, схоже на вітрину взуттєвої крамниці, та тепер воно було все затягнепе фольгою. Всюди були наклеєні реклами пива та сигарет: рожевощокі красуні, чорноволосі і широкогруді чоловіки з білозубими блискучими усмішками. Довгі мускулисті стегна, гладенькі литки, тонкі щиколотки, сріблясті нігті, таїуйовані руки; груди, зарослі кучерявим волоссям, оголені і засмаглі на сонці перса, і перса, що стримано ховались під бюстгальтерами в червоний горошок — все перемішалося! Обличчя, що виринали з блакиті неба, переслідували Слинька застиглими ясними усмішками.

— Оце і є рай,— раптом подумав Слинько так упевнено, як ще ніколи не думав про життя,—ніби, готовий піти з цього світу, він дістав право оцінити його. В хлопця аж у животі заболіло від тихої туги за цим утраченим раєм і від думки про все, чого ще жадає від нього цей світ.

А Джерімайя вже відчинив двері до пивниці.

— Гей, Мотлі, вийди-но на хвилинку! Зсередини хтось обізвався, та Джерімайя терпляче провадив:

— Мотлі, тут до тебе одна справа.

Джерімайя зачинив двері. Слинько вчепився за нього:

— Він іде? Іде? А він є там? — питав він.— Тільки не давай йому мовити і слова. Стріляй в нього одразу ж. Або дозволь мені вистрілити...

— Ми ще не будемо в нього стріляти.

— А якщо він пообіцяє більше коней чи ще одну рушницю? Якщо...

— Ні, він цього не зробить. А тепер відійди.

— Я вистрелю в нього.

— Хай тобі чорт, хлопче, стій позаду,— гукнув Джерімайя.— Чому з тобою завжди така морока? В яку б халепу ми не вскочили, ти завжди перший.

— Не давай йому говорити! Якщо він...

— Ми будемо з ним говорити. Ми скажемо йому, що прийшли по винагороду.

— Винагороду? — Слинько розридався.— Винагороду? Я нічого не пам'ятаю, яка винагорода? Яка? Він буде говорити, буде...

Джерімайя відштовнув ііого і знову прочинив двері.

— Мотлі! — гукнув він.

В Слиньковій голові так гуло від голосів, що він не був певен, чи хто відповів.

— Він іде, це, здається, він,— мовив Джерімайя непевно.— А тепер, хлопче, відійди і не стріляй необачно, поки твій тато це владнає справу.

— Я стрілятиму в пього,— крикнув Слинько,— а то він говоритиме, як перше.— А якщо він заговорить і ми послухаємо його, то знову повернемось і будемо чатувати в полі. Ми будемо підстерігати дядька. А тітка Клара, я так любив її завжди, як їй дивитися, що ми полюємо на старого? Хоч вона й не може багато побачити. Якщо він вийде і заговорить, ми...

— Кажу тобі, хлопче!

— Який я тобі хлопець!

Двері раптом сердито розчахнулись. Слинько звів пістолет, ступпв широчезний крок назад, і вже зібрався стріляти, коли на порозі з'явився якийсь незнайомий чоловік, високий лисий черевань, обов'язаний рушником замість фартуха.

— Що за чорт! — проревів він.

Слинько, приголомшений, сахнувся назад. Шум у голові переріс у пронозливий вереск, і, шукаючи захисту, Слинько обернувся до Джерімайї. Все зосередилося на Джерімайї, здавалося, сонце і те сяє у його банькатих очах. Слинько скрикнув:

— Ти! Це тебе я шукав двадцять років! — Та від хвилювання він зробив оберт чи півоберта і коли стріляв, поцілив зовсім не в Джерімайю, і взагалі не в чоловіка, а в жінку — незнайому, дебелу жінку з засмаглим приємним і владним обличчям, одягнену в джинси і білу брудну чоловічу сорочку. Вона впала прямо на кошик з вогкою білизною, яку несла з пральні. Звідкись бризнула на одежу кров, і так само хтозна-звідки з'явилося двоє дітей, обоє голосно плакали й кричали.

Слинько позадкував. Жінку, що впала, обступили люди. Слииько, вражений, підніс дуло пістолета до рота і, не відриваючи погляду від жінки, задкував і задкував, спотикаючись. Його ошукали; він нічого не міг зрозуміти: все його життя котилося, наче повінь до цієї миті, а тепер, наштовхнувшись на греблю, спинилось. Хотілось плакати — урвалось його молоде життя (а втім, він помилився, бо менш ніж через три роки він вже працював у долині на консервному заводі, заробляючи добрі гроші), життя розхлюпане і всмоктане тут, на глинястій дорозі, поки люди оторопіло стояли й дивилися.