Смерть місіс Шир - Сторінка 3

- Джойс Керол Оутс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він оббіг довкола будинку. На доріжці лежав собака. Підібгавши брудні лапи, він слідкував за ними вологими настороженими очима. Слинько щойно зазирнув за ріг будинку, як хтось пірнув у чагарник за домом і побіг у поросле бур'янами поле. Слинько радісно скрикнув: все було таке знайоме, нічого страшного, точнісінько як в іграх, які він любив дитиною.

— Сюди! Ходи сюди! — крикнув він. Тоді вистрілив навмання в кущі. Позад нього чувся сполоханий крик — Джерімайя, горлаючи, бігав по будинку. Коли він вискочив з задніх дверей, краватка його з'їхала на спину, ніби хтось жартома пов'язав її так, і вигляд у нього був ще розгублений.

— Щось гаряче сьогодні для полювання,— мовив він, підійшовши до Слинька. В сліпучому сонячному промінні вони кинулись бігти через густу траву, І довкола них злітали злякані птахи. В полі пахло ви горілою від спеки травою.

— Я зверну сюди, а ти йди прямо,— пробурчав Джерімайя. Слинько побіг уперед, продираючись крі;н. чагарник і відводячи пістолетом гілки перед собою.

— Гей, Мотлі! — гукав він у відчаї,— Де це ти сховався? Щось зашаруділо збоку в кущах. Слинько ви стрілив туди. Через якусь мить з'явився Джерімліін, захеканий, з роззявленим ротом, ніби він плив кріль листя.

— Де цей байстрюк? їй-бо, він десь тут! —вигукнув Джерімайя.

— Якщо він утече, це не моя вина! — відказав Слинько. Він так розсердився, що не міг устояти на місці.— Він стояв перед тобою, а ти схибив! Коли дядько Саймоп спитає мене, я неодмінно скажу ііо-му правду!

Джерімайя почухав потилицю.

— Мені здається, що він має десь бути на цій до розі. Давай виженемо його звідси.

— Там, де я пройшов, я його не бачив,— відкалпи Слинько похмуро.

— Я також не бачив,— погодився Джерімайя. Вони рушили вперед, хльоскаючи по вершечках бур'яній своїми револьверами. Довкола безтурботно співали птахи. Через якусь мить вони сповільнили ходу і л у пинилися. Джерімайя пошкрябав бороду стволом рі< вольвера.

— А може, верпутись до будинку? — раптом за про понував він.— Він-бо прийде додому вечеряти, прав да ж? Або ночувати.

ї як це Слинько до цього не додумався!

— Гарно придумав,—буркнув він.—Спершу ти схибив так зблизька, а тепер хочеш загубити пою слід.

— Ти вистежуй його, а я піду назад, сам,—мовив Джерімайя.

— Б, ні,— відказав Слинько, намагаючись приховати страх.— Я тут сам не залишусь.

Вони пішли назад через поле тією ж стежкою.

Та раптом їм пощастило: Слинько встиг помітити, як ліворуч позад них з латки високої трави злетіла сполохала фазаниха. Слинько вистрілив у траву.

— Він там, він там ховається! Він там ховається! — Джерімайя вдивлявся в траву, гукаючи:

— Де ти його бачив? Ти його бачив?

Він метнувся повз Слинька, який знову вистрілив у бур'яни.

— Він там упав,— відповів Слинько,— і повзає.

Та в тиші, що настала, було чути лише звичайні сільські звуки: скрекотання комах і щебет пташок.

— Мот л і, ти тут? — спитав Джерімайя. Голос його зривався від нетерплячки.— Де ти?

Вони прислухалися. І тоді несподівано почувся голос:

— Чого ви хочете?

Вони обоє кинулися вперед.

— Де він говорив? Тут? — гукнув Слинько.

Вони з Джерімайєю зіткпулися. Джерімайя навіть розмахнувся револьвером і боляче ударив Слинька в груди. Слинько схлипнув від болю й образи.

— Це я знайшов його! Це я побачив, як злетів фазан! — огризнувся він.

— Заткни пельку і мовчи! — звелів Джерімайя.

— Та чого ви хочете? — знову обізвався хтось. Голос був безнадійний, якийсь примарний; здавалося, вій линув просто з повітря. Слинько так розгубився, що забув навіть вистрелити.

— Давайте поговоримо. Чого нам не поговорити?

Джерімайя стояв, люто втупившись у траву. Об личчя у нього побагровіло.

— Нам нема про що говорити,— відказав він по хмуро, ніби підозрював якийсь підступ.— Ми маємо робити своє діло.

— Вас хтось найняв? — не вгавав голос.

Слинько вже навів був револьвер, та Джерімайя зробив йому знак зачекати.

— Авжеж, найняли. А ти як думаєш? — озвався він.

— Так хтось хоче моєї смерті? — спитав голос. Хтось вам заплатив за це?

— Я ж тільки-но сказав! — розсердився ДжсрІ майя.— Ти що, шуткуєш зі мною? — 3 цими словами він підняв револьвер, і ступив крок до бур'ян ища.

— Ні, ні! — скрикнув голос,— я не жартую!., я... п хочу найняти вас — я дам вам роботу... обом дам н заплачу!

— Як він може заплатити, коли зараз умре, скрикнув Слинько зі злістю.—Він глузує з нас!

— А може, і не вмре, ти, клятий задрипаний дур ню! — озвався Джерімайя.— Прикуси язика. Яку ж ро боту ви нам дасте, сер?

Кущі біля стежки заворушилися.

— Роботу для двох чоловіків, що вміють влучно стріляти,—поволі відказав голос. А трохи згодом спитав:

— То що ж, беретесь обидва?

— Я берусь,— похопився Джерімайя.

— І я,— Слинько здивовано почув, як це вимонип його власний голос.

— А скільки ви дасте? — поцікавився Джерімайя.

— П'ятдесят доларів кожному,— відказав голос, ш" вагаючись.

— Чорт забирай! Мало! — скрикнув Слинько, ;ни> дячи дуло пістолета.

— Ні, ні, по сотні! — похопився голос. Слинькова рука заніміла. Вони з Джерімайєю переглянулися.

— По сотні кожному,— повторив Джерімайя урочисто. Дядько Саймон обіцяв п'ятдесят па двох, та ще пістолет Слинькові — ось цьому — та ще мені коня, мені давно хотілося коня; а ви ж, мабуть, не можете дати коня?

— Ані револьвер? — додав Слинько з огидою.

— Не можете дати мені револьвер, а мені подобається ця іграшка!

— Та ні, у вас буде револьвер,— озвався голос,— тільки після його смерті,— буде й кінь. Чому б не отримати їх вам після його смерті? Адже він обіцяв їх вам!

Джерімайя потер ніс.

—— Гаразд,— погодився він.

Кущі заворушилися. Спочатку висунулася чоловіча голова — рідке руде волосся, вицвілі банькаті очі, рот, який то розкривався, то закривався — потім висунулися плечі й руки і нарешті все тіло. Він переводив погляд з Джерімайї на Слинька.

— Так ви обидва надійні хлопці?

Руки його безвладно звисли по боках. Що це діялось? Слииько стояв ніби вві сні, приголомшений; йому не вірилось, що він міг зрадити дядька.

— Слухай, давай пристрелимо його! — раптом заговорив він гарячково.— Ми ж приїхали сюди заради цього!

— Цить!

— Але ж дядько Саймон!..

Запала мовчанка. Чоловік спокійно обтрушувався. Тепер він знав досить і тому звернувся до Джерімайї:

— Ви обидва добрі хлопці? Вам можна вірити?

— А хіба ви не довірилися нам? — відказав Джерімайя, підморгуючи.

Чоловік чемно всміхнувся:

— Масте досвід?

При цих словах Слинько опустив очі і обличчя у нього спалахнуло.

— У мене досвід є,—проговорив Джерімайя ду же повільно, ніби йому було соромно за Слинька. Мене судили за вбивство двох чоловіків і визнали невинним.

— Коли це було?

— Вже кілька років тому,— відповів Джерімайя. Не скажу, чи був винен я, чи ні — побережуся ще. Мс знаю, чи вже минув термін давності. Арештувати мс пе прийшли двое. Я тоді байдикував у Рапідзі — ми звідти родом,—— тож мене кинули до в'язниці і судили за вбивство якихось двох крамарів і крадіжку семи сот доларів. Мене судив суд присяжних,— мовив Джо-рімайя, зітхпувши,— і багато людей свідчили один но одпому,— присяжні вийшли і оголосили: не винен у грабунку; а значить і в убивстві теж. Та вони не віддали мені семисот доларів; забрали їх собі і віддали на школу: вставили нові вікна, перемонтували уми вальники і ще щось там зробили. Я навіть питания, коли проходжу повз ту шкелу: у мене ціла купа ро дичів училася там.

— Вас визнано невинним? Як це так? Джерімайя знизав плечима:

— Вони так вирішили.

Тоді чоловік обернувся до Слинька. Та Слинько, засоромлений, і очей звести не наважувався. 11 с род очима у нього стояв дядько, широколиций, зі встав л с ними зубами; він дивився, як Слинько та Джерімайн стовбичать на цьому полі і зраджують його.

— А ти, синку? — спитав чоловік приязно.— Ч и цо твоє перше діло?

Слинько кивнув головою, не зводячи очей.

— Чудово, я радий, що можу дати хлопцям паї о ду,— мовив чоловік.

І Слинько, незважаючи на сором, відчув нестримну радість від цих слів.

— Це добре, коли молодь набуває досвід,— мовив чоловік.

Він повернувся до Джерімайї і простяг йому руку. Джерімайя урочисто потис ту руку; обличчя обох чоловіків здавалися однаковими. Слинько продерся до них крізь траву і поклав свою руку посередині. Очі його палали, і він переводив погляд з одного на другого, ніби вони могли пояснити йому, яким це чудом він так учинив. Та Мотлі, обличчя якого вже набуло свого природного кольору, посміхнувся і сказав:

— Ну, ходімо вже до будинку.

За якусь годину Джерімайя та Слинько їхали з міста. Джерімайя вів машину ще швидше, ніж напередодні, і знову трусився і підскакував на сидінні, притискаючись черевом до керма.

— Мені це дуже не до вподоби,— зрештою мовив він,— та ти ж знаєш, що дядько Саймон і так недовго протягне. Найбільше років три — чотири.

Слинько з відкритим ротом дивився на дорогу. В голові у нього ніби була маленька суха дірка, в яку влітали Джерімайїні слова, і йому не лишалось нічого іншого, як слухати, але до тих слів домішувалося інше — спогад, як дядько Саймон і криком, і лайкою виряджав їх у дорогу. Старий сидів на порозі в своєму кріслі-гойдалці, патьоки тютюнової жуйки стікали по підборіддю, він дивився на Джерімайю і Слинька, які, один на тридцять, а другий на сорок років молодші за нього, поспішали по спеці курною дорогою вкоротити йому життя. А зуби в нього були нові, вставлені не більше п'яти років тому. Слинько пригадав, як дядько Саймон привіз нові зуби з міста і показав усій родині, як вони працюють: надкушував яблука і жував їх, поглядаючи на всіх хитрувато, сповнений

гордощів. Дядько Саймон! Слинькові здалося, ніби старий поклав йому на плече свою кощаву руку.

— Що з тобою, хлопче? — спитав Джерімайя роздратовано.

— Доручили нам діло, а ми не зробили його! — відказав Слинько і втер носа тильним боком долоні.

Джерімайя замислився. А тоді сказав, трохи помовчавши:

— Але ж рідня нічого не означає. Це діло випадкове; подумай сам — чи не однаково. Дядько чи ще хто. Або брати, бабуся чи й інші.

Слинько закліпав очима:

Навіть рідний батько, якщо він у кого є?

Такий уже був Слинько: рано чи пізно перейде на цю тему. Звичайно кожен, з ким він заводив таку розмову, знизував плечима і не знав, що казати, та Джерімайя поглянув на нього вражено.

— Батько — це, може, й інша річ,— мовив Джерімайя і, міцно стиснувши щелепи, дав зрозуміти Слинькові, що він сказав усе.

Дорога так часто повертала, що сонце онинялося у них то позаду, то попереду, ніби стрибало по небі.