Сніданок у Тіффані - Сторінка 10

А тоді взяла та й розбила нам серце — втекла ото геть з дому.— Він сьорбнув захололої кави й подивився на мене серйозним, допитливим поглядом.— Ви що, синку, сумніваєтесь? Не вірите, що я кажу все так, як воно є?

Я не сумнівався. То була надто неймовірна історія, щоб вигадати її. До того ж вона цілком суміщалася з О. Дж. Бермановим враженням від Холлі, коли він уперше побачив її в Каліфорнії: "І не добереш, звідки вона: чи то з якоїсь південної глушини, чи то з Оклахоми, чи ще звідки". Де там було Берманові догадатися, що то заміжня дитина з Тьюліпа, штат Техас.

— Еге ж, просто розбила нам серце — втекла з дому, та й годі,— повторив конячий лікар.— І не мала ж на те ніякої причини. Всю роботу в господі робили дівчата. А Луламей могла собі жити й не тужити: крутитися перед дзеркалом, мити й розчісувати волосся. У нас же свої корови, садок, кури, свині, то ви б, синку, побачили, як ця жіночка розкохалася. І брат її вигнався на справжнього велетня. А побачили б, які вони до нас прийшли. То Неллі, моя більшенька, привела їх у дім. Приходить вона до мено одного ранку та й каже: "Тату, я там замкнула в кухні двоє малих. Застукала їх у дворі — вони крали молоко й індичачі яйця". Ото й були Луламей і Фред. Ну, скажу я вам, зроду не бачив нічого жаліснішого. Ребра стирчать, ноженята худющі — мало не підтинаються, зуби такі розхитані, що й каші не вжують. Що ж виявляється: мати померла від сухот, батько так само, а всіх дітлахів, цілу купу, послали жити по різних лихих людях. Тож Луламей з братом і ниділи обоє в якихось негідних людців, миль за сто на схід від Тьюліпа. От з того дому вона таки мала причину втекти. А з мого — ніякісінької. Це ж була її рідна домівка.— Він сперся ліктями на прилавок і, притиснувши пучками пальців заплющені повіки, тяжко зітхнув.— Вона добре набрала тіла, гарненька така стала жіночка. Та й жвава нівроку. Все, було, щебече, мов сойка. На кожен привід знайде дотепне слівце, що куди там тому радіо. А я, щоб ви знали, квіти їй збирав. Вороня приручив і навчив говорити її ім'я. Показав їй, як на гітарі грати. Тільки, було, погляну на неї, то аж сльози на очі навертаються. Тої ночі, як піти за мене просив, мов дитина плакав. А вона мені каже: "Ну чого ти плачеш, Док? Та звісно, що я піду за тебе. Я ж іще ніколи не виходила заміж". Хоч-не-хоч, а засміявсь я тоді, обняв її міцно-міцно: вона, бачте,ніколи ще не виходила заміж! — Він осміхнувся, пожував свою зубочистку.— Нехай мені хто скаже, що їй не солодко жилося! — мовив зачіпливо.— Ми всі на неї мало що не молилися. Їй і пальцем ворухнути не, доводилось, хіба ото тільки щоб шмат пирога з'їсти. Та ще волосся розчесати чи послати когось по всі оті журнали. Там їх у нас, тих журналів, на добру сотню доларів назбиралося. І скажу я вам, через них усе це й скоїлось. Надивилася вона тих лискучих картинок. Начиталася всіляких химер. Отож і почала ходити на дорогу. Що день, то далі заходила: пройде милю — й вернеться, дві милі — й вернеться. А одного дня так і пішла геть хтозна-куди.— Він знову притис пальцями повіки, віддих його був хрипкий.— І те вороня, що я їй подарував, здичавіло й теж полетіло з дому. Ціле літо було чути його довкіл. Ціле літо кричав клятий птах: "Луламей! Луламей!"

Він згорбився й далі сидів мовчки, неначе дослухаючись до того давнього пташиного крику. Я взяв наші чеки й поніс до каси. Поки я розраховувався, він підійшов до мене. Ми вийшли разом і рушили до Парк-авеню. Вечір був холодний, дув вітер, і розмальовані полотняні піддашки хляпали від його подмухів. Ми довго йшли мовчки, потім я спитав:

— А її брат? Він не пішов од вас?

— Ні, сер,— відказав він, прокашлявшись.— Фред жив з нами, аж поки його забрали до війська. Добрий хлопчина. І до коней був добрий. Він теж не міг збагнути, яка муха вкусила Луламей, що вона отак зненацька всіх нас покинула: і брата, й чоловіка, й дітлахів. А коли вже Фред пішов до війська, вона почала писати йому листи. Оце ж він днями прислав мені її адресу. То я й приїхав забрати її. Я ж знаю, вона жалкує про те, що вчинила. Знаю, що хоче назад додому.— Він неначе сподівався почути від мене підтвердження цього.

Я сказав, що, мабуть, Холлі, чи то пак Луламей, тепер не зовсім така, як була колись.

— Слухайте, синку,— мовив він, коли ми підійшли до парадних дверей.— Я казав вам, що мені потрібен друг. Бо я не хочу її вразити. Чи там налякати. Отож і не квапився. Будьте другом, скажіть їй, що я тут.

Перспектива відрекомендувати міс Голайтлі її чоловіка була для мене досить спокуслива, а поглянувши вгору на її освітлені вікна, я подумки побажав, щоб там були і її друзі, бо ще спокусливішою здавалася можливість побачити, як цей техасець ручкатиметься з Мег, і з Расті, і з Жозе. Але, подивившись на серйозні й горді очі Дока Голайтлі, на його вкритий плямами капелюх, я відчув сором за ці свої думки. Він зайшов за мною до вестибюля й спинився, щоб чекати біля сходів.

— Вигляд у мене пристойний? — спитав пошепки, розгладжуючи рукава й поправляючи вузол краватки.

Холлі була сама. Вона відчинила одразу, бо, власне, вже виходила з дому, й білі атласові туфлі та пахощі парфумів виказували її розвеселі наміри.

— Ну що, йолопе? — мовила вона і грайливо ляснула меле сумочкою.— Зараз я дуже поспішаю і не маю часу миритися. Люльку миру викуримо завтра, гаразд?

— Гаразд, Луламей. Якщо завтра ти ще будеш тут.

Вона зняла свої темні окуляри й, мружачи очі, подивилася на мене. Її очі були немовби складені з безлічі дрібнесеньких призм і яскріли голубими, сірими й зеленими блискітками.

— Це він тобі сказав,— мовила вона ледь чутним, тремтливим голосом.— Ну прошу тебе...Де він? — І вибігла повз мене на сходи.— Фреде! — гукнула наниз.— Фреде! До ти, любий?

Я чув, як Док Голайтлі піднімається сходами. Аж ось голова його показалася над бильцями, і Холлі сахнулась назад, не те щоб налякана, а наче розчарована. Тим часом він уже став перед нею, боязко й винувато похнюпившись.

— Боже мій, Луламей...— почав був він і затнувся, бо Холлі дивилася на нього невидющими очима, ніби не могла пригадати, хто він такий.— Ну й ну, ластівко,— мовив він,— чи тебе тут зовсім не годують? Он яка худесенька. Як ото коли я перше тебе побачив. Сама шкіра та кістки.

Холлі доторкнулася до його шорсткого підборіддя, немов хотіла впевнитись, чи справді він стоїть перед нею.

— Здрастуй, Док,— лагідно сказала вона й поцілувала його в щоку.— Здрастуй, Док,— повторила радісно, коли він підняв її з підлоги й міцно стиснув в обіймах.

Він засміявся з полегкістю:

— Боже мій, Луламей! Оце-то радість!

Ні вона, ні він не помітили мене, коли я протиснувся повз них і пішов до себе нагору. Не почули вони, здається, і мадам Сапфії Спанелли, що вистромила голову із своїх дверей і заволала:

— Ану тихше там! Це ж просто ганьба! Пошукайте іншого місця для розпусти!

*

— Розлучилася з ним? Та певно, що ні. Ради бога, яке там розлучення — мені ж було всього чотирнадцять років. Цей шлюб не мав законної сили.— Холлі постукала по порожній склянці.— Містере Белл, любий, ще по одному.

Джо Белл — ми сиділи в його барі — прийняв замовлення знехотя.

— Рано ви сьогодні почали заливати очі,— пробурчав він, хрумтячи таблеткою від печії. На темному дерев'яному циферблаті годинника за прилавком ще не було дванадцятої, а він уже подав нам по три мартіні.

— Сьогодні неділя, містере Белл. А в неділю усі годинники спізнюються. До того ж я ще й не лягала,— сказала йому Холлі, а мені призналася: — Власне, не спала.— Вона почервоніла й винувато одвела очі. Уперше, відколи я її знав, у неї виникла потреба виправдатись.— Я не могла інакше. Розумієш, Док справді любить мене. І я його люблю. Може, тобі він видався старим, недолугим. Але ти не знаєш, який він лагідний, як уміє приголубити й пташину, й мале дитя, й усяке інше немічне створіння. А тому, хто хоч раз тебе приголубив, ти довіку будеш вдячний. Я завжди споминаю Дока в своїх молитвах. І не смійся, будь ласка! — зажадала вона, збиваючи попіл з сигарети.— Я справді молюся.

— Я не сміюся. Я усміхаюсь. Дивовижна ти все-таки людина.

— Та мабуть, що так,— мовила вона, і її обличчя, сіре й немов побите в ясному, денному світлі, враз проясніло. Тоді пригладила незачесане волосся, і воно залисніло різними тонами, наче на рекламі шампуню.— Уявляю собі, який у мене жахливий вигляд. Та й нічого дивного. Решту ночі ми бродили туди-сюди коло автобусної станції. Док до останньої хвилини сподівався, що я поїду з ним. Хоч я йому весь час твердила: "Слухай, Док, мені вже не чотирнадцять років, і я не Луламей". Та найстрашніше,і я зрозуміла це, поки ми там стояли,— що насправді все не так. Я й досі краду індичачі яйця і стрімголов кидаюсь у шипшинову зарость. Тільки тепер я кажу, що то на мене накотило.

Джо Белл осудливо поставив перед нами щойно збиті мартіні.

— Ніколи не залюбляйтеся в дику істоту, містере Белл,— порадила йому Холлі.— В цьому й була Докова помилка. Він завжди тяг додому якусь звірину. То яструба з покаліченим крилом. А то раз приніс був дорослу рись із перебитою лапою. Та не можна прикипати серцем до диких істот, бо чим дужче їх любиш, тим сильніші вони стають. Аж поки наберуться сили, щоб утекти до лісу. Чи злетіти на дерево. Потім на ще вище дерево. А потім і в небо. Отак воно кінчається, містере Белл, якщо дозволите собі полюбити дику істоту. Кінчається тим, що тільки й залишиться дивитись на небо.

— Вона упилася,— сказав мені Джо Белл.

— Помірно,— призналася Холлі.— Але Док знає, що я маю на думці. Я йому все дуже добре розтлумачила, а він такі речі розуміє. Ми потиснули руки, обнялися, і він побажав мені щастя.— Вона поглянула на годинник.— Тепер він уже, мабуть, проїжджає Голубі гори.

— Про що це вона? — запитав мене Джо Белл.

Холлі піднесла склянку з мартіні.

— То побажаймо і Докові щастя,— мовила вона й торкнулася своєю склянкою моєї.— Хай йому щастить. І повір мені, любий Док, краще дивитися на небо, аніж там жити. Воно ж така велика пустка, і така безмежна... Тільки й знаєш, що там гримить грім і все-все пропадає без сліду.

*

"Нове одруження Тролера". Я побачив цей заголовок у метро, десь у Брукліні. Газету, в якій він був надрукований через усю шпальту, тримав у руках інший пасажир, і я міг прочитати лише початок тексту: "Разерфорд (Расті) Тролер, мільйонер і гульвіса, що його не раз звинувачувано в пронацистських симпатіях, гайнув учора до Грінвіча з чарівною..." Не скажу, щоб мені хотілося читати далі.