Сніданок у Тіффані - Сторінка 11

Отже, Холлі таки вийшла за нього. Оце-то так... Мене пойняло бажання кинутися під поїзд. А втім, воно брало мене й раніш, навіть коли я ще не бачив того заголовка. Причин було більш ніж досить. З Холлі ми не зустрічались уже кілька тижнів,— по суті, від тієї неділі, коли випивали в барі Джо Белла. А за цей час і на мене добряче-таки накотило. По-перше, мене витурили з роботи — по заслузі, хоча й за досить сміховинну провину, про яку розповідати тут було б надто довго. Крім того, до мене почала виявляти неприємний інтерес призовна комісія. Я зовсім недавно звільнився від пут розміреного життя в маленькому містечку, і сама думка про те, що доведеться підлягати новим суворим приписам, вганяла мене в розпач. Через непевність моїх призовних обставин і брак належного досвіду я навряд чи міг сподіватися знайти якусь іншу роботу. Тому й опинився в метро у Брукліні, повертаючись після безнадійної розмови з редактором нині вже покійної газети "РМ"[12]. Усе те в поєднанні з нестерпною задухою, що стояла в місті, довело мене до справжньої нервової депресії. Тож моє бажання втрапити під колеса поїзда було майже цілком щире. А отой заголовок у газеті ще дужче зміцнив його. Коли вже Холлі могла вийти заміж за цього "безглуздого вилупка", то нехай би й мене розтоптали полчища лихої сили, що заполонила весь світ. А може,— і це запитання цілком виправдане,— її вчинок так обурив мене через те, що я сам був закоханий в неї? Трохи й через те. Бо я справді був у неї закоханий. Так само, як ото колись був закоханий у літню негритянку, куховарку моєї матері, чи в листоношу, що дозволяв мені супроводити його з поштою, чи в ціле сімейство на прізвище Мак-Кендрік. А така закоханість теж породжує ревнощі.

Доїхавши до своєї станції, я купив газету, і, коли дочитав те речення до кінця, виявилося, що Расті одружився з "чарівною натурницею родом з гір Арканзасу, міс Маргарет Тетчер Фіцх'ю Уайлдвуд". Мег! Від полегкості ноги в мене стали наче ватяні, і решту дороги додому мені довелося проїхати в таксі.

У вестибюлі мене зустріла мадам Сапфія Спанелла, нестямно поводячи очима й заламуючи руки.

— Біжіть,— сказала вона.— Приведіть поліцію. Вона когось убиває! Хтось її убиває!

Це скидалося на правду. В квартирі Холлі неначе тигри шаліли. З лунким брязкотом розбивалося скло, тріщали, ламаючись, падаючи й перекидаючись, меблі. Але з-за тієї гуркотнечі не долинало розлючених голосів, і в цьому було щось неприродне.

— Біжіть! — репетувала мадам Спанелла, штовхаючи мене до дверей.— Повідомте поліцію про вбивство!

І я побіг, але нагору, до дверей Холлі. Замолотив у них кулаками, та домігся лише того, що гуркіт потроху втих. Нарешті зовсім змовк. Але даремно я благав, щоб мене впустили, а спроби висадити двері закінчилися тільки тим, що я набив на плечі синці. Потім я почув, як унизу мадам Спанелла наказує ще комусь бігти до поліції.

— Замовкніть,— відповіли їй,— і геть з дороги.

То був Жозе Ібарра-Йєгер. Зовсім не схожий на ошатного бразільського дипломата, спітнілий і переляканий. Мені він теж звелів забратися з дороги. Тоді відімкнув двері своїм ключем.

— Сюди, докторе Голдмен,— мовив вія до свого супутника.

Мене ніхто не спиняв, і я зайшов слідом за ними до квартири, де побачив страшенний погром. Різдвяну ялинку нарешті було розібрано, і то в буквальному розумінні слова: її висхлі руді віти валялися на підлозі впереміш із подертими книжками, розбитими лампами та патефонними платівками. Навіть у холодильнику нічого не лишилося: все було розкидано по кімнаті, зі стін спливали биті яйця, а посеред усього того шарварку безіменний котяра Холлі спокійнісінько хлебтав з калюжки молоко.

У спальні мені аж дух забило від розлитих парфумів. Я наступив на темні окуляри Холлі: вони валялися на підлозі з розбитими скельцями й зламаною оправою. Може, саме тому Холлі, лежачи горілиць на ліжку, так безтямно дивилася на Жозе, а лікаря наче й зовсім не бачила, хоч він уже мацав їй пульс і тихо примовляв:

— Ви стомилися, голубонько. Дуже стомилися. Вам хочеться спати, правда ж? То спіть.

Холлі потерла чоло, розмазуючи кров з порізаного пальця.

— Спати...— проказала вона за ним і хлипнула, мов знеможена плачем дитина.— Тільки він дозволяв мені... Дозволяв пригортатися холодними ночами... Я нагледіла одне місце в Мексіці. З кіньми. Біля моря.

— З кіньми, біля моря...— заколисував її лікар, виймаючи із своєї чорної валізки шприц.

Жозе відвернувся, щоб не бачити, як він робитиме укол.

— Її хвороба тільки горе? — спитав він, і штучність його англійської мови надала цьому запитанню непередбаченої іронії.— Вона тільки горює?

— Зовсім не болить, правда ж? — самовдоволено мовив лікар, приклавши до руки Холлі віхтик вати.

Холлі нарешті таки спинила погляд на ньому.

— Усе болить. Де мої окуляри? — Але окуляри були вже не потрібні. Очі її заплющувалися самі собою.

— Вона тільки горює? — не вгавав Жозе.

— Зробіть ласку, сер,— досить безцеремонно сказав йому лікар,— залиште мене з пацієнткою.

Жозе перейшов до вітальні, де зігнав злість на мадам Спанеллі, що, крадькома всунувшись туди, підслуховувала під дверима.

— Не чіпайте мене! Я викличу поліцію! — погрожувала вона, поки він виставляв її на сходи, лаючись по-португальському.

Він міркував, чи не витурити й мене; принаймні так мені здалося з виразу його обличчя. Та замість того запропонував випити. В єдиній цілій пляшці, яку нам пощастило знайти, був сухий вермут.

— Я стурбований,— довірчим тоном сказав Жозе.— Я стурбований, що це може спричинити скандал. Що вона все побила. Що поводилась, як божевільна. Мені не можна, щоб був публічний скандал. Це надто делікатні речі — моє ім'я, моя робота.

Він трохи повеселішав, коли дізнався, що я не бачу підстав до "публічного скандалу": адже нищення власного майна — суто особиста справа.

— Вся річ тільки в горі,— переконано мовив він.— Коли прийшов сум, вона спочатку кидає свою склянку, з якої пила. Потім пляшку. Книжки. Лампу. Тоді я лякаюсь. Біжу привести лікаря.

— Але чому? — не міг я зрозуміти.— Чому вона зчинила таку бучу через Расті? Я б на її місці тільки радів.

— Через Расті?

Газета й досі була при мені, і я показав йому заголовок.

*

— A-а, це...— Він зневажливо посміхнувся.— Вони зробили нам велику послугу, Расті й Мег. Ми сміялися з цього. Вони думають, що розбили нам серце, а ми весь час дуже хочемо, щоб вони втекли. Запевняю вас, ми сміялися, коли прийшов сум.— Він пошукав очима на підлозі й видобув з того безладу зібганий жовтий папірець.— Ось це,— мовив він.

То була телеграма з Тьюліпа, штат Техас: "Одержали звістку молодий Фред загинув у бою за океаном крпк твій чоловік і діти глибоко сумують з нашої спільної втрати крпк подробиці листом крпк цілую Док".

*

Відтоді Холлі більш ніколи не згадувала в розмовах про брата, за винятком одного єдиного разу. Навіть мене перестала звати Фредом. Червень, липень, усі жаркі місяці вона була наче в сплячці, як ото тварина, що, заснувши на зиму, й не помітила, як настала і минула весна. Волосся в неї потемніло, вона набрала ваги, почала недбало вдягатися й не раз вибігала до крамниці за рогом, накинувши плащик просто на голе тіло. Жозе переїхав до неї, і на поштовій скриньці замість імені Мег Уайлдвуд з'явилось його ім'я. Проте Холлі надовго залишалася сама, бо три дні на тиждень він був у Вашінгтоні. За його відсутності вона нікого не приймала і майже не виходила з дому, тільки щочетверга, як і раніш, їздила до Сінг-Сінгу.

Та це не означало, що вона втратила інтерес до життя; навпаки, такою вдоволеної) і навіть щасливою я ще ніколи доти її не бачив. Цілком несподівано її пойняла аж ніяк не властива колишній Холлі пристрасть до господарювання, що потягла за собою аж ніяк не властиві колишній Холлі покупки: на аукціоні в "Парк-Бернеті" вона придбала гобелен з мисливцями та оленем, а також двоє похмурих готичних крісел, що раніш належали Вільяму Рендолфу Херстові; купила повний комплект "Сучасної бібліотеки", безліч платівок з класичною музикою та репродукцій творів з музею "Метрополітен" (у тому числі фігурку китайської кішки, яку її власний кіт зненавидів і на яку люто сичав, аж поки зрештою розбив); у домі з'явились електроміксер, скороварка й ціла полиця куховарських книжок. А сама Холлі від полудня до смерку поралась у своїй крихітній, мов камера-одиночка, кухоньці.

— Жозе каже, що я готую краще, ніж у "Колонії". Ну хто б міг подумати, що в мені прихований такий хист? Ще місяць тому я і яєчні не вміла засмажити.

Та, власне кажучи, не вміла й тепер. Прості страви — біфштекс, салат — їй ніяк не давалися. Натомість вона годувала Жозе, а часом і мене, чудерцацькими супами (як-от черепаховий бульйон з коньяком у половинці плоду авокадо), кулінарними дивами, гідними столу Нерона (смажений фазан, нафарширований гранатами й хурмою), та іншими сумнівними новаціями (курча з жовтим рисом під шоколадним соусом: "Класична індійська страва, любий"). Що ж до солодкого, то воєнні норми на цукор і вершки обмежували її фантазію, та все-таки вона раз ухитрилася приготувати щось під назвою "тобакко-тапіока"; а втім, краще про це не згадувати.

Не розповідатиму також і про її зусилля навчитися говорити по-португальському, що були не меншою мукою і для мене, бо щоразу як я до неї заходив, на патефоні незмінно крутилася платівка з альбома-самовчителя. Мало не кожна фраза Холлі починалася тепер словами: "Коли ми одружимось..." чи "Коли ми переїдемо до Ріо..." Та Жозе ще ні разу не згадував про одруження, і вона цього не приховувала.

— Але ж він знає, що я вагітна. Так, це правда, любий. Уже шість тижнів. Не розумію, чого це так тебе дивує. А от мене — пі. Ані ип реи[13]. Я дуже рада. Мені б хотілося мати щонайменше дев'ятеро. І я певна, що декотрі з них будуть доволі смуглявенькі, адже Жозе якимсь там краєчком le négre[14],— ти, мабуть, і сам здогадався? Як на мене, то це чудово: що може бути кращого за таке собі шоколадненьке дитинча з ясно-зеленими оченятами? І ще я б хотіла... тільки ти не смійся, будь ласка, але задля нього, цебто задля Жозе, я б хотіла бути невинною дівчиною. Не те щоб я давала всім без розбору, як ото дехто про мене плеще,— та я до них, покидьків, нічого й не маю, бо сама завжди розпускала про себе отаке казна-що.