Сніданок у Тіффані - Сторінка 12

А насправді; я оце днями прикинула, в мене їх було всього одинадцять, як не рахувати того, що в дитинстві, бо то, зрештою, дурниці. Та хіба ж можна сказати, що я повія? А ти поглянь-но на Мег Уайлдвуд. Чи на Хані Такер. Чи на Роз Елен Уорд. Вони ж ту гоноруху стільки разів підчіпляли, що й самі лік згубили. Я, звісно, не проти повій, але одне скажу: на словах декотрі з них, може, й чесні, та серцем нечесні геть усі. Це я до того, що коли вже ти тягаєшся з кимось і живеш на його гроші, то хоч би намагайся переконати себе, що ти його кохаєш. Сама я завжди так. Навіть з отим Бенні Шаклетом та всіма іншими пацюками. Завжди силкувалася навіяти собі, ніби і в їхньому пацючому єстві є щось людське. І як по правді, то окрім Дока, коли ти схочеш узяти його до рахунку, Жозе — мій перший пристойний роман. Ні, я не кажу, що бачу в ньому свій ідеал. Він часом бреше в дрібницях, турбується тим, що подумають люди, він миється чи не по півсотні разів на день, а має ж бути від чоловіка хоч якийсь дух. Він надто церемонний, надто обачливий, як на мою веселу вдачу; завжди відвертається, щоб роздягтися, надто гучно їсть, а ще я не люблю дивитись, як він бігає, бо якось кумедно це в нього виходить. І якби мені було вільно обирати з усіх на світі,— отак щоб клацнути пальцями й сказати: "Цур моє!" — то Жозе я не обрала б. От Неру — то вже щось ближче до рівня. Чи Вендел Уїлкі. Та й на Грету Гарбо я б хоч зараз згодна. А чом би ні? Треба, щоб людина могла одружуватися з ким вона захоче — з чоловіком, чи з жінкою, чи я знаю... Та якби ти навіть прийшов і сказав мені, що хочеш обкрутитися з цілим корабельним екіпажем,— і то я б зважила на твоє бажання. А що, я серйозно. Кохання має бути вільне й безборонне. Я за це обома руками. А надто тепер, коли маю уявлення, що це таке. Бо я справді кохаю Жозе — я б навіть курити покинула, якби він зажадав. Він приязний, він уміє розвеселити мене, коли на мене накочує оте-от, хоч тепер це трапляється рідко, лише вряди-годи, та й то не так чорно все, щоб ковтати веронал чи волоктися до Тіффані; просто я несу почистити його костюм, чи там смажу гриби, і так мені легко стає на душі, ну просто прекрасно. І ще одне: я повикидала геть усі свої гороскопи. А скільки грошей на них пішло — вважай по долару на кожну бісову зірку, що є в планетарії. Може, це й банально, але відповідь є лиш одна: нічого доброго тобі не випаде, як сам не будеш добрий. Добрий? Ні, я б краще сказала чесний. Не перед законом чесний,— я тобі й могилу пограбую, і срібні долари з очей покійника потягну, коли мені треба буде,— а чесний перед самим собою. Можна бути ким завгодно, аби тільки не боягузом, не облудником, не продажною душею, не повією,— як на мене, то краще вже рак, ніж нечесне серце. І то не в побожному розумінні, а в суто життєвому. Від раку ще коли станеш трупом, а від цього ти труп за життя... Ет, та розтуди його все, любчику, дай-но мені гітару, і я заспіваю тобі якусь fada[15]щонайсправжнісінькою португальською мовою...

Ті останні тижні кінця літа й початку нової осені спливлись у мене в пам'яті — чи не тому, що ми досягли тоді такого щирого й глибокого порозуміння, коли між людьми стають зайвими слова і на зміну нервовому напруженню, скутій балачці, неусвідомленим пориванням — усьому тому, що надає дружбі показного, позірно-емоційного характеру,— приходить ніжний, лагідний спокій. Нерідко, коли його не було в місті (тепер я почував до нього ворожість і майже не називав його на ім'я), ми проводили разом цілі вечори, часом не перемовившись і сотнею слів; одного разу ми пройшли пішки аж до Китайського кварталу, повечеряли в одному з тамтешніх ресторанчиків, купили по паперовому ліхтарику й поцупили коробку ароматичних паличок, а тоді гайнули геть через Бруклінський міст, і там на мосту, дивлячись на пароплави, що виходили з гавані між темними стрімчаками на тлі вогнистого небокраю, Холлі сказала:

— Колись, через багато-багато років, один з цих пароплавів привезе мене назад, мене й дев'ятеро моїх бразілійчиків. Атож, їм треба буде побачити оце все — ці вогні, цю річку. Я люблю Нью-Йорк хоч він і не мій, як ото буває твоє дерево, твоя вулиця чи будинок,— словом, щось таке, що належить тобі, бо й ти сам йому належиш.

— Замовч, ти,— мовив я, аж паленіючи від почуття власної непотрібності; я був наче буксир, загнаний у сухий док, тим часом як вона, мов блискучий лайнер, відпливала в призначену їй далеку путь, а в повітрі лунали прощальні гудки й весело кружляло конфеті.

Отак ті дні, наші останні дні, оповиті осіннім серпанком і подібні один до одного, як опалі листки, розвіялися в пам'яті, аж поки настав день, не схожий на жоден інший у моєму житті.

*

Сталося так, що він припав на 30 вересня, на мій день народження, хоч на дальших подіях це ніяк не позначилось; окрім хіба того, що, сподіваючись одержати з дому не лише вітання, а й грошовий дарунок, я нетерпляче дожидав ранкової пошти й навіть спустився вниз виглядати листоношу. А коли б я не стовбичив у вестибюлі, Холлі не покликала б мене кататися верхи і, отже, їй не випало б нагоди врятувати мені життя.

— Ходім,— сказала вона, побачивши мене внизу.— Візьмемо пару коней і покатаємось по парку.— На ній була куртка-штормівка, джинси й тенісні туфлі. Вона поляскала себе по животу, щоб показати, який він плаский.— Не думай, що я хочу позбутися нащадка. Просто є там одна конячина, моя люба старенька Мейбл Мінерва, то я не можу поїхати, не попрощавшися з нею.

— Поїхати?

— Еге ж, наступної суботи. Жозе вже купив квитки.— Геть приголомшений, я дав їй вивести мене на вулицю.— В Майямі ми пересядемо на інший літак. А тоді — через море. Через Анди... Таксі!

Через Анди... Поки ми їхали в таксі Центральним парком, мені здавалося, ніби я теж лечу, самотньо ширяю над засніженими, лиховісними гірськими верховинами.

— Але ж не можна... Зрештою, як же це? Ну справді, як же це? Не можна ж отак-таки поїхати й покинути всіх.

— Не думаю, що за мною хтось тужитиме. Я не маю друзів.

— А я?.. Я тужитиму. І Джо Белл. І... та мало хто. От хоч би й Саллі. Бідолашний містер Томато.

— Я любила старого Саллі,— мовила вона й зітхнула.— А ти знаєш, що я вже місяць його не бачила? Коли я сказала йому, що маю їхати, він повівся просто по-ангельському. Хоч правдукажучи,— і вона спохмурніла,— мені здалося, ніби він зрадів, що я від'їжджаю за кордон. Мовляв, так буде найкраще. Бо рано чи пізно могла б вийти прикра історія. Якби вони докопалися, що я йому ніяка не племінниця. А той гладкий адвокат, О'Шоннесі, прислав мені п'ятсот доларів. Як весільпий дарунок від Саллі.

Мені хотілося якось дошкулити їй:

— Від мене теж матимеш дарунок. Коли дійдеться до весілля і якщо дійдеться.

Вона засміялась:

— Не турбуйся, він одружиться зі мною. У церкві. При всіх його родичах. Отож і відкладаємо це до Ріо.

— А він знає, що ти вже одружена?

— Та що це з тобою? Хочеш зіпсувати мені день? Так усе гарно, а ти... Облиш.

— Але ж цілком можливо...

— Нічого не можливо. Я ж казала тобі: то не був законний шлюб. Не міг бути.— Вона потерла ніс і скоса позирнула на мене.— Спробуй мені прохопитися про це хоч одній живій душі. Я підвішу тебе за ноги й облуплю, як кабанця.

Стайні — тепер там, здається, телевізійна студія — були в західній частині Шістдесят шостої вулиці. Холлі вибрала мені стару білу з чорним кобилу.

— Не бійся, на ній буде однаково як у колисці.

Така запорука була дуже до речі, бо весь мій досвід верхової їзди не сягав за межі десятицентових проїздок на поні в дитячі свята. Холлі допомогла мені здертися на сідло, тоді скочила на свою сиву конячину, і та підтюпцем пішла вперед через західну проїжджу частину Центрального парку до кінної доріжки, всипаної сухим листям, що, кружляючи, злітало з дерев під подувами вітру.

— Бачиш? — гукнула мені Холлі.— Краса яка!

І я нараз побачив. Побачив, як міниться різними відтінками її волосся, освітлене червоно-жовтим від осіннього листя сонячним промінням, і відчув такий приплив любові до неї, що вмить забув про свої власні жалі та гризоти, і душу мою сповнила радість за неї, за її сподіване щастя, яке мало невдовзі настати. Тим часом наші коні пішли легким клусом, хвилі вітру обдавали нас від голови до ніг, хлюпали в обличчя, ми то поринали в озерця тіні, то виринали на осоння, і радість життя, веселе збудження здіймалися в мені, наче бульбашки газу в сифоні. Та це тривало лише хвилину, а наступна обернулася похмурим фарсом.

Зненацька з-за кущів, наче дикуни із засідок, на доріжку вискочили негритянські хлопчаки. Гигикаючи й лаючись, вони почали шпурляти в коней каміння й хльоскати їх лозинами по озадках.

Моя біла з чорним кобила стала дибки, заіржала, похиталася на задніх ногах, мов канатоходець у цирку, а тоді погнала шаленим чвалом, викинувши мої ноги із стремен і мало не викидаючи з сідла мене самого. Її підкови викрешували іскри з гравійної доріжки. Небо похилилося. Дерева, ставок з дитячими корабликами, статуї — усе те блискавично проносилось повз мене. Забачивши здаля наш страхітливий гін, няньки кидались рятувати своїх підопічних, чоловіки гукали мені: "Напни поводи!.. Тпру, хлопче, тпру!.. Зіскакуй!.." Та ці голоси я пригадав, коли вже було по всьому, а тоді чув лише ковбойський кар'єр Холлі в себе за спиною, що тільки ледь-ледь не встигав за мною, та її безугавні підбадьорливі вигуки. Далі й далі вперед, через парк, на П'яту авеню, просто в полудневий вуличний рух, і ось уже таксі й автобуси, пронизливо сигналячи, круто звертають вбоки. Повз Дьюків особняк і музей Фріка, повз "П'єра" і "Плазу"... Та Холлі вже наздоганяла мене, а з нею і кінний полісмен, що пристав до погоні; трохи випередивши мою кобилу з обох боків, вони повернули своїх коней навстріч одне одному, взяли її в обценьки, і вона, геть змилена, спинилася. І аж тоді я впав. Упав, сам звівся на ноги й стояв, не тямлячи до ладу, де я і що зі мною сталося. Зібралась юрба. Полісмен сердито записував щось до своєї книжечки, та невдовзі пом'якшав, широко всміхнувся й сказав, що подбає про те, щоб наших коней повернули до стайні.

Холлї всадовила мене в таксі.

— Любий, як ти себе почуваєш?

— Чудово.

— Але в тебе зовсім немає пульсу,— сказала вона, мацаючи мій зап'ясток.

— Тоді я, мабуть, мертвий.

— Не будь дурнем.