Соляріс - Сторінка 27

Я стояв над зніченою Гері, дивлячись на порожній зал, на біле емальоване обладнання, на блискучі розсипані інструменти, немовби шукав щось конче мені потрібне, проте ніяк не міг знайти.

— Гері, можна й мені щось сказати?

Вона очікувала.

— Так, це правда, що ти не зовсім така, як я. Та це зовсім не означає, що ти гірша за мене. Навпаки. Зрештою, можеш думати, що хочеш, але завдяки цьому... ти не вмерла.

Якась дитяча, жалісна усмішка з'явилася на її обличчі.

— Невже це означає, що я... безсмертна?

— Не знаю. В усякому разі, ти не така смертна, як я.

— Це страшно, — прошепотіла Гері.

— Може, не так страшно, як тобі здається.

— Але ж ти мені не заздриш...

— Гері, це скоріше питання твого... призначення — я б так назвав це. Знаєш, тут, на станції, твоє призначення, по суті, таке ж невиразне, як і моє, як і кожного з нас. Ті двоє продовжуватимуть експеримент Гібаряна, і може статися все, що завгодно...

— Або й нічого.

— Або й нічого. І скажу тобі, я волів би, щоб таки справді нічого не сталося, навіть не тому, що боюся (хоча страх теж, мабуть, відіграє тут якусь роль), а тому, що все те нічого не дасть. Це єдине, в чому я абсолютно певен.

— Нічого не дасть? А чому? Через цей... Океан? Гері здригнулася.

— Так. Через контакт. Я думаю, що все тут, по суті, дуже просто. Контакт означає обмін досвідом, поняттями, зрештою результатами, якимись рівнями... А якщо нічим обмінятися? Якщо слон — не велетенська бактерія, то Океан не може бути велетенським мозком. Кожна з обох сторін може, звичайно, вдаватися до якихось дій. Внаслідок однієї з них я зараз дивлюся на тебе й намагаюсь утовкмачити тобі, що ти мені дорожча, ніж ті дванадцять років життя, які я присвятив планеті Соляріс, і що я хочу бути з тобою завжди. Може, твоя поява мала стати для мене карою, може, ласкою, а може, тільки мікроскопічним дослідженням. Свідченням дружби, підступним ударом чи знущанням? Може, всім водночас або, — що мені здається найімовірнішим, — чимось зовсім іншим. Та, врешті-решт, хіба нас повинні цікавити задуми наших батьків, хоч би як вони різнилися між собою? Ти можеш сказати, що від цих задумів залежить наше майбутнє, і я з цим погоджуюсь. Я не можу передбачити того, що буде. Так само, як і ти. Не можу навіть обіцяти, що кохатиму тебе довіку. Після того, що сталося, можна сподіватись чого завгодно. Може, завтра я обернусь на зелену медузу? Це від нас не залежить. Але в тому, що залежить від нас, ми будемо разом. Хіба цього мало?

— Знаєш, — сказала Гері, — я хочу запитати тебе ще... Я... дуже на неї... схожа?

— Була дуже схожа, — відповів я, — а тепер уже не знаю.

— Тобто як?..

Гері підвелася з підлоги і втупилась у мене широко розплющеними очима.

— Ти її вже заступила,

— І ти певен, що ти не її, а мене?.. Мене?..

— Так. Тебе. Не знаю. Боюся, що якби ти й справді була нею, то я не зміг би тебе кохати.

— Чому?

— Бо я скоїв щось жахливе.

— Щодо неї?

— Так. Коли ми були...

— Не треба.

— Чому?

— Бо я хочу, щоб ти знав: я — це не вона.

РОЗМОВА

На другий день, повернувшись з обіду, я знайшов на столі під ілюмінатором записку від Снаута. Він повідомляв, що Сарторіус тимчасово припинив роботу над анігілятором, щоб ще раз і востаннє дослідити, як на Океан вплине пучок жорсткого випромінювання.

— Люба, — сказав я Гері, — мені треба піти до Снаута.

Червона заграва палала в ілюмінаторі й поділяла кімнату на дві частини. Ми з Гері були в блакитній тіні. Здавалося, що все поза нею мідяне, навіть книжки, тож досить якійсь із них упасти з полиці, і вона забрязкотить.

— Ідеться про той експеримент. Тільки не знаю, як це краще зробити. Я волів би, розумієш...

— Не виправдовуйся, Крісе. Я б і сама хотіла... Якби тільки ненадовго...

— Ну, якийсь час доведеться згаяти, — відповів я. — Послухай, а може, ти підеш зі мною й почекаєш у коридорі?

— Гаразд. А якщо я не витримаю?

— А як це, до речі, з тобою відбувається? — запитав я й квапливо додав: — Я питаю не з цікавості, розумієш, але, може, розібравшись у цьому, ти могла б сама усе те перебороти.

— Я боюся, — відповіла Гері, і обличчя її вкрилось ледь помітною блідістю. — Я навіть не можу сказати, чого боюся, власне, не боюся, а тільки... наче кудись щезаю. До того ж в останню мить я відчуваю ще такий сором... Як тобі все це пояснити... А потім уже нічого нема. Через те я й думала, що це якась хвороба... — тихо закінчила вона й здригнулася.

— Певно, таке відбувається тільки тут, на цій клятій станції, — мовив я. — Щодо мене, то я постараюсь зробити все, щоб ми її якнайшвидше залишили.

— Ти думаєш, що це можливо? — Гері широко розплющила очі.

— А чому б ні? Кінець кінцем, я до неї не прикутий... А втім, це залежатиме також від того, що? ми вирішимо із Снаутом. Як ти гадаєш, скільки ти зможеш пробути сама?

— Це залежить... — неквапливо почала Гері І опустила голову. — Якщо я чутиму твій голос, то, мабуть, справлюся з собою.

— Тобі краще не слухати нашу розмову. Ні, в мене від тебе немає ніяких таємниць, але я не знаю, не можу знати, що скаже Снаут.

— Нічого більше не говори, Крісе. Я розумію. Гаразд. Я стану так, щоб чути тільки звук твого голосу, — цього з мене цілком вистачить.

— Тоді я зараз подзвоню йому з лабораторії. Двері залишу відчиненими.

Гері мовчки кивнула головою. Я пройшов крізь стіну червоного сонячного проміння і опинився в коридорі — через контраст він видався мені майже чорним, хоч там горіли лампи. Двері до маленької лабораторії були відчинені. Блискучі скалки посудини Дьюара, які лежали на підлозі під величезними резервуарами з рідким киснем, ураз нагадали мені про нічну пригоду. Коли я зняв трубку й набрав номер радіостанції, маленький екран заяснів. Синювата плівка світла, яка немовби вкривала зсередини матове скло, тріснула, і Снаут, перехилившись через підлокітник високого крісла, зазирнув мені просто в очі.

— Вітаю, — сказав він.

— Я прочитав записку й хотів би поговорити з тобою. Можна прийти?

— Можна. Зараз?

— Так.

— Будь ласка. Ти прийдеш... не сам?

— Ні, сам.

Його бронзове від засмаги худе обличчя з глибокими поперечними зморшками на чолі, схилене набік у випуклому склі, що надавало йому схожості з якоюсь дивовижною рибиною в акваріумі, набрало багатозначного виразу.

— Ну, ну, — закивав він головою. — Чекаю.

— Ходімо, люба, — мовив я удавано бадьоро, заходячи до кімнати, перетканої червоними пасмами світла, за якими бачив тільки силует Гері, але голос у мене зірвався.

Гері сиділа, забившись у куток крісла й просунувши руки під підлокітники. Або вона надто пізно почула мою ходу, або не змогла враз прибрати нормальну позу — не знаю, тільки цієї миті мені було цілком досить, щоб побачити, як вона бореться з незбагненною, прихованою в ній силою, і серце моє захлюпнув сліпий, лютий гнів, змішаний з жалем.

Ми мовчки попростували довгим коридором, поминаючи його секції, вкриті різнобарвною емаллю, яка, за задумом архітекторів, мала скрашати перебування людей у цій броньованій шкаралупі. Ще здалеку я побачив прохилені двері радіостанції. З них у коридор падала довга червона смуга — сонце досягало й сюди. Я глянув на Гері — вона навіть не пробувала усміхнутись; я бачив, як вона всю дорогу зосереджено готувалася до боротьби з собою. Напруження вже й зараз змінило її обличчя — воно блідло й аж наче здрібніло. За кілька кроків від дверей вона зупинилась; я обернувся до неї, вона легенько, самими лиш кінчиками пальців підштовхнула мене, мовби кажучи: "Іди". І в цю мить усі мої плани, Снаут, експеримент, станція видалися мені такими нікчемними в порівнянні з тією мукою, яку вона прийшла сюди перебороти. Я відчув себе катом і хотів уже повернути назад, як раптом широку сонячну смугу, заломлену на стіні коридора, заслонила людська тінь. Я наддав ходи і ввійшов до кабіни. Снаут стояв зразу ж за дверима, немовби чекав на мене. Червоне сонце палало прямо за ним, і здавалося, що Снаутове сиве волосся випромінює пурпурове сяйво. Ми якусь мить мовчки дивились один на одного. Він мовби вивчав моє обличчя. Його лиця я не бачив, засліплений блиском ілюмінатора. Я обійшов Снаута й зупинився біля високого пульта, з якого стирчали гнучкі стебла мікрофонів. Він поволі обернувся, незворушно стежачи за мною, і звично скривив рота в легкій гримасі, яка здавалася то усміхом, то виразом утоми. Не спускаючи з мене очей, Снаут підійшов до металевої шафи, яка займала всю стіну і обабіч якої громадились ніби поспіхом звалені в купи радіодеталі, термічні акумулятори й різні інструменти, підсунув туди табуретку й сів, опершись спиною на емальовані дверцята.

Наша мовчанка, яку ми й досі зберігали, ставала вже принаймні дивною. Я зосереджено вслухався в тишу, що панувала в коридорі, де залишилась Гері, але звідти не долинало ані найменшого шереху.

— Коли ви будете готові? — поцікавивсь я.

— Можна було б розпочати навіть сьогодні, однак запис займе ще трохи часу.

— Запис? Ти маєш на увазі енцефалограму? — Ну звичайно, ти ж погодився. А що?

— Та нічого.

— Кажи, я слухаю, — озвався Снаут, коли мовчанка знову стала гнітючою.

— Вона вже знає... про себе. — Я знизив голос майже до шепоту.

Снаутові брови стрельнули вгору.

— Та невже?

Мені здалося, ніби він тільки вдає, що здивувався. Чого ж він прикидається? Мені одразу ж відхотілося говорити, але я все-таки переборов себе. "Треба бути хоча б лояльним, — подумав я, — якщо вже більше нічого не лишилося".

— Вона почала здогадуватися, мабуть, після нашої розмови в бібліотеці, спостерігала за мною, співставляла факти, потім знайшла Гібарянів магнітофон і прослухала стрічку...

Снаут не змінив пози, як і до цього, сидів, опершись на шафу, але в його очах спалахнули іскорки. Я стояв біля пульта навпроти дверей, прочинених у коридор, і ще більше стишив голос:

— Цієї ночі, коли я спав, вона пробувала покінчити з собою. Рідкий кисень...

Щось зашелестіло, наче папір на протязі. Я завмер, дослухаючись до того, що діялося в коридорі, адже джерело звуку було десь ближче. Щось зашкряботіло, наче миша... Миша? Дурниці! Звідки тут могли взятися миші? Я спідлоба стежив за Снаутом.

— Я тебе слухаю, — сказав він спокійним тоном.

— Їй, звичайно, це не вдалося... в усякому разі, вона знає, хто вона.

— Навіщо ти мені про це розповідаєш? — несподівано запитав Снаут.

Я не відразу зметикував, що? йому відповісти.

— Тому, щоб ти орієнтувався...