Соляріс - Сторінка 29

Звичайно, я можу попередньо ознайомитися з цим записом, однак розшифрувати його не зумію. Та й ніхто цього не зуміє. Хіба що фахівці, але й вони тільки в загальних рисах зможуть визначити, про що думав піддослідний, наприклад, що він розв'язував математичну задачу, проте з'ясувати, яку саме, вже не здатні. Вони твердять, що зробити це неможливо, бо енцефалограма — лише випадкова суміш безлічі процесів, які відбуваються одночасно, і тільки частина з них має психологічну "підкладку". А підсвідомі... про них ніхто навіть говорити не хоче, то де вже там розшифровувати чиїсь спомини — і ті, які ще жевріють у пам'яті, і ті, які вже зовсім забуто... Але чому я так боюся? Сам же казав уранці Гері, що цей експеримент нічого не дасть. Бо якщо вже наші нейрофізіологи неспроможні розшифрувати запис, то як це може зробити зовсім чужий, чорний, рідинний велетень...

Але ж він увійшов у мене невідомо як, щоб перевернути все в моїй пам'яті й відшукати в ній найболючіший атом! То хіба ж я можу в цьому сумніватися? Без нічиєї допомоги, без будь-якої "променевої передачі" промкнувся він крізь подвійну герметичну обшивку, крізь товсту оболонку станції, відшукав у ній моє тіло й забрався геть зі здобиччю...

— Крісе... — тихо покликала мене Гері.

Я стояв біля ілюмінатора, втупившись невидющими очима в густіючі сутінки. Легка, ніжна на цій географічній широті пелена повивала зорі. Суцільний, хоч і тонкий шар хмар висів так високо, що сонце з глибини, з-за обрію вибарвлювало його ледь помітним сріблясто-рожевим сяйвом.

Якщо вона потім щезне, то це означатиме, що я цього хотів. Що я її вбив. А що, як не піти туди? Вони не можуть мене присилувати. Але що я їм скажу? Про це — ані словечка. Не можу. Так, треба прикидатися, треба брехати, весь час і скрізь. І все це тому, що в мені, мабуть, криються думки, заміри, надії — жорстокі, злочинні, безжалісні, а я про них нічого не знаю. Людина вирушила на зустріч з іншими світами, іншими цивілізаціями, не пізнавши до кінця закамарків глухих кутів, глибоких колодязів, міцно забарикадованих дверей власної душі. Видати їм Гері... із сорому? Видати її тільки тому, що мені бракує відваги?

— Крісе... — ще тихше прошепотіла Гері.

Я швидше відчув, ніж почув, як вона безшелесно підійшла до мене, але вдав, що не помічаю її. В цю хвилину мені хотілося побувати на самоті. Мені просто конче треба було побути на самоті. Я ще ні на що не відважився, нічого не вирішив. Стояв непорушно, вдивляючись у потемніле небо, в зорі, які були тільки примарною тінню земних зірок, і в порожнечі, яка прийшла на зміну шаленому вихору думок, зростала мертвуща, байдужа впевненість, що десь там, у недосяжних для мене глибинах, я вже зробив вибір і тільки вдаю, мовби нічого не сталося. У мене не було сили навіть зневажати себе.

МИСЛИТЕЛІ

— Крісе, це ти через той експеримент?

Я зіщулився від голосу Гері. Вже кілька годин я лежав без сну, втупившись у темряву, зовсім самотній. Я не чув навіть дихання Гері, бо, заплутавшись у лабіринті нічних думок, примарних, напівбезглуздих, які через це набували нового значення, зовсім забув про неї,

— Що? Звідки ти знаєш, що я не сплю? — запитав я, і в моєму голосі забринів страх.

— Бо чую, як ти дихаєш, — відповіла Гері тихо й аж якось наче провинно. — Я не хотіла тобі заважати... Якщо не можеш, не кажи нічого...

— Ні, чому ж. Так, це через той експеримент. Ти вгадала.

— Чого вони від нього сподіваються?

— Вони й самі не знають. Але чогось таки сподіваються. Чого-небудь. Цю операцію треба було б назвати не "Думка", а "Відчай". Зараз потрібне тільки одне — людина, в якої вистачило б сміливості взяти на себе відповідальність за рішення. Але таку сміливість більшість вважають звичайнісіньким боягузством, бо це — відступ, розумієш, відмова, втеча, негідна людини. Так ніби в'язнути, тонути й захлинатися в тому, чого не розумієш і ніколи не зрозумієш — гідно людини.

Я змовк, але не встиг заспокоїтися, як мене захлюпнув новий напад гніву:

— Звісно, ніколи не бракує людей з практичним поглядом на світ. Вони кажуть: якщо навіть не вдасться встановити контакт, то, вивчаючи плазму, всі ці маревні живі утворення, які виникають з неї, щоб проіснувати добу і потім знову щезнути, — ми пізнаємо таємницю матерії, наче не розуміють, що все це така ж самоомана, як, наприклад, відвідини бібліотеки, заповненої книжками, написаними невідомою мовою, і нам нічого іншого не лишається, тільки розглядати кольорові корінці... Аякже!

— А більше таких планет немає?

— Хтозна. Може, й є, але ми знаємо тільки одну. В усякому разі це щось дуже рідкісне, не таке, як Земля. Ми звичайні, ми — трава Всесвіту й пишаємося цією своєю звичайністю, тим, що вона така поширена; ми думали, ніби в неї все можна убгати. З такою схемою ми сміливо й радісно вирушили вдалечінь — в інші світи! Але що це таке — ті інші світи? Ми підкоримо їх або вони підкорять нас — ото й усе, про що думали наші нікчемні голови... Та годі вже про це. Годі!

Я встав і навпомацки знайшов в аптечці плаский слоїчок із снотворним.

— Я спатиму, люба, — мовив я, відвертаючись; у темряві, десь високо наді мною, гув вентилятор. — Мені треба спати. Інакше... сам не знаю...

Я сів на ліжку. Гері торкнулася моєї руки. Я обняв її, невидиму, й тримав у своїх обіймах, не ворушачись, аж поки мене здолав сон.

Уранці, коли я прокинувся свіжий і відпочилий, експеримент видався мені дрібницею; я не розумів, як міг надавати йому такої ваги. Те, що Гері доведеться піти зі мною до лабораторії, теж мало хвилювало мене. Всі її зусилля перебороти себе зводилися нанівець, коли я на кілька хвилин виходив з кімнати, отож я відмовився від подальших спроб залишати її одну, хоч вона й наполягала (пропонувала навіть, щоб я її десь замкнув). Я порадив їй узяти з собою якусь книжку.

Більше, ніж сама процедура, мене цікавило, що я побачу в лабораторії. Крім досить великих прогалин на стелажах і в шафах з лабораторним посудом (у деяких з них бракувало скла, а скляна плита одних дверцят була в зірчастих тріщинах, немов тут нещодавно точилася боротьба, і її сліди поквапливо, хоч і старанно, ліквідували), у цьому великому біло-голубому залі не було нічого прикметного. Снаут, вовтузячись з апаратурою, поводився на диво стримано; появу Гері він сприйняв як щось цілком нормальне й ледь вклонився їй здалеку.

Коли він протирав мені скроні й чоло фізіологічним розчином, прийшов Сарторіус. Він промкнувсь у маленькі двері звідкись із темряви. На ньому був білий халат і чорний антирадіаційний фартух, який сягав йому майже до кісток. Діловитий, енергійний, Сарторіус привітався зі мною так, немовби ми були співробітники великого земного інституту й розсталися тільки вчора. Лише тепер я помітив, що мертвого виразу його обличчю надають контактні лінзи, які він носив замість окулярів.

Схрестивши руки на грудях, він дивився, як Снаут прибинтовує до моєї голови електроди, формуючи на ній щось на зразок чалми. Кілька разів він обвів очима весь зал, ніби не помічаючи Гері, яка сиділа на маленькому табуреті під стіною скулена і вдавала, що читає книжку. Коли Снаут відійшов від мого крісла, я повернув голову, обтяжену металом і проводами, щоб побачити, як він умикатиме апаратуру, але Сарторіус несподівано підняв руку й уривчасто заявив:

— Докторе Кельвін! Прошу хвилинку вашої уваги й зосередженості! Я не збираюся вам щось нав'язувати, бо це нічого не дало б, але ви не повинні думати про себе, про мене, про колегу Снаута, взагалі про будь-що, щоб виключити випадковість окремих індивідуальностей, і зосередитися на ділі, заради якого ми сюди прибули. Земля і Соляріс, покоління дослідників, які становлять одне ціле, хоч життя кожної людини має свій початок і кінець, наша наполегливість у прагненні налагодити інтелектуальний контакт, історичний шлях, пройдений людством, упевненість у тому, що його буде продовжено в майбутньому, готовність піти на будь-які жертви й здолати будь-які труднощі, готовність підпорядкувати всі особисті почуття нашій місії — ось теми, які повинні цілком заполонити вашу свідомість. Щоправда, виникнення асоціацій не залежить повністю від вашої волі, але те, що ви перебуваєте тут, усе-таки підтверджує слушність послідовності, яку я визначив. Якщо у вас не буде певності, що ви впоралися з завданням, прошу повідомити нас про це, і колега Снаут повторить запис. Часу у нас досить...

Останні слова він вимовив з блідою, холодною усмішкою на устах, не спускаючи, однак, з мене пильного погляду.

У мені все переверталося від потоку цих фраз, виголошених з такою серйозністю й значущістю. На щастя, Снаут перервав паузу, яка надто затяглася.

— Можна, Крісе? — недбало й трохи фамільярно запитав він, спершись ліктем на високий пульт електроенцефалографа, неначе то була спинка звичайнісінького стільця.

Я був вдячний йому за те, що він назвав мене на ім'я.

— Можна, — відповів я, заплющуючи очі.

Хвилювання, від якого в моєму мозку не лишилося жодної думки, щезло, тільки-но Снаут, закріпивши електроди, поклав пальці на кнопки; крізь вії я побачив рожевувате світло контрольних лампочок на чорній панелі апарата. Неприємне відчуття від вологих і холодних, неначе монети, металевих електродів, які оперізували мою голову, зникло. Мені здалося, що я — сіра, неосвітлена арена. Натовп невидимих глядачів амфітеатром оточував порожнечу і в мовчанні їхньому танула моя іронічна зневага до Сарторіуса й до Місії. Напруження внутрішніх спостерігачів, які прагнули зіграти імпровізовану роль, потроху спадало. "Гері?" — подумав я з огидним страхом, випробовуючи себе, ладен одразу ж відступити. Якусь мить я був сама ніжність, щирий жаль, саме терпіння й готовність до незліченних жертв. Гері, без силуету, без форм, без обличчя, заповнила мене до решти. Нараз крізь її безликий, болюче-сентиментальний образ у всій своїй професорській величі з сірої пітьми проступив Гізе, батько соляристики і соляристів. Але я думав не про те грязьове виверження, не про ту смердючу безодню, яка поглинула його золоті окуляри й акуратно підстрижені сиві вуса — я бачив тільки гравюру на титульній сторінці монографії, густо заштрихований фон навколо його голови, від чого вона була ніби в ореолі; його обличчя не рисами, а виразом добропорядності, старосвітської розважливості так скидалося на обличчя мого батька, що я, зрештою, вже не знав, хто з них дивиться на мене.