Соляріс - Сторінка 28

щоб знав справжній стан речей, — промовив я.

— Я тебе застерігав.

— Ти хочеш сказати, що знав... — Я мимохіть підвищив голос.

— Ні. Звичайно ж, ні. Але я вже пояснював тобі, як усе відбувається. Кожен "гість", який тут з'являється — насправді тільки фантом, напакований безладною мішаниною почерпнутих у свого... Адама... спогадів і образів, поза якими він просто... порожній. Чим довше він з тобою, тим більше олюднюється. І набуває самостійності, до певних меж, звичайно. І через те, чим довше це триває, тим важче...

Снаут не докінчив, глянув на мене спідлоба й недбало кинув:

— Вона вже все знає?

— Так, я ж тобі сказав.

— Геть усе? І те, що вона вже раз була тут, а ти...

— Ні!

Снаут усміхнувся.

— Кельвін, послухай, якщо це настільки... Що ти, власне, збираєшся робити? Залишати станцію?

— Так.

— З нею?

— Так.

Снаут мовчав, немовби розмірковуючи над моєю відповіддю, проте в його мовчанні було ще щось... Що? Знову цей ледве чутний шерех тут, зразу ж за тонкою перегородкою. Снаут засовався на стільці.

— Чудово, — мовив він. — Чого ти так на мене дивишся? Думаєш я стану тобі на заваді? Роби, як хочеш, любий мій. Гарні були б ми з тобою, якби до всього ще й силували один одного? Я не збираюся тебе переконувати, скажу лишень: ти намагаєшся в нелюдській ситуації залишатися людиною. Може, це й благородно, але марно. А втім, чи благородно, я теж не певен. Хіба глупота може бути благородною? Та справа не в цьому. Ти відмовляєшся від подальших експериментів, хочеш полетіти звідси геть і забрати її з собою. Так?

— Так.

— Але ж це також... експеримент. Ти подумав про це?

— Що ти маєш на увазі? Хіба вона... зможе?.. Якщо разом зі мною, то не бачу...

Я говорив дедалі повільніше й нарешті зовсім замовк. Снаут з полегкістю зітхнув.

— Ми всі тут дотримуємося страусової політики, Кельвін, але принаймні знаємо про це й не демонструємо свого благородства.

— Я нічого не демонструю.

— Гаразд. Я не хотів тебе образити. Свої слова про благородство забираю назад, але страусова політика лишається в силі. Ти ведеш її в особливо небезпечній формі: обманюєш себе, і її, і знову себе. Ти знаєш умови стабілізації системи, збудованої з нейтринної матерії?

— Ні. І ти теж їх не знаєш. Цього не знає ніхто.

— Твоя правда. Зате нам відомо інше: така система нестійка й може існувати тільки завдяки безперервному припливові енергії. Мені все пояснив Сарторіус. Ця енергія створює вихрове поле стабілізації. Так от: чи є це поле зовнішнім щодо "гостя". Чи, може, воно виникає в його організмі? Вловлюєш різницю?

— Так, — неквапливо відповів я. — Якщо воно зовнішнє, тоді... вона... тоді... така...

— Тоді, віддалившись від Соляріса, така система розпадеться, — докінчив Снаут замість мене. — Ми не можемо цього з певністю стверджувати, але ти вже здійснив експеримент. Та ракета, яку ти запустив... і досі кружляє довкола планети. Вибравши час, я навіть обчислив параметри її руху. Можеш полетіти, вийти на орбіту, зблизитися, стикуватись з нею й перевірити, що сталося з... пасажиркою...

— Ти збожеволів! — вигукнув я.

— Ти так гадаєш? Ну... а якщо... повернути її сюди, ту твою ракету, га? Це можна зробити. У неї дистанційне керування. Ми знімемо її з орбіти і...

— Перестань!

— І це теж тобі не підходить? Ну, тоді є ще один спосіб, дуже простий. Не треба навіть повертати її на станцію. Нехай собі там кружляє. Ми тільки зв'яжемось з нею по радіо; якщо вона жива, то обізветься і...

— Але ж... але ж там уже давно скінчився кисень! — насилу видушив я з себе.

— А може, вона обходиться без кисню. Ну що, спробуємо?

— Снаут... Снаут...

— Кельвін... Кельвін... — перекривив він мене сердито. — Ну що ти за людина! Кого ти хочеш ощасливити? Врятувати? Себе? Її? Котру? Цю чи ту? На обох сміливості в тебе вже не вистачає? Сам бачиш, до чого це призводить! Кажу тобі востаннє: тут ситуація — поза всякою мораллю.

Раптом я знову почув той самий шерех, немовби хтось нігтями дряпнув стіну, і мене тієї ж миті охопила цілковита байдужість. Я почував себе так, ніби всю цю ситуацію, нас обох, розглядав з величезної відстані в перевернутий бінокль — усе було маленьке, трохи смішне, неістотне.

— Ну гаразд, — сказав я. — І що ж, по-твоєму, я повинен зробити? Позбутися її? Але ж завтра з'явиться така сама, хіба ні? Тоді що, знов? І так щодень? Доки? Навіщо? Що це мені дасть? А тобі? Сарторіусові? Станції?

— Ні, спершу ти дай мені відповідь. Ти полетиш разом з нею і, припустімо, сам будеш свідком, що з нею станеться. Через кілька хвилин побачиш перед собою...

— Ну що? — запитав я ущипливо. — Страховисько? Демона, га?

— Ні. Звичайну, найзвичайнісіньку агонію. Ти й справді повірив у її безсмертя? Запевняю тебе — вони всі вмирають... Що ти тоді зробиш? Повернешся по... наступну?

— Перестань!!! — закричав я, стискаючи кулаки.

Снаут дивився на мене з поблажливою усмішкою в примружених очах.

— Ах, це я маю перестати? Знаєш, на твоєму місці я облишив би цю розмову. Краще вже зроби щось інше, наприклад, відшмагай різками Океан, помщаючись на ньому. Що тебе мучить? Отже, якщо... — він театрально помахав рукою і звів очі до стелі, немовби проводжаючи когось поглядом, — то будеш мерзотником? А так хіба ні? Якщо усміхаєшся, коли тобі хочеться вити, вдаєш веселого й спокійного, коли ладен рвати на собі волосся, — тоді, виходить, ти не мерзотник? А що, як тут не можна не бути мерзотником? Що тоді? Битися в істериці перед Снаутом, який в усьому винен, так? Ну, тоді ти, до всього, ще й дурень, любий мій...

— Може, це ти... — сказав я, похнюпивши голову, — Я... люблю її.

— Кого? Свій спомин?

— Ні. Її. Я розповів тобі, що? вона намагалася зробити. На таке здатна далеко не кожна... жива людина.

— Отже, ти сам визнаєш, що...

— Не лови мене на слові.

— Ну гаразд. Хай так — вона любить тебе. А ти хочеш її любити. Це різні речі.

— Помиляєшся.

— Кельвін, мені дуже прикро, але ти сам утаємничив мене в свої інтимні справи. Не любиш. Любиш. Вона ладна пожертвувати своїм життям. Ти також. Це дуже зворушливо, красиво й благородно — все, що завгодно. Але тут усе це ні до чого. Ні до чого. Розумієш? Ні, ти не хочеш цього зрозуміти. Сили, над якими ми не владні, втягнули тебе в круговерть, і вона — її часточка. Фаза. Повторюваний ритм. Якби вона була... якби тебе переслідувало страховище, ладне заради тебе на все, ти б не вагався й хвилини, щоб спекатися його. Правда ж?

— Правда.

— А може... може, саме тому в неї вигляд не страховища? Це зв'язує тобі руки? Так про це ж і йдеться, щоб вони в тебе були зв'язані!

— Ще одна гіпотеза на додаток до мільйона тих, що в бібліотеці. Снаут, годі, вона... Ні. Я не хочу більше про це з тобою говорити.

— Гаразд. Ти ж сам почав. І все-таки подумай над тим, що вона, зрештою, тільки дзеркало, в якому відбивається частина твого мозку. Якщо вона й справді чарівна, то тільки тому, що чарівним був твій спомин про неї. Ти дав рецепт. Круговерть не забувай!

— Ну й чого ти хочеш від мене? Щоб я... щоб я спекавсь її? Я вже питав тебе: навіщо це робити? Але ти не відповів.

— Зараз відповім. Я не запрошував тебе сюди на цю розмову. Не втручався у твої справи. Нічого тобі не наказував і не забороняв — і не зробив би цього, навіть якби й міг... Ти... ти сам прийшов сюди й виклав мені все... знаєш навіщо? Ні? Щоб скинути з себе весь цей тягар. Я знаю, який він важкий, любий мій! Так, так, знаю, і не перебивай мене! Я ні в чому тобі не перешкоджаю, але ти — ти сам хочеш, щоб я тобі перешкодив. Якби я став тобі на заваді, ти, може, розчерепив би мені голову, мені, зліпленому з такого ж тіста що й ти, і сам відчув би себе людиною. А так... ти не можеш дати всьому цьому ради й через те сперечаєшся зі мною... а, по суті, з самим собою! Скажи мені ще, що ти тяжко побиватимешся, якщо вона раптом щезне... А втім, не кажи нічого.

— Ну знаєш! Я прийшов, щоб розповісти тобі просто з почуття лояльності, що збираюся залишити разом з нею станцію, — спробував я відбиватись від нього, але мої слова прозвучали непереконливо навіть для мене самого.

Снаут знизав плечима.

— Цілком можливо, що ти зостанешся при своїй думці. Якщо я й заговорив з тобою про це, то тільки тому, що ти зайшов уже надто далеко, а вертатися назад, сам розумієш... Приходь завтра вранці годині о дев'ятій нагору, до Сарторіуса... Прийдеш?

— До Сарторіуса? — здивувавсь я. — Але ж він нікого не впускає до себе. Ти казав, що йому не можна навіть подзвонити.

— Він уже все якось уладнав. Ми з ним про це не розмовляємо, розумієш... Ти — зовсім інша річ. Але зараз це не так важливо. Ну то як, прийдеш завтра вранці?

— Прийду, — буркнув я й пильно подивився на Снаута.

Його ліва рука ніби ненароком опинилася за дверцятами шафи. Коли вони прочинилися? Мабуть, уже давно, але, збуджений цією неприємною для мене розмовою, я не звернув уваги. Це було якось неприродно... Наче, він там щось ховав. Або хтось тримав його за руку. Я облизав губи.

— Снаут, що з тобою?

— Вийди, — сказав він тихо й напрочуд спокійно. — Вийди.

Я вийшов і зачинив за собою двері, осяяні променями багряної заграви. Гері сиділа на підлозі, кроків за десять від дверей, під самісінькою стіною; помітивши мене, підхопилася.

— Бачиш? — запитала вона з якимсь гарячковим блиском в очах. — Удалося, Крісе... Я така рада. Може, може, відтепер усе буде краще й краще...

— О, звичайно, — неуважно відповів я.

Ми поверталися до своєї кімнати, а я все думав про ту ідіотську шафу... Невже, невже він ховав там?.. А вся наша розмова? В мене враз спаленіли щоки, і я мимохіть потер їх. Боже, яке навіженство! І до чого ж ми власне, домовилися? Ні до чого. Щоправда, завтра вранці...

І раптом мене пойняв страх, майже такий самий, як і минулої ночі. Моя енцефалограма! Повний запис усіх мозкових процесів, перекладений на коливання пучка променів, буде послано вниз. У глиб цього неосяжного, безмежного чудовиська. Як це сказав Снаут: "...Ти тяжко побиватимешся, якщо вона раптом щезне..." Енцефалограма — це повний запис. І підсвідомих процесів теж. А якщо я хочу, щоб вона зникла, загинула? Бо інакше хіба я здивувався б так, коли вона залишилася жива після тієї жахливої спроби покінчити з собою? Чи можна відповідати за власну підсвідомість? Але якщо я за неї не відповідаю, то хто? Що за ідіотизм! Якого біса я погодився, щоб саме мій, мій...