Сьомий хрест - Сторінка 8

Усе було наче в імлі. Його пойняла безмежна втома – для нього все було втрачена.

Його завели не в комендантський барак, а в кімнату до Оверкампа.

– Сідайте, Пельцере, – зовсім миролюбно сказав комісар Фішер. – Очі й голос у нього були такі, які й годиться мати людям, чия професія полягає у тому, щоб витягати з людей каяття, таємниці, визнання провини.

Оверкамп, згорбившись, сидів осторонь і курив. Він, очевидно, передав Пельцера своєму колезі.

– Невеличка прогулянка, га? – сказав Фішер. Він розглядав Пельцера, що сидів, похитуючись усім тілом.

Потім Фішер почав переглядати документи. – Пельцер Ойген, народився 1908 року в Ганау. Правильно?

– Так, – тихо сказав Пелйцер. Це було перше його слово, вимовлене після втечі.

– Як ви могли піти на таке, Пельцере, саме ви, послухатися такої людини, як Гайслер? Дивіться, Пельцере.

Минуло рівно шість годин п'ятдесят п'ять хвилин з того моменту, як Фюльграбе вдарив лопатою вартового. Чоловіче, чоловіче, скажіть, чи давно ви це задумали?

Пельцер мовчав.

– Невже ви не розуміли, Пельцере, що з цього нічого не вийде? Невже не спробували відрадити інших?

Пельцер відповів тихо-тихо, бо кожен звук наче колов його:

– Я ж нічого не знав.

– Що, що? – спитав Фішер усе ще спокійним голосом. – Фюльграбе подає знак, і ви тікаєте. Чому ж ви побігли?

– Всі так зробили, – сказав Пельцер.

– Звичайно. І ви хочете переконати мене, що нічого не знали? Отаке скажете!

– Ні, не знав, – сказав Пельцер.

– Ах, Пельцере! Пельцере!

У Пельцера було таке почуття, яке буває у смертельно змореної людини, коли дзвонить будильник, а вона намагається не чути його.

Фішер говорив далі:

– Коли Фюльграбе ударив першого вартового, другий стояв біля вас, і ви тієї ж миті, як було домовлено заздалегідь, кинулися на другого вартового.

– Ні! – вигукнув Пельцер.

– Що ні? – Я не кинувся.

– Так. Прошу пробачення, Пельцере. Біля вас, Пельцере, біля вас стояв другий вартовий, і тоді, тієї ж миті Гайслер і той… як його… ну, Валлау, кинулися, які було домовлено, на другого вартового, що стояв саме біля вас.

– Ні, – знову сказав Пельцер.

– Що ні?

– Це не було домовлено…

– Що не було домовлено?

– Що він стоятиме біля мене. Він підійшов тому, що… тому що… – Пельцер намагався згадати, але зараз це було так само неможливо, як підняти важку свинцеву гирю.

– Сядьте зручніше, можете спертися на спинку, – сказав Фішер. – Отже, нічого не було домовлено. Ви нічого не знали. Просто побігли. Коли Фюльграбе вдарив першого, Валлау і Гайслер кинулися на другого вартового, який випадково опинився біля вас, саме біля вас, Пельцере! Вірно?

– Так, – нерішуче промовив Пельцер.

Фішер гукнув:

– Оверкампе!

Оверкамп устав, наче він був Фішерів підлеглий, а не навпаки. Пельцера, який зовсім і не помітив, що у приміщенні є третя особа, пересмикнуло. Він навіть прислухався.

– Викличте сюди Георга Гайслера на очну ставку.

Оверкамп зняв телефонну трубку і сказав:

– Так. – І потім до Фішера: – Він ще не зовсім придатний до допиту.

– Або він придатний, або ні, – сказав Фішер. – Що це означає – не зовсім?

Тепер до Пельцера підійшов Оверкамп. Він сказав різкіше, ніж Фішер, але не грубо:

– Пельцере, опануйте себе! Гайслер нам щойно зовсім інакше все це описав. Прошу вас, опануйте себе, Пельцере, покличте на допомогу свою пам'ять і останні рештки розуму.

VII

Георг лежав під сіро-блакитним небом у борозні на полі, за сто метрів від шосе на Оппенгайм. Тільки б тепер не застрягти. До вечора необхідно бути в місті. Місто – як печера з темними завулками й звивистими ходами.

Спочатку він намислив собі таке: до ночі дістатися Франкфурта, і – зразу ж до Лені. Тільки б дійти до Лені, а далі все вже буде простіше. Півтори години їзди залізницею між життям і смертю – це він уже якось витримав. Хіба досі йому не фортунило? Хіба малося не так, як він спланував? Шкода тільки, що витратив зайвих три години.

Правда, небо ще блакитне, але туман з річки вже огортає поля. Невдовзі автомашини на шосе, попри надвечірнє сонце, засвітять фари.

У нього одне нестримне бажання, сильніше за страх, за голод і спрагу, сильніше за набридливий біль у руці – пов'язка вже давно пересякла кров'ю – бажання залишитися лежати тут. Адже скоро ніч. Тебе вже зараз укриває туман, сонце блякне, повите густою пеленою. Вночі тебе тут не шукатимуть. Ти зможеш відпочити.

А що сказав би Валлау? Той, напевне, сказав би: "Коли хочеш загинути, залишайся. Відірви шмат од куртки.

Зроби нову перев'язку. Іди до міста. Все інше – безглуздя".

Георг перевернувся на живіт. Коли він одривав від руки присохлий клапоть, у нього аж сльози потекли з очей. Йому знову стало зле, коли він побачив свій великий палець, такий набряклий і чорно-синій. Затягнувши зубами вузол нової пов'язки, він заново відкинувся на спину. Завтра треба пошукати когось, хто перев'яже йому руку. Раптом він поклав усі надії на завтрашній день, ніби час у своєму плині сам несе людину до здійснення її надій.

Чим густішав туман, тим яскравіше синіли волошки.

Георг лише тепер їх зауважив. Якщо він до ночі не приб'ється до Франкфурта, то, либонь, хоч пощастить послати Лені звістку. І на це потратити марку, яку він знайшов у куртці? Від самої втечі він майже не згадував про Лені, або згадував, як про придорожню віху, видкий сірий камінь. Скільки сил, скільки годин дорогоцінного сну він змарнував, мріючи про цю дівчину, яку щастя привело на його шлях рівно за три тижні до його арешту! "Але я не можу собі уявити її, – думав він, – а Валлау і всіх інших – можу". Валлау він бачив найвиразніше, інших – не так, бо вони губилися в тумані.

Ще один день наближається до кінця, один з вартових підходить до нього й каже: "Ну, Гайслере, чи довго це ще триватиме?" Він дивиться якимось хитруватим поглядом.

Георг мовчить. Усвідомлення того, що він пропащий, переплітається з невиразною думкою про втечу.

На шосе вже миготіли перші фари. Георг переповз через канаву. І несподівано, мовби поштовх у мозку: мене ви ніколи не впіймаєте! Цей же поштовх підкинув його на машину пивоварного заводу. Від болю йому потемніло в очах, бо, стрибаючи на ходу, він ухопився за борт хворою рукою. Вони в'їхали насправді не зразу, як йому здалось, а лишень за чверть години на якесь подвір'я у завулку Оппенгайма. Водій тільки тепер помітив пасажира. Він пробурмотів:

– Чи скоро ти там?

У тому, як Георг скочив з машини, як непевно ступив по землі, водій помітив щось дивне; він іще раз повернув голову:

– Хочеш під'їхати до Майнца?

– Так, – відповів Георг.

– Зачекай трохи, – сказав водій.

Георг засунув хвору руку за борт куртки. Досі він бачив водія лише ззаду. Та й зараз він не міг розглядіти його лиця, бо водій щось писав у блокноті, притуливши його до стіни. Потім він пішов через двір.

Георг чекав. Біля воріт вулиця трохи підіймалася вгору. Тут ще туман не спав. Здавалося, що поволі згасає літній день, так м'яко лежало світло на бруку. Навпроти була бакалійна крамниця, поруч пральня, а далі м'ясна.

Коли двері крамниць відчинялися, дзеленчали дзвіночки.

Пройшли дві жінки з пакунками, хлопчик жував сосиску.

Сила й блиск щоденного життя – як він зневажав їх колись! О, якби можна було зайти туди і замість того, щоб чекати тут, бути прикажчиком у бакалійній крамниці, посильним у м'ясній, гостем в одній з цих квартир! У Вестгофені він собі інакше уявляв вулицю міста. Він гадав, що на кожному обличчі, на кожному камені бруку можна побачити печатку ганьби, що смуток притлумлює людські кроки й голоси, навіть дитячі розваги. А тут була зовсім спокійна вулиця, люди здавалися вдоволеними.

– Гансе! Фрідріху! – з вікна над пральнею гукнула стара жінка двох штурмовиків, що прогулювались із своїми відданицями. – Ідіть нагору, я вам приготую каву.

Може, Майснер і Дітерлінг теж отак прогулюються з своїми відданицями, коли їм дають відпустку. Коли ж ті четверо, пошепотівшись, крикнули "Йдемо!" і зайшли в будиночок, а жінка із вдоволеною посмішкою зачинила вікно, рада з того, що до неї йдуть веселі, молоді гості – либонь, родичі, – Георга охопив такий сум, якого він, здається, не знав ніколи в житті. Він би заплакав, аби його не заспокоїв той голос, який у найтяжчому сні втішає людину тим, що зараз усе це вже не має значення. "А все-таки має", – подумав Георг. Повернувся водій, здоровенний чолов'яга з чорними пташиними очима на м'ясистому обличчі.

– Залазь, – сказав він.

Коли машина виїхала за місто, вже добре посутеніло.

Шофер почав лаяти туман.

– А нащо тобі в Майнц? – раптом спитав він.

– Іду в лікарню, – відповів Георг.

– В яку?

– В мою стару.

– Ти, мабуть, любиш нюхати хлороформ, – сказав водій. – А мене в лікарню і калачем не принадиш. У лютому під ожеледь…

Вони мало не наїхали на дві машини, що зупинилися попереду. Водій загальмував і вилаявся. Переднім машинам есесівський патруль саме дав дозвіл їхати далі. Патрульні підійшли до машини пивоварного заводу. Водій подав свої документи. Георг почув:

– А ви там? "Все обійшлося не так уже й погано, – подумав Георг, – я зробив тільки дві помилки. На жаль, усього не завбачиш". Він зараз почував себе достеменно так, як під час першого арешту, коли його дім несподівано оточила поліція: він швидко зібрав докупи думки, блискавично викинув за борт весь мотлох, попрощався з усім і ось…

На ньому була коричнева вельветова куртка. Вартовий зіставив прикмети. "Дивно, скільки можна знайти упродовж трьох годин вельветових курток між Вормсом і Майнцом", – сказав комісар Фішер, коли Бергер недавно привів до нього ще одного у вельветовій куртці. Тутешні мешканці, очевидно, полюбляють такий одяг. Всі інші Георгові прикмети було взято з документів від грудня тридцять четвертого року, коли його привезено до Вестгофена. "Крім куртки, жодна з прикмет не підходить", – додумав вартовий. Цей може бути йому за батька, а втікач одного віку з самим вартовим. Молодий хлопець зі свіжим зухвалим обличчям, а в цього пласка, кисла пика з товстим носом і вивернутими губами. Він махнув рукою:

– Хайль Гітлер!

Кілька хвилин вони мовчки їхали із швидкістю вісімдесят кілометрів на годину. Раптом водій знову загальмував посеред голого, безлюдного шляху.

– Злазь! – наказав він.

Георг хотів щось сказати.

– Злазь! – погрозливо повторив водій, і його м'ясисте обличчя скривилося, бо Георг не поспішав.