Сьомий хрест - Сторінка 9

- Анна Зегерс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він зробив такий рух, ніби хотів скинути Георга. Георг зіскочив, знову забив хвору руку й тихенько зойкнув. Він пошкандибав далі, а фари машини пивоварного заводу блиснули мимо, і їх зразу ж поглинув туман, який недавно спустився. Повз Георга раз у раз проносилися машини, але він уже не наважувався їх зупиняти. Він не знав, скільки ще годин треба йти, скільки годин він уже йде.

Георг хотів довідатися, де саме він знаходиться між Оппенгаймом і Майнцом – він якраз проходив маленьким селом з освітленими вікнами, – але не насмілювався спи З 9-156 тати про назву села. Іноді хтось з перехожих або з тих, що зорили з вікон, так пильно дивився на нього, що він проводив по обличчю рукою, наче бажаючи стерти ці погляди.

Які це він украв черевики, що несуть його все вперед і вперед" коли сам він уже втратив бажання й волю йти далі? Раптом він зовсім близько почув якийсь дзенькіт.

Рейки кінчались біля маленького майдану. Георг змішався з юрбою на кінцевій зупинці трамвая. Він заплатив тридцять пфенігів, розмінявши свою марку. У вагоні – спочатку напівпорожньому, а з третьої зупинки, коло якогось заводу, переповненому вщерть – Георг сидів, опустивши очі. Він ні на кого не дивився, радів з тепла й тисняви; зараз він був спокійний і почувався майже в безпеці. Коли ж хтось штовхав його або дивився на нього, він холодів зі страху.

Він зійшов на Августінерштрасе і подався вздовж трамвайної лінії у глиб міста. Раптом з його пліч немов звалився важкий тягар. Якби не боліла рука, він би почувався зовсім легко. Це зробила вулиця, люди, взагалі місто, яке нікого не залишає цілком самотнім, або принаймні гак здається. Адже одні з цих тисяч дверей гостинно відкрились би і для нього, тільки б знайти їх! У крамниці він купив дві булочки. Оці розмови старих і молодих жінок навколо нього про ціни на хліб, про його якість, про дітей і чоловіків, які їстимуть цей хліб, – невже вони й справді не припинялися ніколи? "А ти що думав, Георге? – сказав він собі. – Це ніколи не припинялось і ніколи не припиниться". Він на ходу поїв і струсив кришки з Гельвігової куртки. Заглянув крізь ворота у двір, де стояла колонка. Побачивши, як діти п'ють воду з кварти, що висить на ланцюжку, він зайшов у двір і напився. Потім попростував до широкої площі, яка здавалась імлистою, порожньою. Він залюбки присів би, але не наважувався.

Нараз пролунав дзвін, такий гучний і так близько, що аж загула стіна, до якої притулився знесилений Георг. Туман на площі трохи розвіявся, і він подумав, що до Рейну вже недалеко. Він спитав про це якусь дитину, що зухвало відповіла:

– Чи ви часом не топитися зібрались?

Тепер він помітив, що це зовсім не дитина, а хирлява жінка, нахабна й зажерлива. Вона сподівалась, що він домагатиметься супроводити її вниз, до Рейну. Але, стрівшись з нею. Георг вирішив не йти туди. Думки, що мучили його весь час, підказали рішення: не переходити на той берег по одному з великих мостів, а переночувати тут, у місті. Саме тепер мости, напевно, охороняють вдвічі пильніше. Це тяжче, зате розумніше. Залишитися на лівому березі. Спробувати перебратися на правий берег нижче за течією. Йти до свого міста не просто, а в обхід.

Він байдуже подивився вслід дівчині. Може, її швидка нерівна хода нагадала йому його дівчину чи, може, йому кожна дівчина нагадує її? На якусь мить в його уяві промайнув образ Лені. Справді, збираючись іти, Лені точнісінько, як ця дівчина, знизувала плечима.

Дзвін затих. Раптова тиша на площі і те, що стіна, до якої він притулився, перестала дрижати й наче знову скам'яніла, ще раз дали йому відчути, який потужний і гучний був дзвін. Він навіть відступив од стіни і глянув угору, на дзвіницю. Йому аж запаморочилося в голові, поки він знайшов найвищий шпиль, бо над двома вежами, що немов горнулися одна до одної, підносилася у вечірнє осіннє небо ще одна, так вільно, легко й сміливо, що йому стало боляче. Несподівано йому спало на думку, що в такому великому соборі є де посидіти. Він пошукав очима вхід. То були двері, а не портал. Собі самому на подив, він увійшов. І зразу ж упав на найближчу лаву. "Отут, – подумав Георг, – я зможу відпочити". Він озирнувся. Таким маленьким він ще ніколи себе не почував навіть під безмежним куполом неба. Помітивши трьох-чотирьох жінок, що сиділи в різних місцях, таких же маленьких, як і він, Георг зрозумів, яка велика відстань між ним і найближчою колоною та між окремими колонами; з свого місця він не бачив ні стін, ні стелі, а самий тільки широкий простір, але найдивовижніше було, мабуть, те, що на якусь мить він забув про самого себе.

Проте його подив враз розвіявся, коли, твердо ступаючи, увійшов причетник, – він звик до цього місця, а те, що він робив, було його професією. Він походжав між колонами, проказуючи голосно і майже сердито: "Собор зачиняємо". Жінкам, що ніяк не могли відірватися від молитви, він сказав суворим тоном, що бог і завтра тут буде.

Георг злякано скочив з місця. Жінки повільно пройшли повз причетника у найближчі двері. Георг рушив до тих дверей, через які увійшов. Але вони були вже замкнені, і він кинувся був за жінками до середини собору, але тут йому майнула думка. Він пішов повільніше і присів за великою хрестильницею, а причетник замкнув і другі двері.

Чабан Ерист уже загнав овець. Він свиснув своїй собачці. Тут, нагорі, вечір ще не настав. Небо над горбами й деревами тільки стало жовтувате, мов лежане полотно.

Туман стелеться над долиною такою густою й гладкою пеленою, що здається, наче рівнина із своїми великими й малими роями вогнів піднялася вгору, а село Шмідтгайм стоїть не на схилі горба, а на краю рівнини. З туману долинали звуки гудків у Гехсті і свистки поїздів. Закінчилася зміна. В селах і містах жінки ставили на стіл вечерю. Внизу на шосе уже сигналять перші велосипедисти…

Ернст підіймається вгору до придорожньої канави. Він виставляє вперед ногу, схрещує руки на грудях і дивиться вниз, туди, де біля трактиру Траубе починається підйом; на його вустах вихоплюється гордовито-зневажлива усмішка, мабуть, він сумнівається у величі бога і створеного ним світу. Щовечора Ернст розважається, дивлячись, як люди там, унизу, змушені злазити з велосипедів і тягти їх на гору.

Хвилин за десять повз нього проходять перші робітники – спітнілі, сірі від пороху.

– Гей, Ганнесе!

– Гей, Ернсте!

– Хайль Гітлер!

– Який там ще хайль!

– Гей, Паулю!

– Гей, Франце!

– Я дуже поспішаю, Ернсте, – озвався Франц. Він тягнув свій велосипед по тих вибоїнах, на яких так весело підстрибував сьогодні вранці. Ернст обернувся й подивився йому вслід. "Що це з хлопцем, – подумав Ернст, – напевно, знову дівчина". Раптом він відчув, що не дуже любить Франца. "Навіщо, – подумав він, – цьому хлопцеві дівчина? Якщо комусь і потрібна, то мені". І він постукав у вікно Мангольдів.

Повернувшись додому, Франц одразу ж пішов у кухню.

– Добрий вечір!

– Доброго вечора, Франце! – пробурмотіла тітка.

Юшку вже насипали в тарілки. Картопляна юшка із сосисками. По дві сосиски кожному чоловікові, по одній жінкам і по півсосиски дітям. Чоловіки – старий Марнет, його старший син, зять і Франц. Жінки – пані Марнет і Августд. Діти – Генсхен і Густавхен. Дітям подали молоко, дорослим – пиво; крім хліба, поставили ковбасу, бо юшки заледве вистачило. Пані Марнет ще під час війни навчилася робити усе сама; вона доїла й різала худобу, спритно обминаючи всілякі розпорядження й заборони.

Тарілки й шклянки, одяг і обличчя, малюнки на стінах і слова на устах – усе свідчило про те, що родина Марнетів не бідна й не багата, що вони не городяни і не селяни, не святенники і не безбожники.

– А що малому не дали зараз відпустки, це правильно, хай знає, що не можна пробити стіну упертою головою, – сказала пані Марнет про свого найменшого сина, який служив у Майнці, у 144-му полку. – Це хлопцеві на користь.

Усі, хто сидів за столом, крім Франца, погодилися з тим, що малого слід-таки помуштрувати і взагалі це просто щастя, що всіх цих бешкетників привчають до дисципліни.

– Сьогодні ж понеділок, – звернулася пані Марнет до Франца, коли той устав, ледве проковтнувши обід. Вони сподівалися, що Франц допоможе їм зібрати останні яблука.

Тітка ще бурчала, а він уже зник. Звичайно, дуже лаяти його не було за що, бо він завжди допомагав їм у всьому і поводився пристойно, от тільки надто вже часто грає в шахи з Германом у Брайльзгаймі.

– Якби в нього була хороша дівчина, – промовила Августа, – він швиденько б це покинув.

Франц сів на свій велосипед і поїхав у протилежному напрямі; він спустився польовою дорогою до Брайльзгайма, який раніше був селом, а тепер, коли виросло нове поселення, злився з Грізгаймом. Одружившись удруге, Герман, як робітник-залізничник, переїхав у селище. По тому, як він цієї весни побрався з Ельзою Марнет, ще зовсім юною дівчиною, в нього з'явилися права на багато речей, на різні пільги, позички і всяку всячину. Його Ельза була з шлосборнських, з "далеких" Марнетів, що визначало їх становище на Таунусі, та й взагалі у великій, розкиданій по багатьох селах родині Марнетів. Тому Герман, коли у нього з товаришами заходила мова про те приємне, ідо йому приніс шлюб, говорив:

– Так, наша тітка Марнет, з "близьких" Марнетів, обіцяла подарувати нам срібну сухарницю. Вона ж хрещена мати Бльзи. На іменини вона завжди дарує їй срібну ложечку.

– Твоїй Ельзі, було б, певно, приємніше, аби вона могла цілий рік користатися тітчиним горнятком із салом, – говорили йому приятелі.

– Так воно завше буває з подарунками до урочистих днів. Тому Ельзі доводиться навідувати їх і допомагати в жнива або коли перуть білизну" чи ріжуть худобу, – адже вона член родини.

А Еяьза дуже раділа, коли їй щось дарували. Їй вісімнадцять років; в неї кругле личко й оксамитові оченята. "Чи гаразд я вчинив, – запитував себе Герман, – взявши за себе таку молоденьку дівчину?" Вона була така мила й свіжа, а він уже давно жив удівцем і останні три роки почувався страшенно самотній.

Ельза співала в кухні. Голос у неї був не дуже сильний і не дуже дзвінкий, але вона співала від щирого серця, і пісня лилася, наче струмочок, то журливо, то весело, залежно від настрою.

Герман насупився; його пойняло якесь невиразне почуття провини.