Сотников - Сторінка 17

Але Сотников уже знав, з ким має справу, і з викликом, неприкритою ворожістю витримав цей погляд.

— Спробуй, гад!

— Ха, погрожує! Та знаєш, я тебе зараз шпокну і відповідати не буду. Це тобі не Совєти!

— Шпокни! Зроби ласку.

— А то злякаюся! — Поліцай узявся за гвинтівочний затвор, та лише ткнув стволом у груди і вилаявея. Сотников не моргнув навіть — він уже не боявся цього недолюдка. Він знав, що на його нахабство треба відповідати таким же нахабством — ці люди розуміли поводження тільки в їхньому тоні. Щонайменша ознака страху, залежності відзивалася в них звичною реакцією хижака перед беззахисною жертвою.

— Жінка ні при чому, запам'ятай, — сказав він умисне, не так для поліцая, як для Рибака: щоб той зрозумів, що треба казати на допитах. — Ми без неї залізли на хату.

— Будеш бабі байки розповідати! — закивав головою Стась і опустив гвинтівку. — Зачекай, Будила з тебе все витягне. З утробами вирве.

— Плювати ми хотіли на твого Будилу.

— Скоро поплюєш!

...

"Якого дідька він заводиться з ним?" — роздратовано думав Рибак, слухаючи злісну сварку Сотникова з поліцаєм.

Їх везли дорогою, якою вони зранку плентали до села, тільки тепер поле не здавалося таким довгим і сумовито-рівнинним, коник бадьоро перебирав ногами, постьобуючи по санях цупким волоссям хвоста. Рибак з прикрістю помітив, що вони їдуть швидко, і йому дуже хотілося уповільнити рух, відчувала його душа — це останні години на волі з її останньою можливістю втекти, більше такої не буде. Він проклинав себе за необачність, за те, що так безглуздо зліз на те горище, що не оминув за кілометр тієї крайньої хати — скільки йому вже було науки не пхатися в крайню хату, до якої завжди лізли й німці. Він не міг простити собі того, що вони так нерозважливо забрели в те злощасне село — краще б переднювали десь у чагарнику. Взагалі з самого початку цього завдання усе пішло не так, навкоси, коли вже марно було й сподіватися на вдалий кінець. Але того, що сталося, просто неможливо було передбачити.

Зрештою, все через Сотникова. Те невдоволення напарником, що весь час пробивалося в ньому і котре він зусиллям волі здебільшого тамував у собі, тепер уже затамувати було неможливо. Рибак уже чітко розумів, що коли б не Сотников, не його простуда, вони б напевне дійшли до лісу. В усякому разі, поліцаї не взяли б їх. У них були гвинтівки — можна було постояти за себе. Та коли тебе загнали на горище, а в хаті купа дітей, тоді вже з гвинтівкою не дуже розвернешся.

Рибак коротко вилаявся од прикрості, живо уявивши, як нетерпляче їх чекають у лісі, доїдаючи останні крихти з кишень. Певно, гадають, що вони женуть корову і тому так забарилися. Звісно, можна було б і корову… Ніколи ще він не підводив товаришів і не потрапляв у такий глухий кут сам, бо мав на плечах тверезу голову. Досі йому щастило.

Поки на його дорозі не з'явився Сотников. З Сотниковим він зійшовся випадково тиждень чи днів десять тому, коли, вирвавшись із Борковського лісу, загін переходив шосе. Тоді вони теж припізнилися, вийшли на дорогу вже на світанку й зіткнулися з німецькою колоною, що відразу почала їх переслідувати. Щоб відірватися від німців, командир лишив заслон: його, Сотникова і ще одного партизана?

— Гастиновича. Та чи довго можуть протриматися троє перед кількома десятками озброєних кулеметами німців? Дуже скоро вони почали відступати, відстрілюючись з гвинтівок: німці ж насідали, і Рибак подумав: кінець! Як на лихо, придорожній лісок закінчився, попереду лежало величезне голе поле, за яким лише кілометрів за два, не менше, темнів кучерявий сосняк; туди уже втягувалися рештки їхнього загону. Уціліти на тому полі під вогнем двох десятків німців було неможливо. І тоді Сотников кликнув: "Утікайте! Прикрию!"

Вони побігли удвох із Гастиновичем, кремезним, літнім партизаном із місцевих, — короткими перебіжками, раз у раз падаючи в сніг, а Сотников тим часом стріляв, і так влучно, що жоден із передніх німців не міг підняти голови. Певно, він там підстрелив ще кількох, поки вони удвох не добігли до купи каміння в полі, з якого теж відкрили вогонь по чагарнику.

Хвилин п'ять вони били туди з двох гвинтівок, даючи можливість одбігти Сотникову. Німці теж почали стріляти, та йому все ж удалося відірватися, добігти до їхньої купи, і тільки упав, знову погнав їх далі, за своїми. Добре, що патронів тоді було досить, Сотников одразу примусив залягти надто прудкого автоматника, що вискочив попереду інших і сіяв чергами по полю. І все-таки одна куля влучила Гастиновича. Перебігаючи, Рибак навіть і не помітив, коли той упав, та коли розпластався на снігу сам, ледь побачив Гастиновича коло гривки чорнобилю на межі. До нього зразу ж кинувся Сотников, підхопив гвинтівку вбитого і швидко наздогнав Рибака. Вони обоє лягли за пагорочком, тут уже було трохи безпечніше, можна було бігти далі, але Рибак раптом згадав, що в сумці Гастиновича лишився окрайчик хліба, який роздобув той учора в хуторі. Всі ті дні вони були зголоднілі й окрайчик Гастиновича так оволодів їхньою увагою, що Рибак, трохи повагавшись, поповз до убитого. Сотников посунувся вище й знову став обстрілювати німців, поки Рибак двічі не подолав якихось сто метрів, які відділяли їх од Гастиновича. Вони зразу ж розламали окрайчик пополам і, поки доганяли своїх, з'їли його.

Так вони прикрили вихід загону з бою і відійшли самі — і все дякуючи Сотникову. Вони зблизилися тоді з Сотниковим, майже потоваришували; хоча зовсім мало що знали один про одного, але трималися вже разом, разом виривалися із-за залізниці й, мабуть, тому разом потрапили на це завдання.

Але тепер буде кінець, це точно. Неважно, що вони не відстрілювалися — все-таки їх узяли зі зброєю, і цього було досить, щоб розстріляти обох. Звичайно, на щось інше Рибак і не розраховував, коли вилазив із-за клоччя, та все ж…

Він хотів жити! Він ще й тепер не втрачав надії, кожної секунди шукав нагоди, щоб обійти свою долю і врятуватися. Тепер уже Сотников не мав для нього попереднього значення. Потрапивши у полон, колишній комбат звільняв його від усіх обов'язків у ставленні до себе. Тепер аби тільки пощастило, і Рибакове сумління перед ним було б чисте — не міг же він урятувати ще й пораненого. І він усе нишпорив очима довкола з тієї хвилини, як підняв руки: на горищі, потім у сінях усе ловив момент, щоб утекти. Але там утекти не було можливості, а потім їм руки зв'язали, — скільки він непомітно не витягав їх з тієї супоньки, нічого не виходило. І він думав: проклята супоня, невже через неї доведеться загинути Може, варто було б кинутися зі зв'язаними руками? Але для цього потрібно більш зручне місце; не рівнина, а якийнебудь поворот, виярок із чагарником, яке-небудь урвище або ліс. А тут, як на лихо, було поле, пагорок, потім дорога пішла низиною. Трапився місток, але ярок при ньому був зовсім неглибокий, відкритий, у такому не сховаєшся. Стараючись не дуже крутити головою в санях, Рибак все-таки пильно придивлявся довкола, шукаючи хоч трохи придатну для втечі місцину, і не знаходив нічого. І чим більше минало часу, і чим ближче вони під'їжджали до містечка, тим усе більше неспокій, майже розгубленість охоплювала Рибака. Ставало все більш зрозуміло: вони пропали.

11

У тому, що вони пропали, Сотников не сумнівався ні на хвилину, наміру втікати у нього не було, надії на милосердя поліцаїв теж. І він напружено мовчав, придавлений тягарем своєї вини, що тяжів над ним подвійною вагою. Особливо його непокоїла Дем'яниха. Хоча поки що невідомо було, що дізналися про неї поліцаї і наскільки серйозна їхня підозра щодо її зв'язку з лісом. Він думав також про нічну перестрілку, в якій, судячи з усього, дісталося комусь із цих псів. Якомусь Ходоронку.

Звичайно, підстрелив його Сотников, тут уже ні Рибак, ні тим більше Дем'яниха ні при чім.

Вони в'їжджали в містечко. Дорога йшла між дерев — два ряди кривих верб клякли обіч битого шляху, далі почалася вулиця. Було вже нерано, але подекуди диміли комини, невисоко над покритими інеєм дахами у морозній смузі висіло зимове сонце. Попереду через дорогу квапливо пройшла жінка з коромислом на плечах. Одійшовши по стежці до хати, зупинилася, пильно подивилася на ці двоє саней з поліцаями. У дворі назустріч вискочило з хати простоволосе, в калошах на голих ногах дівча, плеснуло на сніг помиями, теж зиркнуло на дорогу й швиденько сховалося у дверях. Десь гавкнув собака, метушилися горобці в голому гіллі дерев. Тут ішло своє тривожне, полохливе, та все ж мирне життя, що його давно не знали, а тепер уже ніколи не зазнають вони.

Сани переїхали місток і біля дерев'яного двоповерхового будинку повернули в бічну вуличку. Мабуть, вони під'їжджали. Як не дивно, Сотникову хотілось якнайшвидше приїхати, він дуже змерз на вітрі в полі; селище, як завжди, обіцяло хоч якийсь притулок, правда, цього разу притулок, звісно, їх не порадує. Та все одно кортіло скоріше в яке-небудь приміщення, щоб хоч трохи зігрітися.

Ще здалеку Сотников угледів ворота і коло них поліцая в кожусі з гвинтівкою, рядом містився добротний цегляний будинок, певно, колишня крамниця чи якась установа, з чотирма загратованими вікнами. Коли вони під'їхали ближче, поліцай закинув за спину гвинтівку й розчинив ворота. Обоє саней заїхали на доволі просторе, очищене від снігу подвір'я зі старою обгризеною конов'яззю, якимось хлівцем, шпаківницею-нужником у кутку. На ганку з'явився ще один поліцай — франтуватий молодий хлопець у німецькому кітелі з білою пов'язкою на рукаві.

— Привезли?

— А то як же! — хвалькувато озвався Стась. — Ми та щоб не привезли. Ось, приймай голубчиків!

Він легко зіскочив із саней, підкинув ліктем гвинтівку — тут уже в ній не було потреби, тут не втечеш.

Поки візник і Рибак вилазили з саней, Сотников сумно оглядав будинок, де, судячи з усього, їм незабаром доведеться зазнати горя: муровані стіни, високий ганок з піддашком, круті східці в підвал. Одне із загратованих вікон було розбите, а нижня шибка затулена фанерою з уривками якогось готичного напису. Все тут було прибрано, підметено. Тим часом поліцай у кітелі дістав ключ і по східцях пішов униз до дверей під ганком — там на погрібці видно було здоровенний висячий замок з перекладкою.

— Давай їх сюди!

Уже всі повилазили з саней?

— Стась, Рибак з візником, віддалік поліцаї з тих гринджол і Дем'яниха, од вигляду якої в Сотникова жалісливо стиснулося серце: її за що? Із зв'язаними позаду руками вона згорбилася, зігнулася, хустина сповзла на потилицю, а в роті дико й безглуздо все ще стирчала рукавиця видно, поліцаї не спішили вивільнити їй рота від цього кляпа.

Сотникову було складніше вибратися з саней — як не повернися, заходилась біллю нога.