Сотников - Сторінка 2

У хаті коло печі поралася баба Мелашка, пекла деруни, а вони сиділи без чобіт на лежанці й пересміхалися з Любкою, що пригощала їх сушеними горіхами. Горіхи ті, як і деруни, і сама Любка, особливо подобалися Булахову, балакучому бійцеві з прикордонників — кілька чоловік із них приєдналися перед тим до загону. Тепер уже з прикордонників не лишилося жодного. Він навіть не знав, коли зник Булахов, — він тільки сподівався на короткочасний притулок в цю холодну ніч і хотів під'їсти. Але їх випередили на якийсь тиждень, не більше — він це визначив точно.

Тим часом ззаду підійшов Сотников, який теж зрозумів усе і від такої новини спохмурнів, мабуть, не менше за товариша. Не промовивши й слова, він мовчки спинився і дивився на засніжені рештки колишньої хутірської садиби. Рибак переліз через ворину і пройшов двором до печі, що сиротливо, одна на весь хутір, стирчала з грудомах, покрита очіпком свіжого снігу. Було дивно й незвично бачити на ній цей сніг, який щільним шаром лежав і на припічку і навіть замурував челюсті. Комина печі не було, мабуть, обвалився під час пожежі й тепер разом із головешками незграбною купою громадився під снігом.

— Сволота! — вилаявся Рибак.

За ним на чистий сніг подвір'я вийшов Сотников, самотньо постояв трохи і підійшов до колодязя. Колодязь, напевне, тут був єдиним, що збереглося від пожежі. Цілий був і журавель, високо задерта жердина якого тихо погойдувалася на вітрі.

Рибак походив туди-сюди по подвір'ї, копнув чоботом порожнє діряве відро, що валялося на землі, поторкав обід напівзаметеного снігом зламаного колеса. Більше тут не було чим поживитися: те, що не знищив вогонь, мабуть, підібрали люди. І нікого вже тут не було, навіть не лишилося слідів ніг людей, самі тільки вовчі чорніли за плотом — певно, вовк теж мав якісь свої надії на хутір. Зрозумівши нарешті, що треба шукати іншого виходу, Рибак вернувся до колодязя.

— Ну, що ти на це скажеш?

— Виказав хтось. Звісно — при лісі, — сипло озвався біля колодязя Сотников і, мерзлякувато повертаючись од вітру, боком притулився до цямрини. В його грудях щось тихенько рипіло, як у зіпсованій гармошці. Рибак, помовчавши, сунув руку в кишеню шинелі й там під набоями і різним дріб'язком набрав жменю пареного жита — решту того, що лишилося з його сьогоднішньої харчової норми.

— Хочеш?

Без особливої готовності Сотников простяг руку, в яку Рибак відсипав зі своєї жмені. Обидва мовчки пожували запарки.

— Підрубали, називається!

Рибак розумів, що починало всерйоз не щастити, друга ця невдача злістю й роздратуванням озвалася в його почуттях. І не так важливо було те, що самі лишилися голодні, — більше пригнічувала думка про тих, на болоті, що гибіли зараз на холоднечі й чекали їх з будь-якими харчами. За тиждень боїв і біганини в лісах люди надто виснажилися, зголодніли, декого поранило, трьох несли з собою на носилках. А тут карателі обклали так, що ніде й приткнутися, тільки оцей краєчок болота і лишився ще не закритим. Але сюди далеко не сунешся — за три кілометри містечко з гарнізоном, патрулі на дорогах, поліція і до того ж безлісся — туди їм дороги немає.

Дожувавши усе із жмені, Рибак обвів поглядом напарника:

— Ну, як ти? Якщо дуже кепсько, топай назад. А я, може, кудись у село підскочу.

— Один?

— Один, а що? Не повертатися ж з порожніми руками.

Сотников помовчав, пересмикнувся від холоду — на місці почав проймати мороз. Йому було холодно, усі нутрощі стиснудися в крижаній знемозі. Щоб зберегти рештки тепла, він глибше насунув на вуха пілотку і щільніше загорнувся в шинелю.

— Чому ти шапки якоїсь не дістав? Хіба зігріє ця пілотка? — з докором сказав Рибак.

— Шапки ж не ростуть у лісі.

— Зате в селі у кожного мужика шапка.

Сотников одказав не зразу:

— Що ж, із мужика здирати?

— Обов'язково здирати? Можна і ще якось.

— Добре, пішли! — урвав розмову Сотников.

Вони рушили від колодязя і крізь проломину в плоті вийшли в поле. Сотников ураз зсутулився, глибше втягнув у комір маленьку голову в пілотці. На ходу вже Рибак висмикнув із-за пазухи забруднений вафельний рушничок і обернувся до Сотникова.

— На, обмотай шию. Тепліше буде.

— Та гаразд…

— На, на. Він, знаєш, як шарфик, гріє, — наполягав Рибак, тримаючи у витягнутій руці рушничок, кінці якого одразу заметляв вітер. Сотников зупинився, затиснув між колінами гвинтівку і задубілими негнучкими пальцями товсто і незграбно обкрутив простуджену шию.

— От і добре. Давай рвонем в Озерище. Тут недалеко, версти зо дві. Що-небудь роздобудемо, не може бути…

У полі було ще холодніше, ніж у лісі. Назустріч дув пругкий, не сильний, але досить морозний вітер, од нього болем заходилися набряклі без рукавиць руки — як Сотников не ховав їх то у кишені, то в рукави, то за пазуху — все одно мерзли. Обморозитися було дуже просто, особливо обличчя, та й руки; за ноги він був спокійніший — ноги на ходу грілися. Щоправда, на правій оніміли, не відчувалися два пальці, але вони німіли завжди від холоду і звичайно боліли в теплі. А втім, на холоді нило все його простуджене тіло, яке сьогодні почало ще й трусити.

Добре, що сніг у полі був твердий чи неглибокий — вони йшли майже усюди зверху, тільки місцями провалювалися то однією, "то другою ногою, ламаючи затверділу від морозу снігову скоринку. Орієнтувалися по чорнобилю, що понад обніжком — із косогору вниз. Позаду з темряви волоклися два шнурки їхніх слідів. У полі було видніше, ніж у лісі, сірі примарні сутінки розсунулися ширше, довкола внизу тремтіли на вітрі стеблинки чорнобилю, там і сям чорніли одинокі польові деревця. За чверть години попереду, мабуть, у лощинці, засіріли якісь кущі — лоза чи якийсь чагарник понад річечкою.

Відверто кажучи, Сотников почував себе дуже погано: стала паморочиться голова, часом навіть щось провалювалося — зникало в пам'яті, й тоді на деякий час він забувався, де він і куди йде. Мабуть, справді слід було вернутися або краще зовсім не вирушати з лісу, та він просто не вірив, що можна захворіти. Ще цього бракувало на війні — хворіти! Ніхто у них не хворів так, щоб звільняли від завдань, та ще таких простих, як оце. Кашляли, простуджувалися багато хто, але простуду не вважали за серйозну хворобу. І коли там, біля вогнища на болоті, командир назвав його прізвище, він був готовий, а коли дізнався, що по харчі, так аж зрадів, тому що був, як і всі, зголоднілий, хотів під'їсти, до того ж — заохочувала можливість погрітися якусь годину в хатнім теплі.

І от погрівся.

У лісі було краще, а тут, на вітрі, він зовсім погано відчув себе й аж злякався, що може впасти, так паморочиться в голові; од слабості його хитало. Рибак попереду завзято шерхотів чобітьми у снігу; весь час він нетерпляче рвався уперед, і Сотников відставав. У грудях йому було гаряче, спина його між лопатками мокріла від холодного поту, і він думав — хоча б не схопити запалення легенів.

— Ну, як ти Рибак зупинився, зачекав його, і від цієї коротенької уваги і запитання, на яке не обов'язково було й відповідати, в Сотникова на мить потепліло в душі. Сотников відчув, як просто було перетворитися з напарника на тягар, і найбільше побоювався саме цього, хоча знав, що коли станеться найгірше, — вихід для себе знайде сам, не обтяжить нікого. Навіть і Рибака, на якого, здається, можна було покластися. Після недавнього переходу шосе, коли їм довелося прикривати рештки їхньої групи, вони якось поволі зблизилися й усі наступні тяжкі дні трималися разом. Певно, тому разом вирушили і на це завдання.

— Ось через низинку протопаємо, а там, за ліском, і село. Недалеко вже, — знову підбадьорив Рибак, що стояв до нього боком, чекав, щоб іти поруч. Сотников догнав його, і вони разом пішли по схилу вниз. Сніг тут був крихкіший, аніж на бугрі, ноги частіше провалювалися, ламали твердий шар; молодичок тепер блищав за їхніми спинами. Вітер розгонисто гасав по вільному полі, метляв полами шинелі, шмагав по обмерзлих засніжених валянках Сотникова. Рибак зблизька якось уважно подивився на товариша.

— В армії ким був? Мабуть, не рядовим, га?

— Ні, не рядовим. Комбатом.

— У піхоті?

— В артилерії.

— Певно, мало ходив? А я, брат, у піхоті всю дорогу топаю.

— І далеко протопав? — запитав Сотников, згадуючи свій відступ на схід. Але Рибак зрозумів це інакше.

— Та ось, як бачиш. Від рядового до старшини дійшов. А ти, мабуть, кадровий?

— Ні, не кадровий. До тридцять дев'ятого вчителем працював.

— Інститут закінчив?

— Учительський. Дворічний.

— А я от п'ять класів. І то хоча б…

Він не доказав — раптом провалився обома ногами, неголосно вилаявся, звернув трохи вбік. Тут починався чагарничок, лозняк, сніг став крихкий і майже не тримав зверху; під ногами, здається, було болото. Сотников нерішуче зупинився, не знаючи, куди ступити.

— А ти за мною. По моїх слідах іди. Тут небагато вже, — мовив здалеку Рибак і, спритно поправивши на плечі гвинтівку, досить рішуче став пробиратися крізь чагарник, розгрібаючи чобітьми сніг. Сотников похитнувся, не потрапивши в його слід, але теж поліз у чагарник.

Кілька хвилин вони продиралися так у чагарнику; обіч із снігу стирчала суха тростинка, яка тихо й нудно шерхотіла на вітрі. Непомітно перейшли замерзлу річечку і знову пішли лугом, грузнучи ногами в крихкому глибокому снігу. Сотникова охопила сонливо-знеможлива байдужість до всього на світі. Тільки зусиллям волі він примушував себе іти, не зупинятися і не впасти — у вухах дзвеніло, гуло: од вітру чи, може, від утоми.

Нарешті вони вибралися з кущів, але попереду їх чекав пагорок, і на його широкім некрутім схилі Сотникову стало зовсім погано: мліли ноги. Добре, що сніг тут мілкіший, а там і сям його і зовсім не було, під підошвами мулили запилюжені темні плішини. Рибак далеко вихопився вперед і довго простував косогором, щоб вибратися на хребтину пагорка і оглядітися. Сотников подумав, що той побачив щось — мабуть, недалеко вже було село. Сніговий пагорок, над яким висіло зоряне зі смугою небо, круто піднімався вгору і зникав у туманній імлі. А позаду широко розляглася сіра рівнина — з кущами, з якимись невиразними плямами, нечіткими у пів темряві тінями, а ще далі, майже суцільно, темнів ліс, з якого вони йшли. Він був далеко, той ліс, а довкола холонуло на морозі чисте поле — коли трапиться щось, тут допомоги нізвідки не буде.

Рибак усе чекав, і Сотников, важко дихаючи, пришкандибав до нього, уже не дотримуючись сліду, — ступав абикуди, тільки б не впасти.