Сотников - Сторінка 3

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І коли підійшов, несподівано помітив: Рибак стояв на дорозі.

Вони нічого не сказали один одному, тільки вслухалися, придивилися і пішли не кваплячись угору — один правою, а другий — лівою колією. Дорога, мабуть, вела в село, можливо, їм пощастить дістатися до нього, не упасти на ходу, думав Сотников, і тоді вже буде видно, як і що робити далі.

Незабаром вони вибралися на вершину пагорка. Довкола розлягався нічний примарний простір: паморозь, сніг, сутінки з безліччю невловимих переходів, півтіней і плям, і ніде не було ні вогника, ні руху — змовкла, завмерла, причаїлася земля. І не дай боже у такий час зустріти отут людей — люди не принесуть їм удачі, не тих людей можна здибати на дорозі.

— Тихо!

Рибак ступив і спинився, звично рипнуло і стихло під його чобітьми, завмер і Сотников. Відкілясь із того боку, куди йшла дорога, долинув крик, уривок чийогось окрику — вирвався в морозяну ніч і пропав. Вони придивилися в ніч — недалеко попереду, в лощинці, очевидно, було село — смуга якогось нагромадження м'яко сіріла у сутінках. Але нічого певного там не можна було побачити, як не можна було зрозуміти, чи то був крик, чи, можливо, їм здалося. Навколо свистівшерхотів по сніжному полю вітер, ніч лежала німа, як сон. І раптом, уже виразніше, до них долетів чоловічий викрик команда чи, може, лайка, а потім вдалині бабахнув і луною розкотився в полі постріл.

Рибак видихнув повітря з переповнених грудей, а Сотников, мабуть, тому, що на якийсь час перепиняв дихання, почав глухо кашляти. Хвилину його невідступно бив кашель, хоч як він не тамував його в грудях, дослухаючись, чи не буде пострілів ще. Щоправда, вже й без того було зрозуміло, чий це постріл, — хто ж іще, окрім німців та їхніх прислужників, міг у такий час стріляти в селі Але пострілів більше не було, зо два рази долинуло за вітром щось схоже на голос — розмови чи окрик, не розібрати, — і Рибак вилаявся.

— Стараються, сволота. Для великої Німеччини.

Вони ще трохи постояли, вслухаючись у вітряну тишу, стурбовані питанням: що робити далі, куди податися? Рибак усе придивлявся туди, де у півтемряві зникала дорога, а Сотников одвернувся од вітру і дрібненько тихо дрижав: його морозило.

— Виходить, туди не поткнутися, — вирішив Рибак і потоптався на рипучому снігу. — Як ти, нічого? Може, давай лощинкою пройдемо. Тут десь за кущами має бути ще сільце.

— Давай — умисне байдуже знизав плечем Сотников. Йому справді все одно, аби тільки не стояти на морозяному вітрі й мати в надії хоч який-небудь вогник, що світив би попереду. Почуття його тупіли, огорталися примарною пеленою, як і раніше, паморочилася голова. Усі його зусилля йшли на те, щоб не спіткнутися, не впасти, бо тоді він навряд чи підведеться.

Вони звернули з дороги і пішли по сніговій цілині туди, де широкою латкою темнів уночі чагарник. Сніг на косогорі спочатку був неглибокий, по кісточки, але чим далі, тим глибшав, особливо у лощинці. Правда, лощинка була неширока, вони швидко перейшли її і попростували уздовж смужки чагарника, але близько не підходили до нього. Сотников тут був уперше, нічого не знав і покладався на Рибака, який тутешні місця облазив ще восени, коли їхній загін збирав свої сили у Гнилому болоті. Почавши з невеликої диверсії на дорозі, цей загін потім перейшов до більш ризикованих справ — підірвав міст на Іслянці, спалив льонозавод у містечку але після вбивства якогось поважного чиновника з Німеччини німці розлютувалися. Наприкінці листопада три роти жандармів оточили Гниле болото і почали облаву, з якої загін ледве вирвався тоді в сусідній Борковський ліс.

Сотников у той час був далеко звідси і навряд чи думав про партизанів — він вважав своїм обов'язком пробитися до фронту. Дванадцять діб він пробирався з-під Слоніма від річки Щари з невелгчкою групкою хлопців-артилеристів, які уціліли з усього колись могутнього артилерійського полку Ллє на Березині під час переправи вони мало не всі були розстріляні із засідки, а хто уцілів або не пішов на дно, потрапив у полон до німців.

То були гарні хлопці, його вихованці: навідники Токарев і Головня, взводний молодий лейтенант Конкін, його старший на батареї, з яким вони цілий рік на "відмінно" виконували усі батарейні стрільби. Саме цьому Конкіну він зобов'язаний значною мірою і за свій передвоєнний успіх, і той значок "За відмінну артилерійську стрільбу" — предмет його скромної честі. Так, хороша була батарея, скільки подяк від начальства висіло на її стенді в ленінській кімнаті — за майстерність і вправну стрільбу, за різні інші успіхи в бойовій підготовці.

А на війні все склалося інакше. Сталося так, що в розпорядженні їхньої батареї лишилося кілька лічених секунд, і найбільшу користь принесли ті, хто не розгубився, спритніше встиг зарядити, хто просто виявився дужчим…

Рибак досить упевнено прямував попереду, тримаючись ближче до лісу. Сніг тут був неглибокий, розтоптані валянки Сотникова, що недавно дісталися йому від убитого партизана з місцевих, рівно шурхали по сніговій поземці. Добре, що зараз їм треба було йти вниз, вітер Дув у плечі, місяць тьмяно світив на небосхилі. Як і досі, було дуже морозяно і холодно, аж стислося, заніміло усе всередині. Здається, ніколи в житті Сотников так не страждав од холоднечі, як цієї ночі. Від утоми і монотонного шурхання ніг у голову його лізла мішанина випадкових образів, напівзабутих облич, навіть окремі сцени-примари мигтіли в очах, і він уже не міг визначити — були це спомини чи марення. Можливо також, що це репродукується пережите ним, його минуле, що тепер здавалося привиддям, та воно мало схоже на звичне, реальне життя.

Найгірше для Сотникова було те, що це був його перший і останній бій на фронті, до якого він готувався, мабуть, з того першого дня, коли його призвали на службу. Підпорядкована йому грізна техніка чекала його команд, були снаряди, напоготові їхала натренована за багато місяців гарматна обслуга, попереду рухалася бойова охорона — усе, як і належить згідно з бойовими статутами… Те пригадувалося зараз Сотникову як страшний примарний сон, і хоч потім на його долю випало немало тяжких боїв, той перший йому неможливо забути ніколи.

2

… Вони рухалися четвертий день.

Четвертий день довжелезна колона артполка металася на лісових дорогах то на південний захід, то на південь, одного разу її навіть повернули мало не в тил, на північ. Трактори своїм нестихаючим ревінням оглушали навколишню місцевість, од перегріву кипіла вода в радіаторах, пилюга і піт засліплювали очі бійцям. З самого ранку до смеркання над ними висіла німецька авіація, "юнкєрси" без кінця скидали на них фугасні бомби, все було засипано піском, смердюче горіли тягачі, неушкоджені об'їжджали їх — колона не зупинялася. Бійці зі станин і тракторів безладно шкварили вгору з гвинтівок, але користі від тієї стрілянини було мало. Вони навіть не змушували літаки піднятися вище, і ті гасали над дорогою, ледве не зачіпаючи верхівки посадок. Сотников сидів на головному тракторі і, як порятунку, як найбільшого щастя, чекав команди звернути з цієї проклятої дороги, розвернутися і вийти назустріч німцям. Він би обрушив на їхні голови таке, що їм і не снилося. Але не було команди зупинитися, полк усе їхав і їхав, і кожні дві години над ним розвантажувалися нахабні "юнкерси", від яких уся ця наземна вогнева могутність була беззахисною.

Так настала остання ніч їхнього кривулястого блукання по західнобілоруських дорогах.

Полк був уже зовсім не той, що на початку, декілька обслуг загинуло, в його батареї майже прямим попаданням пожолобило і скинуло з дорожнього насипу гармату. Щоправда, три лишилися справними, хоч і з подзьобаними щитами та з посіченою гусматикою коліс, з безліччю осколочних позначок на стволах і станинах. У другої гаубиці потік пробитий накатник. Четверо вбитих батарейців везли в причепі на ящиках від снарядів, семеро поранених відправили у тил. Зрештою, це були не найбільші втрати — іншим батареям дісталося гірше. Полкова колона покоротшала чи не наполовину, декілька цілих гармат лишилося на дорозі: були пошкоджені трактори. Тепер майже цілу ніч їхали на схід, і це було поганою прикметою: командири із штабу говорили про оточення, воно й справді схоже було на таке. Бійці не спали чотири доби, дехто, сидячи на станинах, трохи передрімав над ранок — уночі були найспокійніші години, коли б не ця непевність в обставинах, яка чорною плахою висіла над кожним. Перед світанком ненадовго зупинилися в якомусь сільці, назустріч ішли піхотинці; неподалік (видно було вночі), запалене авіацією, щось горіло яскравим, на півнеба, полум'ям; піхота казала — станція. Ніхто не пояснював нічого, але людям якось само по собі передалося, що зовсім близько німці. Незабаром командир полка майор Парахневич повернув колону на бічну, обсаджену вербами, дорогу. Поїхали кудись на південь. Уночі було спокійніше без авіації, зате вони були сліпі й глухі — за гуркотом нічого не було чути, а в літній темряві багато не побачиш. На світанку Сотников не втримався, трохи задрімав на сидінні, коли раптом щось дуже грохнуло на узбіччі. Він одразу ж прокинувся; "Комсомолець" провалився правою гусеницею; комбата обдало землею і гарячою хвилею вибуху. І тут почалося.

Саме світало, за вербами добре синів край неба та сіріло вівсяне поле, а звідкись спереду, з голови колони, їх почали розстрілювати танки. Не встиг він зіскочити з трактора, як поряд загорівся тягач третьої батареї, намертво засіла у воронку гаубиця. Крізь громи вибухів він скомандував розвернутися вправо і вліво, але не так просто було це зробити з важкими гарматами на вузькій дорозі. Друга обслуга спритно кинулася з дороги в овес, і зразу ж влучили два снаряди в бік, гармата завалилася, задерши вгору колеса. Ранок освітлився полум'ям, придорожні насадження огорнув солярний дим — танки розстрілювали полк на дорозі.

Це було найгірше, що могло трапитися з ними: вся їхня вогнева сила пропадала невикористаною. Збагнувши, що їм відведені лише секунди, Сотников з бійцями абияк розвернув прямо на бруківці останню уцілілу гармату і, не укріпивши станин, ледве встигнувши зідрати чохол зі ствола, послав важкий снаряд у напрямку ворога.