Сповідь Жана Шарвена - Сторінка 4

Мабуть, я був блідим, навіть наважусь сказати, трішки тремтів.

— Зберіться, любий мій, ви пригнічені, і я можу це зрозуміти. Іноді в житті трапляється таке: ти опиняєшся віч-на-віч із ситуацією, де, з одного боку — чесність, а з іншого — відданість. Звичайно, сумніватися непотрібно, але вибір гіркий. Я не забуду вашу поведінку в цій ситуації і від імені пана Ангеля вдячний вам.

Я пішов. Наступного ранку Рірі отримав листа, в якому повідомлялось, що в його послугах немає потреби, а через місяць він вирушив далеко на Схід.

Шість місяців потому Жан Шарвен і Марі-Луїза одружилися. З одруженням поквапились через поганий стан здоров'я пані Моріс. Усвідомлюючи, що довго не проживе, вона палко бажала влаштувати долю доньки до того, як вона помре. Жан про все повідомив Рірі, а той відповів теплими привітаннями. Він запевняв, що тому не слід картати себе докорами сумління: коли він залишав Францію, то усвідомлював, що ніколи не зможе одружитися з Марі-Луїзою, і радий, що Жан одружився з нею. Втіху він знаходить собі і в Пномпені. Лист його був дуже бадьорим. З самого початку Жан запевняв себе, що темпераментний Рірі незабаром забуде Марі-Луїзу, та й з його листа було зрозуміло, що так воно й є. Отже, Жан не завдав йому смертельної рани. Так він виправдовував себе. Бо якби він втратив Марі-Луїзу, він би помер; для нього це було питання життя і смерті.

Протягом року Жан та Марі-Луїза почувалися надто щасливими. Пані Моріс померла, і Марі-Луїза успадкувала декілька сотень тисяч франків; але в зв'язку з депресією та нестабільністю курсу валюти вони вирішили не квапитися з народженням дитини, доки не покращиться економічна ситуація в країні. Марі-Луїза виявилася хорошою й ощадливою господинею, люблячою, привабливою і лагідною дружиною. І до того ж вона була спокійною, ще до одруження ця риса була до вподоби Жану, але з плином часу в нього закралася думка, що її спокій — це наслідок певного браку пристрасті до нього. Ніякої глибини той спокій не таїв. Жан завжди думав, що вона схожа на маленьку мишку; в її потайній стриманості було щось мишаче; вона була напрочуд серйозна в повсякденних справах і здатна увесь свій час приділяти незначним речам. В неї було своє власне крихітне коло інтересів, і вони не залишали в її гарненькій, ретельно причесаній голівці місця для чогось іншого. Іноді вона починала читати роман, але рідко дочитувала його до кінця. Жан був змушений визнати подумки, що вона-таки досить обмежена. В нього промайнула тривожна думка, що, можливо, не варто було заради неї чинити підлоту. Це почало мучити його. Він сумував за Рірі. Намагався переконати себе, що зроблено — то зроблено, і що то не він насправді вчинив так; але повністю притишити докори свого сумління так і не зміг. Тепер він жалкував, що не відповів неупереджено, коли директор фірми запитував його про Рірі.

Але потім сталося лихо. Рірі захворів на черевний тиф і помер. Для Жана це було жахливим ударом. Це було ударом і для Марі-Луїзи також; вона висловила співчуття батькам Рірі, але це не вплинуло ані на її апетит, ані на її здоровий сон. Жан був обурений її байдужістю.

— Бідолаха Рірі, він завжди був такий веселий,— говорила вона. Напевно, він не хотів помирати. Але чому він туди поїхав? Я попереджала його, що клімат там поганий: це стало причиною смерті мого батька. Я знала, що я говорила.

Жан відчував, що це він убив його. Якби він розповів директору все те хороше, що знав про Рірі, знав так, як ніхто інший в цілому світі, Рірі отримав би посаду і зараз був би живий і здоровий.

— Я ніколи не пробачу собі,— подумав Жан.— Я ніколи більше не буду щасливим. Яким же я був дурнем і яким негідником!

Жан оплакував Рірі. Марі-Луїза намагалася його втішити. Вона була лагідним, маленьким створінням, і вона кохала Жана.

— Ти не повинен брати це надто близько до серця. Зрештою, ви не побачилися б раніше, ніж через п'ять років, а він за цей час так змінився б, що між вами більше не було б нічого спільного. Він став би чужим для тебе. Я знаю, що подібне трапляється досить часто. Ти б зрадів зустрічі з ним, а через півгодини зрозумів, що вам немає чого сказати один одному.

— Можливо, ти маєш рацію,— зітхнув Жан.

— Він був таким вітрогоном, для якого ніщо не мало великого значення. В нього не було твоєї твердості характеру і твого інтелекту.

Він знав, про що вона думає. В якому становищі вона була б зараз, якби поїхала за Рірі в Індокитай і залишилась у віці двадцяти одного року вдовою без засобів на існування, окрім власних двохсот тисяч франків? їй пощастило уникнути цієї долі, і вона тішилася, що виявила здоровий глузд. Жан був чоловіком, яким вона могла пишатися. Він добре заробляв.

Жан картав себе. Те, як він страждав раніше, було ніщо порівняно з тим, що він відчував зараз. Мука, якої завдавала згадка про його зраду, була страшніша, ніж будь-який фізичний біль, який ятрив би його тіло. Вона охоплювала його зненацька під час роботи і скручувала його серце шаленим болем. Він відчував таке фізичне страждання, що благав спокою і лише зусиллями усієї своєї волі стримував себе, аби не зізнатися в усьому Марі-Луїзі. Але він знав, як вона відреагує; вона не буде приголомшена, а подумає, що це був досить вдалий обман, і навіть буде трішки втішена, що заради неї він повівся так негідно. Вона не могла йому допомогти. Він почав відчувати до неї відразу. Це ж через неї він зробив такий ганебний вчинок, а що вона таке? Проста, звичайна, досить розважлива жіночка.

— Яким же дурнем я був,— повторював він подумки.

Він навіть не вважав її більше вродливою. Тепер він знав, що вона страшенно тупа. Але, звичайно, не вона в цьому винна, не вона винна в тому, що він зрадив свого друга; і він примушував себе бути таким же лагідним до неї, як і раніше. Він робив усе, що вона хотіла. Їй досить було висловити своє бажання, і якщо це було в його силах, він виконував його. Він намагався жаліти її, намагався бути терплячим; переконував себе в тому, що вона хороша дружина, порядна, заощадлива, а її манери, вміння одягатися і виглядати роблять честь респектабельному молодому чоловікові. Все це було правдою, але саме через неї помер Рірі, і він відчував відразу до неї. Вона набридла йому до нестями. І хоча він мовчав, був добрим, ласкавим і поблажливим, часто здавалося, він міг би її вбити. Одначе коли це сталося, це сталося майже ненавмисне. Через десять місяців по смерті Рірі його батьки, пан і пані Ренар, влаштовували звану вечерю з нагоди заручин своєї доньки. Жан майже не бачився з ними після смерті Рірі і не хотів іти. Але Марі-Луїза наполягала; він був найкращим другом Рірі і з його боку буде досить неввічливо не прийти на важливе сімейне свято. В неї було гостре відчуття світського обов'язку.

— Крім того, і ти зможеш відволіктися. Ти так давно перебуваєш в пригніченому стані, що трішки розважитися тобі не завадить. І шампанське буде, чи не так?! Пані Ренар не любить витрачати грошей, але з цієї нагоди вона змушена буде піти на жертви.

Марі-Луїза хитренько засміялася, подумавши, як засіпається пані Ренар, коли розв'язуватиме свій гаманець.

Звана вечеря була досить веселою. Жана неприємно вразило, коли він побачив, що зі старої кімнати Рірі зробили роздягальню, де жінки залишали свої шалі, а чоловіки — пальта. Шампанське лилося рікою. Жан багато пив, аби втопити свої докори сумління, що завдавали йому болю. Він бажав заглушити спомини про Рірі — звучання його сміху в своїх вухах, доброзичливий, сяючий погляд. Коли вони прийшли додому, була третя година ночі. Наступного дня була неділя, тому Жану не потрібно було йти на роботу. Вони відпочивали до обіду. Решту оповіді я передам так, як її розповів Жан Шарвен.

— Коли я прокинувся, у мене боліла голова. Марі-Луїзи в ліжку вже не було, вона сиділа за туалетним столиком і розчісувала волосся. Я завжди захоплювався фізкультурою і звик щоранку робити зарядку. Однак того ранку в мене не було такого бажання, але я подумав: після всього випитого шампанського — краще зроблю. Я встав з ліжка і взяв свої булави. Наша спальня досить велика: там багато місця, аби розмахувати ними між ліжком і туалетним столиком, де сиділа Марі-Луїза. Я виконував свої звичайні вправи. Незадовго до цього Марі-Луїза почала по-іншому підстригати волосся, досить коротко, я вважав це огидним. Ззаду вона була схожа на хлопця, а від пушку обстриженого волосся на шиї мене просто нудило. Вона поклала свої щітки і почала пудрити обличчя. Вона неприємно засміялась.

— Над чим ти смієшся? — запитав я.

— Над пані Ренар. Та сама сукня, яку вона одягала ще на наше весілля! Вона її перефарбувала і перешила, але мене не введеш в оману. Я б все одно впізнала її будь-де.

Це було настільки безглузде зауваження, що воно розлютило мене. Охоплений люттю, я з усієї сили вдарив її по голові булавою. Очевидно, я проломив їй череп, і два дні потому вона померла в лікарні, так і не опритомнівши.

Він трохи помовчав. Я простягнув йому сигарету і сам також закурив.

Я був радий, що вона померла. Ми б ніколи не змогли жити разом, як раніше, і мені було б дуже важко пояснити свій вчинок. Дуже. Мене заарештували і судили за вбивство. Звичайно, я клявся, що це нещасний випадок, я говорив, що булава вислизнула з моєї руки, але медична експертиза свідчила проти мене. Обвинувачення довело, що така травма, якої зазнала Марі-Луїза, могла бути спричинена лише сильним, навмисним ударом. На моє щастя, обвинувачі не змогли знайти ніякого мотиву. Прокурор спробував припустити ревнощі: якийсь чоловік приділяв їй на званій вечері багато уваги, і тому виникла сварка, але цей чоловік поклявся, що він не робив нічого, що могло викликати мої ревнощі, та й інші свідчили, що ми залишилися кращими друзями. На туалетному столику знайшли несплачений рахунок від кравця, тому прокурор припустив, що ми саме через це посварилися, але я зміг довести, що Марі-Луїза платила за свій одяг з власних заощаджень, тому рахунок не міг стати причиною сварки. Виступали свідки, які підтвердили, що я завжди був лагідний до Марі-Луїзи. Нас взагалі вважали за щасливе подружжя. Характеристика в мене була прекрасна, мій шеф якнайкраще охарактеризував мене.