Стара панна - Сторінка 2

Достойний дворянин, щоденно обідаючи в гостині, вертався додому лише ночувати. Отже, витрачався він тільки на сніданки, що незмінно складалися з чашки шоколаду, хліба, масла і, в залежності від пори року, з яких-небудь фруктів. Він розпалював вогонь лише за великих холодів і щоразу по тому, коли прокидався. Від одинадцятої ранку до четвертої дня він гуляв, ходив читати газети, складав візити. Оселившись в Алансоні, шевальє чесно признався в своїй бідності, мовляв, усе його багатство складається з шестисот ліврів довічної ренти, останніх окрушин колишньої розкоші, їх чотири рази на рік висилає йому давній повірений, у якого зберігаються відповідні папери. І справді, місцевий банкір кожні три місяці відраховував йому півтораста ліврів, що надходили з Парижа від якогось Бардена, останнього прокурора Шатле. Це набуло широкого розголосу з тієї причини, що шевальє просив першого, кому довірився, зберігати почуте в глибокій таємниці. Пан де Валуа дістав вигоду зі свого нещастя: в найкращих домах Алансона йому було забезпечене місце за столом і запрошення на всі вечори. Його здібності гравця, оповідача, людини люб'язної і компанійської були настільки загальновизнані, що вечір вважався невдалим, якщо на ньому бракувало цього єдиного в місті знавця добрих звичаїв. Господарі дому й жіноцтво потребували його схвальної гримаски. Коли якась молоденька дамочка почує з його уст: "На вас сьогодні пречудова сукня!" — вона цією похвалою тішиться більше, ніж заздрощами суперниці. Пан де Валуа був єдиний, хто міг так невимушено повторювати вирази минулих років. "Серденько моє", "скарбе мій", "моя голубонько" — всі любовні пестливі слівця 1770 року набували в його устах несказанної чарівливості; коротше, тільки він тішився правами на високомовність. Його компліменти, на які він, зрештою, був не надто щедрий, здобули йому прихильність літніх жінок. Він лестив кожному, навіть чиновникам, які були йому геть ні до чого. В грі шевальє поводився з гідністю, що її оцінили б усюди: він ніколи не нарікав на невдачу, похвалами підтримував дух супротивників, коли ті програвали; ніколи не повчав їх як найкраще провести партію. Коли під час здачі зав'язувалися прикрі суперечки, шевальє жестом, гідним Моле, виймав тютюнницю і, поглядаючи на княгиню Горіцу, статечно відкривав кришку, розминав і обтрушував свою понюшку, розтирав її на порошок, насипав на купку; коли карти були роздані, він натоптував ніздрі тютюном і засовував княгиню в жилетну кишеньку, завжди в ліву! Лише дворянин славного століття (всупереч століттю великому) міг знайти такий перехід од зневажливої мовчанки до насмішки, якої ніхто не розумів. Сідаючи за карти, він брав у компаньйони невігласа і мав із того вигоду. Його чудова врівноважена вдача давала багатьом підстави казати: "Я в захопленні від де Валуа!" Його і мова, і манери — все здавалося таким ясним, як і його вигляд. Він намагався нікому не завдавати прикрості, ні чоловікам, ні жінкам. Поблажливий як до фізичних вад, так і до недоліків розуму, він за допомогою княгині Горіци терпляче вислуховував людей, що розводилися перед ним про свої негаразди провінційного життя — про недоварене яйце на сніданок, про каву, в якій збурдилося молоко; про сміховинні подробиці щодо здоров'я, про раптове пробудження від переляку, про сни й візити. Щоб удати співчуття, шевальє мав напоготові жалісливий погляд і класичну позу, які робили його чудовим слухачем; він завжди дуже доречно підкидав: "Ах! Подумати лише!", "Ну, а що ж ви?" Він до самої смерті не давав нікому приводу запідозрити, що тим часом, коли накочувалася ота лава нісенітниці, він поринав у спомини про найзворушливіші епізоди свого роману з княгинею Горіцею. Чи коли-небудь спадали комусь на думку ті послуги, які може надати суспільству згасла пристрасть і користь любові як джерела товариськості? Може, цим пояснюється, чому шевальє, незважаючи на постійне щастя в картах, залишався улюбленцем всього міста,— адже він, повертаючись із гостини, завжди виносив із собою близько шести франків виграшу. Програші, про які він, до речі, так гучно роздзвонював, траплялися дуже рідко. Всі, хто знав його, говорили, що ніколи й ніде, навіть у єгипетському музеї в Турені, не натрапляли на таку милу мумію. В жодній країні світу паразитизм не набував такої привабливої форми. Не бувало випадку, щоб найревніше себелюбство прибирало в кого-небудь приємнішої й безневиннішої подоби, аніж у цього дворянина; воно скидалося на найвірнішу дружбу. Коли хтось приходив до пана де Валуа просити про невеличку послугу, що вимагала якогось клопоту, то вертався від ласкавого шевальє у великому захопленні і, головне, впевненим, ніби той не може нічим зарадити, ба навіть нашкодив би його справі своїм втручанням.

Щоб пояснити загадку його більш-менш забезпеченого існування, історик, до якого Істина, ота жорстока підбурювачка, сікається з ножем до горла, змушений розповісти, як недавно, після сумнозвісних липневих днів, Алансон дізнався, що сума виграшів пана де Валуа за кожні три місяці становить близько ста п'ятдесяти екю і що кмітливий шевальє зважився пересилати самому собі довічну ренту, аби не вважатися безмаєтним у краю, де полюбляють солідність. Багато хто з його друзів (зауважте, на той час він уже помер) уперто заперечував ці поголоски, називав їх байками, вважаючи, що шевальє був статечним, гідним дворянином, якого оббрехали ліберали. На щастя спритних картярів, серед присутніх завжди трапляються й такі, що підтримують їх. Соромлячись виправдувати неправоту, ці шанувальники рішуче заперечують її; не приписуйте їм упертості — таким людям притаманне почуття власної гідності: уряди подають їм приклад цієї доброчинності, ховаючи після поразки своїх небіжчиків уночі без урочистої відправи. Якщо шевальє дозволив собі хитрий вчинок, завдяки якому, зрештою, здобув би пошану шевальє де Грамона10, усмішку барона де Фенеста11, потиск руки маркіза де Монкада12, то невже він через те став менш жаданим чи менш дотепним гостем, не таким незамінним партнером, не таким чудовим оповідачем, відрадою всього Алансона? А чим, власне, той крок, цілком узгоджений із законами власної волі, суперечив вишуканим дворянським звичаям? Якщо багато людей повинні турбуватися про посмертну ренту для інших, то що може бути звичайнішого, ніж добровільно платити її своєму ліпшому другові? Але Лай помер... Десь наприкінці п'ятнадцяти років такого життя шевальє зібрав десять тисяч і кількасот франків. З поверненням Бурбонів один із його друзів, маркіз де Помбретон, колишній лейтенант чорних мушкетерів, повернув йому, так говорив той же шевальє, тисячу двісті пістолів, що позичив, їдучи в еміграцію. Цей випадок спричинився до сенсації, і згодом на нього посилались, коли виступали проти насмішок, що до них вдавалася газета "Конститюсьйонель", пишучи про те, як повертають борги деякі емігранти. Коли хто-небудь у присутності шевальє заводив мову про шляхетний вчинок маркіза де Помбретона, у цього бідолахи червоніла навіть і права щока. Кожен радів тоді за пана де Валуа, що радився з людьми грошовитими, як йому ліпше скористатися з отих решток свого багатства. Здавшись на долю Реставрації, він уклав гроші в папери державної скарбниці, коли рента становила п'ятдесят шість франків двадцять п'ять сантимів. Панове де Ленонкур, де Наваррен, де Верней, де Фонтен і ла Біллардієр, котрі, за словами шевальє, знали його, виклопотали йому пенсію в сто екю з королівської скарбниці та хрест Святого Людовіка. Ніколи не дізнатися, в який спосіб старий шевальє домігся цих двох урочистих освячень — титулу і звання; але одне певно: грамота про вшанування його хрестом Святого Людовіка за заслуги в католицьких арміях Заходу давала шевальє право на чин відставного полковника. Отже, крім вигаданої довічної ренти, яка тоді нікого не обходила, шевальє мав тисячу франків річного прибутку. Незважаючи на такі підвищення, він і далі дотримувався заведеного способу життя і своїх звичаїв; лише червона стрічка оздоблювала фрак каштанового кольору і, сказати б, довершувала дворянський полиск. Від 1802 року шевальє запечатував свої листи дуже старою золотою печаткою; вона була вирізьблена досить-таки неоковирно, проте з неї Катерани, д'Егріньйони, Труавілі могли бачити, що на гербі його французький щит, розділений вертикально навпіл: на червоному полі — подвійні косі смуги і на знову ж червоному полі — п'ять золотих навхрест зімкнутих вершинами. ромбічних фігур; верх щита чорний із срібним хрестом; на самій верхівці лицарський шолом. Девіз: Valeo*. З таким шляхетним гербом тому, хто вважався нешлюбним пагоном де Валуа, можна й належало сідати у всі на світі королівські карети.

* Бути могутнім (латин.).

Багато хто заздрив на щасливе життя старого парубка, заповнене партіями в бостон, триктрак, реверсі, віст і пікет, добре травленими обідами, зграбно втягненими пучками тютюну та спокійними прогулянками. Майже всі в Алансоні гадали, що це існування не відає честолюбства і серйозних турбот; але нема людини, чиє життя було б таке просте, як це здається його заздрісникам. У найглухіших селах ви знайдете людських молюсків, коловерток, на вигляд мертвих, проте охоплених жадобою до накопичення лускокрилих чи до конхіології й ладних на все, аби здобути якого-небудь метелика або concha Veneris**. У шевальє були не тільки свої черепашки, він ще й плекав честолюбні прагнення і сподівався здійснити їх із хитрістю, гідною пана Сікста V13; він хотів женитися на такій собі багатій старій панні, звичайно, маючи намір використати шлюб як сходинку до вищих придворних кіл. Саме в цьому полягав секрет його царственої постави і його перебування в Алансоні.

** Венерина мушля (латин.).

Якось у середу, рано-вранці, під саму повняву весни шістнадцятого року, як то мав звичай говорити шевальє, в ту хвилину, коли він надягав старого халата шовкової зеленої тканини з витканими квітами, Валуа почув, хоч вуха були заткані ватою, легкі дівочі кроки на східцях. Скоро тричі обережно постукали в двері і, не чекаючи відповіді, в кімнату старого парубка в'юном прослизнула красива дівчина.

— О! Це ти, Сюзанно! — сказав шевальє де Валуа, не перериваючи початої роботи — правити на ремені бритву.— Що тебе пригнало сюди, каверзнице?

— Я прийшла щось сказати, думаю, воно вас і порадує, і засмутить.

— Чи не про Цезаріну?

— Пхе! Дуже мені потрібна ваша Цезаріна! — відрубала вона з виглядом, воднораз норовливим, серйозним і безтурботним.

Премила Сюзанна, чия втішна витівка мала так рішуче вплинути на долю головних персонажів цієї повісті, служила прасувальницею в пані Лардо.