Стара панна - Сторінка 3

Кілька слів про топографію дому. Пральня займала весь нижній поверх. У маленькому дворі на волосяній мотузці сушилися вишиті носовички, комірці, шемізетки, манжети, сорочки з жабо, краватки, мереживо, гаптовані сукенки, вся тонка білизна найкращих домів міста. З кількості шемізеток дружини податкового начальника шевальє намагався вивідати всі подробиці її інтрижок, бо сорочки з жабо і краватки були в певному співвідношенні з шемізетками та комірцями. Хоча за допомогою такої, сказати б, подвійної бухгалтерії шевальє і знав про любовні інтриги всього міста, він ніколи не допускався безтактності, ні разу не дозволив собі двозначного натяку, що міг би зачинити перед ним двері якогось дому (а йому ж дотепності не позичати!). Отож можете вважати пана де Валуа за людину вельми добропристойну, чиї таланти, як то часто буває, занепали в надто вузькому колі. Єдине, що дозволяв собі шевальє,— зрештою, він же чоловік,— це значущий пронизливий погляд, від якого жінок кидало в дрож; і все-таки його всі любили, переконуючись, яка глибока його скромність, скільки в нього співчуття до милих слабостей. Двері проти дверей із шевальє мешкала старша майстриня, права рука пані Лардо, сорокап'ятирічна стара дівка, страшна почвара. Вище було горище, де взимку сушилася білизна. Кожна квартира, як і та, що займав шевальє, складалася із двох кімнат, одна — вікнами на вулицю, друга — в двір. Нижче нього жив дід пані Лардо, колишній корсар на ім'я Гревен, що колись під рукою адмірала Сімеза служив в Індії; тепер він був глухий, як пень. Щодо пані Лардо, яка займала другу квартиру другого поверху, то вона, при всій своїй слабості стосовно людей високого звання, могла вважатися сліпою стосовно шевальє. Для неї пан де Валуа був абсолютним монархом,— хоч би що він робив — усе гаразд. Якби котрась із її робітниць согрішила і ощасливила шевальє, пані Лардо сказала б: "Він такий гідний любові!" Отже, хоч у цьому домі, як і в усіх провінційних домах, були, сказати б, прозорі стіни, та коли справа торкалася пана де Валуа, вони ставали непроникні, немов у злодійському кублі. Із вродженим нахилом повірника любовних інтрижок усієї пральні, шевальє ніколи не проходив повз її двері, здебільшого відчинені, щоб не подарувати чого-небудь своїм "кішечкам": шоколадки, цукерочки, стрічки, мережива, золотого хрестика, різних дешевих дрібничок, що ними дуже втішалися гризетки. Тим-то дівчатка обожнювали шевальє. Жінки інстинктивно відчувають чоловіків, котрих приваблює до них саме шелестіння їхніх спідничок, котрі щасливі од самої їхньої близькості і ніколи не доходять до такого безглуздя, щоб допоминатися відсотків зі своєї люб'язності. Щодо цього в жінок нюх собаки, який серед людського гурту йде простісінько до того, хто щиро любить тварин. У бідолашного шевальє де Валуа збереглась од колишнього життя потреба виявляти галантне заступництво, що колись вирізняло знатного вельможу. Тримаючись ніби в позаміському будиночку для інтимних побачень, він полюбляв обдаровувати жінок — єдиних істот, які вміють спокійнісінько приймати подарунки, завжди маючи змогу віддячити. Хіба не дивно: в пору, коли школярі, тільки-но покинувши колеж, займаються пошуками стосовно якогось символу або порпаються в міфах, ніхто ще не з'ясував, що породило жриць кохання вісімнадцятого століття? Чи не турніри п'ятнадцятого століття? 1550 року лицарі билися за честь своїх дам; 1750 року на прогулянках у Лоншані вони виставляли напоказ своїх коханок; сьогодні вони пускають там на перегони своїх коней; за всіх часів дворянин намагався створити свій власний спосіб життя. Загнуті носаки черевиків у франтів чотирнадцятого сторіччя — те саме, що червоні обцаси франтів вісімнадцятого століття, а в розкошах коханок 1750 року стільки само показного, скільки в почуттях мандрівного лицарства. Та не міг шевальє витрачатися на коханку! Замість цукерок, загорнутих у банкноти, він люб'язно підносив хіба що пакуночок із солодкими сухариками. Проте, на славу Алансона кажучи, приймаючи оті дарунки, ними більше раділи, ніж колись раділа Дюте, дістаючи від графа д'Артуа14 позолочене туалетне приладдя або карету. Гризетки розуміли велич шевальє де Валуа, притаманну йому навіть у злиднях, і своє домашнє панібратство з ним тримали в глибокій таємниці. Коли в місті, в деяких домах розпитували їх про шевальє де Валуа, вони шанобливо відгукувалися про цього дворянина, навмисне перебільшуючи його старість; за їхніми словами, шевальє такий собі поштивий дідуган, що веде праведне життя; але сам на сам у кімнаті вони могли повсідатися йому на плечі, немов папуги. Він любив випитувати родинні секрети городян, і прачки, перед якими все було відкрите, заходили вранці до нього розповісти алансонські плітки; шевальє називав цих дівчаток своїми газетами в спідничках, живими фейлетонами. Пан де Сартін15 ніколи не мав вивідувачів таких кмітливих, таких дешевих, котрі зберігали б стільки шляхетності, виявляючи при цьому такий шахрайський розум. Зверніть увагу, що за сніданням шевальє втішався, як найщасливіша людина.

Сюзанна, одна з його улюблениць, розважлива й честолюбна, мала нахили якої-небудь Софі Арну16; до того ж вона була вродлива, як найгожіша куртизанка, що її будь-коли Тіціан запрошував позувати на чорному оксамиті, щоб допомогла його пензлеві створити Венеру; проте обличчя її, хоч і з тонкими рисами очей і чола, грішило в нижній своїй частині недосконалістю ліній. То була нормандська краса, світла, яскрава, характерна округлістю, рубенсівською тілистістю, що личить мускулатурі Геркулеса Фарнезького17, а не Венері Медицейській18, граціозній подрузі Аполлона.

— Так-так, дитинко моя, кажи-но, що там у тебе за пригода чи пригодонька!

Цей шевальє від Парижа до Пекіна всюди привернув би до себе увагу батьківською ніжністю до гризеток; вони нагадували йому куртизанок минулих часів, тих знаменитих цариць Опери, що славились по всій Європі впродовж доброї третини вісімнадцятого сторіччя. Цілком зрозуміло, що дворянин, котрий жив серед цієї породи жінок — забутої вже, як і все велике, як забуті єзуїти і флібустьєри, абати і відкупники,— засвоїв собі незворушну добродушність, зграбну легкість поводження, поблажливість без жодного егоїзму, подобу звичайного смертного, яку прибирав собі Юпітер в Алкмени19,— подобу громобоя, що, даючи себе дурити, посилає до дідька вищість своїх перунів і ладен поглинути весь Олімп20, марнуючи його на шаленства, на гульки, на юрмища жінок, аби тільки побути далі від Юнони21. Незважаючи на свій старенький халат із зеленої камки, незважаючи на злиденність кімнати, що правила йому за вітальню, де замість килима на підлозі була нужденна простілка, де стояли засмальцьовані фотелі, де стіни були обклеєні корчемними шпалерами: тут — красувалися профіль Людовіка XIV і члени його родини на тлі плакучої верби, там — текст найвищого заповіту, відбитий ніби на погребній урні, коротше кажучи, сентиментальні вигадки роялізму часів Терору22; незважаючи на весь той занепад, від шевальє, що голився перед старим туалетним дзеркалом, задрапованим благеньким мереживом, віяло духом вісімнадцятого сторіччя!.. Вся вишукана розбещеність його молодості поставала у всій повноті: здавалося, він знову багатий — триста тисяч боргу і власна двоособова карета перед рундуком. Шевальє мав вигляд великого Бертьє23, що під час розгрому під Москвою віддавав накази батальйонам війська, якого вже не існувало.

— Пане шевальє,— жартівливо мовила Сюзанна,— мені здається, що нема потреби довго розводитись, досить лише глянути.

І вона стала в профіль, щоб підкріпити свої слова наочним доказом. Шевальє, бувалий у бувальцях — можете не сумніватись! — і далі, тримаючи бритву при горлі, скоса зиркнув правим оком на гризетку і прикинувся, що зрозумів.

— Добре, добре, моя любонько, ми зараз усе обміркуємо. Тільки мені здається, ти забігаєш наперед.

— Але ж, пане шевальє, невже мені чекати, поки моя матінка мене віддубасить, а пані Лардо прожене геть? Якщо я прожогом не махну в Париж, ніколи мені не вискочити заміж. Тут чоловіки такі химерні.

— Чого ж ти хочеш, дитино моя? Суспільство змінюється, жінки так само, як і знать,— жертви страшного безладдя, що насувається. За розгардіяшем політичним настає розгардіяш моральний. Лишенько! Незабаром жінка й зовсім перестане існувати (він витягнув вату, щоб опорядити вуха) ; вона багато втратить, поринувши в почуття; вона попсує собі нерви й позбавить себе тієї любої невеличкої втіхи, якою в наші дні, не соромлячись, прагнули і якій віддавалися без манірності; тоді до істерики (він почистив свої сережки) вдавалися лише як до засобу, щоб домогтися свого; тепер вони перетворили її на хворобу, яку доведеться лікувати настоєм із флердоранжа (він зайшовся сміхом). Нарешті, сам шлюб стане чимось (він узяв щипчики для вискубування волосків) страшенно нудотним, а це в мої роки була така забавна річ. Часи Людовіка Чотирнадцятого24 і Людовіка П'ятнадцятого25, затям це, дитино моя, були останнім "прощавай" найкращим у світі звичаям.

— Але ж, пане шевальє, ідеться про добропорядність, про честь вашої Сюзанни. Я надіюся, що ви мене не покинете.

— Як би то! — вигукнув шевальє, кінчаючи зачісуватись.— Я ладен скорше втратити своє ім'я!

— А! — вихопилося у Сюзанни.

— Послухай-но, моя мармизко! — мовив шевальє, відкинувшись на подушки глибокого фотелю, що в давнину називалося дюшес, пані Лардо десь доп'яла його для свого пожильця.

Він, притягнувши до себе прегарну Сюзанну, обійняв коліньми її ноги. Дівчина не пручалася,— тож така неприступна на вулиці, гордячка, що вже двадцять разів одмовлялася від багатства, як і з пихи, так і з глибокої зневаги до дріб'язкових розрахунків своїх алансонських зальотників! При цьому Сюзанна так зухвало виставляла перед шевальє свій нібито гріх, що старий зальотник, який за свій вік вивідав немало усіляких тайн у створінь набагато підступніших, з першого погляду втямив що до чого. Він добре знав, що будь-яка дівчина не жартує, коли постає загроза справжнього безчестя. Проте йому не хотілося розвалити споруду цього забавного обману.

— Ми зводимо наклеп на себе,— сказав шевальє, посміхаючись із непідробно тонким лукавством,— ми чеснотливі, як та біблійна красуня, чиє ім'я ми носимо26, ми можемо без найменшого страху вийти заміж, але нам не хочеться скніти тут, ми жадаємо Парижа, де чарівні створіння багатіють, якщо вони розумні, а ми ж таки не ликом шиті.