Стара панна - Сторінка 5

Йому було відмовлено. Зате він утішався прихильністю якогось десятка багатих родин, що колись виробляли алансонські мережива, володіли пасовищами чи волами, вели широку торгівлю полотнами,— тут могла трапитися вигідна партія. Старий парубок уперто покладав усі надії на щасливий шлюб, і його вдатність до всякого діла нібито давала йому підстави сподіватися на таку вдачу, бо в нього була, крім усього, жилка спритного фінансового ділка, що багато кому ставала в пригоді. Немов той збанкрутілий гравець, який напучував новачків, дю Бук'є замишляв спекуляції, підказував влучні заходи, шанси й шляхи їх здійснення. Він зажив собі слави вмілого адміністратора; частенько поставало питання, чи не обрати б його на мера Алансона, та перешкоджали цьому його зв'язки з республіканськими урядами; Бук'є ні разу не було прийнято в префектурі. Всі уряди, що змінювали один одного, навіть уряд Ста днів38, одмовлялися затвердити його алансонським мером,— вигідний пост, на якого він пожадливо важив, бо від того, видно, залежало його одруження з однією старою дівкою, на котрій він, кінець кінцем, зосередив усі свої надії. Осоруга до імператорського уряду спершу кинула його до республіканської партії, де він і перебував, незважаючи на повсякчасні образи, але з поверненням Бурбонів, під впливом префектури його було виключено з роялістської партії, і ця нова відмова збудила в нього ненависть до королівської династії, таку саму глибоку, як і зачаєну, адже зовні він зберігав їй вірність. Тим часом колишній постачальник потай очолив ліберальну партію Алансона, незримо керував виборами і, пускаючись на приховані махінації та підступні хитрощі, обернувся на страшного бича Реставрації. Дю Бук'є, як усі, кому тільки й залишалося, що жити розважливо, надавав своїй ненависті спокою струмка, не бурхливого, але невичерпного. Гнів його, немов гнів негра, був такий тихий, такий терпеливий, що збивав з плигу ворога. Його жадобу помсти, яку він таїв у собі впродовж п'ятнадцяти років, не могла вгамувати ніяка перемога, навіть червневі дні 1830 року.

Шевальє де Валуа не без лихого наміру спровадив Сюзанну до дю Бук'є. Ліберал і рояліст розкусили один одного, незважаючи на те, що спритно приховували від усього міста свої однакові задуми. Два старі парубки були суперниками. Кожен із них плекав у душі наміри женитися на тій самій панні Кормон, про яку пан де Валуа згадав у розмові з Сюзанною. Обидва вони, приховуючи свої зазіхання вдаваною байдужістю, вичікували хвилини, коли трапиться щаслива нагода укоськати оту стару дівку. Отже, якби навіть цих двох старих парубків і не розділяли їхні політичні переконання, то саме суперництво зробило б їх ворогами. Люди набувають тієї барви, якої надає їм епоха, що їх створила.

Ці два чоловіки підкріплюють слушність згаданої аксіоми протилежністю свого історичного забарвлення, яке позначило їхні обличчя, їхні розмови, погляди й костюми. Один — гострий, енергійний, широкої натури, рвучкий, брутальний, крутий на слово, смуглявий, з чорною чуприною й похмурим поглядом, суворий на вигляд, а насправді безсилий, як бунт,— був утіленням Республіки. Другий — лагідний і м'який, елегантний, випещений, що пильно дбає про власне здоров'я, до мети простує повільно, але впевнено, тримаючись приписів дипломатії, не зневажаючи при цьому певного такту,— достеменний образ колишнього царедворця. Ці два вороги зустрічалися майже щовечора на тому самому полі бою. Шевальє провадив війну чемно і добродушно, по-лицарськи, а пан дю Бук'є — не надто дбаючи про делікатність, хоча й не виходячи за межі доброзвичайності, якої вимагав світ: адже йому не хотілося, щоб його нагнали з поля бою. Вони добре розуміли один одного. Незважаючи на тонку спостережливість, з якою провінціали приглядаються до усіх подробиць довколишнього життя, ніхто в місті не підозрював суперництва цих двох залицяльників. Пан шевальє де Валуа був у вигіднішому становищі; він ніколи не домагався руки панни Кормон, тоді як дю Бук'є, зазнавши поразки в найшляхетнішому домі краю, опинився в числі зітхальників: йому було відмовлено. І все-таки шевальє й досі приписував своєму суперникові чималі шанси на успіх, коли завдав йому в спину удару таким гострим і нищівним мечем, яким була Сюзанна. Шевальє закинув щуп у води дю Бук'є і, як буде видно, не схибив у жодному зі своїх припущень.

Сюзанна щодуху помчала з вулиці дю Кур вулицями Порт де Сеез та дю Беркай на вулицю дю Сінь, де п'ять років тому дю Бук'є купив провінційного будиночка, вимуруваного з сірого піщаника, подібного до нормандського гранітного буту чи бретонського лупака. Колишній постачальник улаштувався комфортабельніше, аніж будь-хто в місті, бо від давньої пишноти у нього збереглося дещо з меблів, щоправда, під дією провінційного побуту мало-помалу потьмяніло сяйво загиблого Сарданапала39. Сліди колишньої розкоші так личили його будиночкові, як кришталева люстра клуні. У великому і в дрібницях тут бракувало того, що пов'язує в єдине ціле всі витвори божеських та людських рук,— гармонії. На прекрасному комоді бовванів кухоль з покришкою, якого ще можна побачити хіба що десь біля Бретані. Якщо підлога була застелена гарним килимом, то на вікнах висіли рожеві фіранки з нужденного набивного ситцю. Камін з неоковирно помальованого каменю аж ніяк не пасував до чудового годинника, споганеного сусідством жалюгідних свічників. Східці, якими всі входили, не витираючи ніг, були не фарбовані. Нарешті, двері, що їх поквацяв тутешній маляр, вражали око кричущими кольорами. Достоту як ціла епоха, представником якої був дю Бук'є, цей будинок становив собою безладне нагромадження всілякого нікчемного мотлоху та прегарних речей. Дю Бук'є, людина, котру вважали тут за багача, провадив паразитичний спосіб життя, а той і багатіє, хто не розтринькує своїх прибутків. Уся його прислуга складалася із сільського хлопчини, сказати б, такого собі Жокріса40, доволі прицюцькуватого, який мало-помалу призвичаївся до вимог дю Бук'є, що навчив його, немов орангутанга, натирати підлогу, обмітати пил із меблів, глянсувати взуття, чистити одяг, а вечорами, коли господар бував у гостині, приходити по нього в хмуру годину з ліхтарем, а в дощову — ще й з дерев'яними черевиками. Як то властиво деяким істотам, у цього хлопчиська не бракувало хисту лише на одну ваду — він був ненажера. Не раз бувало, коли десь давали званий обід, дю Бук'є змушував його перемінити на ліврею куценьку куртинку з синьої картатої бавовняної тканини з великими, що відпучувалися по боках, кишенями, завше напханими носовою хустиною, ножиком, фруктами або якимись пундиками, і брав його слугувати за столом. Отоді разом із лакеями Рене наїдався донесхочу. Таким перетворенням його обов'язків на винагороду дю Бук'є купував у слуги-бретонця цілковите збереження всіх домашніх таємниць.

— О, панянка! — мовив Рене, побачивши Сюзанну.— Але ж це не ваш день, у нас іще не зібралося білизни для пані Лардо.

— Гладкий телепень! — засміявшись, відрубала Сюзанна.

Гарненька дівчина вийшла нагору, зоставивши Рене доїдати миску молочної гречаної каші. Дю Бук'є, й досі лежачи в постелі, обміркувував план свого збагачення, бо йому тепер були доступні лише честолюбні мрії, як і всім, хто тільки й жив тим, що зривав квіти безконечних утіх. Честолюбство й картярський запал невичерпні. Отож у людей з тверезим розумом головні пристрасті живуть довше за пристрасті сердечні.

— Ось і я! — вигукнула Сюзанна, всідаючись на ліжко і владним рухом так рвучко шарпнула вбік заслону, аж кільця завищали на металевому пруті.

— Що скоїлось, любонько? — спитав старий парубок, сідаючи в ліжку.

— Пане,— повагом заговорила Сюзанна,— ви, певно, здивовані, що я несподівано вдерлась, але я вскочила в таку халепу, коли вже не думаєш, що про тебе скажуть.

— На тобі! В чім же річ? — мовив дю Бук'є, склавши навхрест руки.

— Невже ви не розумієте? — спитала Сюзанна.— Я знаю,— вела вона далі, зробивши милу гримаску,— як смішно виглядає бідна дівчина, прийшовши набридати чоловікові тим, на що йому начхати. Але, пане, близько зазнайомившись зі мною, взнавши, що я ладна на все задля чоловіка, котрий був би такий прив'язаний до мене, як, скажімо, я до вас,— ви ніколи не пошкодували б узявши мене за дружину. Тут, звичайно, я не змогла б вам чимось прислужитися, та коли б ми подалися в Париж, ви самі побачили б, як я підсобляла б кар'єрі людини з вашим розумом і засобами, особливо тепер, коли уряд згори до самого низу наповнений людьми посередніми і де верховодять чужоземці. Одне слово, між нами кажучи, хіба те, що мене привело до вас, таке вже лихо? А може, це і є те щастя, за яке ви коли-небудь дорого б заплатили. Подумайте, для кого ж ви живете, на кого працюєте?

— Сам на себе! — бовкнув дю Бук'є.

— Старий виродок! Ніколи вам не бути батьком,— відтяла Сюзанна, надавши своїм словам відтінку лихого віщування.

— Досить пащекувати, Сюзанно,— не втримався дю Бук'є.— Мені здається, що я й досі сню.

— Якої ж вам іще дійсності? — вигукнула Сюзанна, встаючи.

Дю Бук'є збив на потилицю свого ковпака з такою рішучістю, яка виразно свідчила, що в голові його шалено завирували бентежні думки.

"Він, либонь, таки повірив,— подумала Сюзанна,— ба навіть, підлещений! Боже милий, як оцих чоловіків легко вбрати в шори!"

— Сюзанно, якого ж ти біса хочеш од мене! Все це так химерно. Я ж собі гадав... А вийшло... Та ні, ні, не може бути!..

— Що! Ви не можете на мені женитися?

— Хе, он куди! Ні, я вже маю обов'язок.

— Щодо мадмуазель Арманди чи, може, панни Кормон, котрі вам уже відмовили? Слухайте-но, пане дю Бук'є: моя честь не потребує захисту з допомогою жандармів, які потягли б вас у мерію. Чоловіків вистачає, знайдеться і для мене, а того, який не зумів оцінити мене по заслугах, я й сама не хочу. Коли-небудь вам, може, іще доведеться каятись, що ви так повелися зі мною, бо нічим у світі — ні сріблом, ні золотом, ні грішми ви не змусите мене повернути вам ваше добро, якщо ви сьогодні відмовляєтеся визнати його за своє.

— Але ж, Сюзанно, чи певна ти, що?..

— Ах, пане! — обірвала його гризетка, огортаючись мантією доброчесності,— за кого ви мене маєте? Я ж не нагадую вам ваших обіцянок, на які ви були колись такі щедрі і тим погубили бідолашну дівчину, винувату лише в тому, що дбає про добру славу так само, як і прагне любові.

Дю Бук'є роздирало безліч суперечливих почуттів,— радості, підозріння й розрахунків.