Стара панна - Сторінка 7

Якщо це й не був геній, то це була форма, якої він прибирає; якщо це не була сила великого духу, то це був одблиск її, відображений в погляді. Хоча Атаназ був наділений найвищими почуттями, сором'язливість приглушувала в ньому все, навіть чар молодості, так само як крига злиднів сковувала його відвагу поривань. Провінційне животіння, безвихідь, брак підтримки похвалою, підбадьоренням окреслили коло, де згасла думка, світанок якої ще й не починався. До того ж в Атаназа була шалена гордість, властива обраним натурам, яка, вельми збуджуючись під впливом убозтва, надає сил у боротьбі з людьми та обставинами, однак на початку життєвої дороги ставить перешкоди їхньому поступові. Геній діє двома способами: або він, подібно до Наполеона і Мольєра, бере своє добро відразу42, тільки-но нагляне його, або, виявивши себе, терпеливо чекає, поки про нього нагадають. Молодий Грансон належав до тієї категорії обдарованих людей, котрі не знають собі ціни і легко занепадають духом. За своєю вдачею він був споглядачем і жив здебільшого думкою, аніж чином. Для всякого, хто не визнає генія без яскравої пристрасті на французький штиб, Грансон, либонь, видався б натурою не цільною; проте його внутрішній світ був багатий, і бурхливі почуття, приховані від людей пересічних, могли надати йому тієї несподіваної рішучості, яка призводить до лихого кінця і дає привід нікчемам запевняти: "Він навіжений!" Зневага, якою світ таврує убозтво, вбивала Атаназа. Виснажлива задуха самітності без припливу свіжого повітря послаблювала тятиву його волі, яку раз по раз доводилося натягувати, і ця страшна, марна гра виснажувала йому душу. Анатаз був людиною, котра могла посісти місце серед славетних мужів Франції; але орлові, закритому в клітці й утримуваному там без корму, доводилося загинути з голоду, надивившись палким зором на альпійські вершини, над якими ширяє геній. Хоча його занять у міській бібліотеці ніхто й не помічав, він ховав у душі свої мрії про славу, бо вони могли йому нашкодити; та ще глибше заховував він таємницю свого серця — пристрасть, від якої у нього позападали щоки й пожовкло чоло. Він кохав свою далеку родичку, ту ж таки панну Кормон, на яку чигали шевальє де Валуа та дю Бук'є, невідомі йому суперники. Ця любов зародилась із розрахунку. Панну Кормон вважали за одну з найбільших багачок у місті, тож бідолашного хлопця схилили до любові жадоба матеріальних благ, постійне бажання скрасити материні старечі дні, прагнення добробуту, необхідного людям, що живуть надіями; але таке походження пристрасті, зрештою й безневинне, зневажало його у власних очах. До того ж він боявся, що світське товариство глузуватиме з кохання двадцятитрирічного юнака до сорокалітньої панни. І все-таки почуття його було щире: адже те, що в таких справах може всюди здаватися чимось удаваним, у провінції — звичайнісіньке явище. Ба й справді, тамтешній спосіб життя, де не буває ні випадковостей, ні перемін, ні таємниць, перетворює шлюб на необхідність. Жодна родина не прийме до себе молоденького шелихвоста. Хай у столиці любовний зв'язок такого молодика, як Атаназ, із красунею на взір Сюзанни, здавався б цілком звичайним, у провінції він вселяє людям острах і заздалегідь унеможливлює шлюб для бідняка, хоча й тут, безперечно, гроші багатих женихів змушують заплющувати очі на прикре минуле. Людина, котра має серце і не має багатства, не стане вагатися у виборі між розбещеністю та чистим коханням,— вона воліє страждати від доброзвичайності, аніж од пороку. Та в провінції таких жінок, якими беззастережно зміг би захопитися молодий хлопець, не вельми густо: в краю, де все грунтується на вигодах, юнакові до молодої багатої красуні не доступитися, а бідну кохати не випадає: це означало б, як кажуть провінціали, повінчати злидні з нуждою; тим часом чернеча самотність у молодому віці небезпечна. Цими обставинами можна пояснити, чому провінційне життя так міцно засноване на шлюбі. Через те живі й запальні генії, змушені опиратися на незалежність бідняка, геть усі повинні залишати ці холодні терени, де людині науки чи мистецтва не знайти жінки, яка могла б і захотіла стати йому за сестру-жалібницю. Хто спроможний збагнути Атаназову пристрасть до панни Кормон? Звісно, не багатії, ці султани нашого суспільства, яким доступні всі гареми, і не звичайні городяни, котрі простують битим шляхом, що його проторували забобони, та й не жіноцтво, яке, не бажаючи нічого знати про жагу артистичних натур, вимагає, щоб вони втішалися свідомістю своєї доброчесності, і гадає, ніби обидві статі улягають тим самим законам. Тут, либонь, доречно буде звернутися до юнаків, одержимих стражданням першої жаги, що її змушені вони тамувати саме в тому віці, коли всі їхні сили б'ють через край; до художників, які вболівають за свій талант, задушений в лещатах злиднів; до людей, обдарованих хистом, яких спершу цькували, які не мали жодної підтримки, ба навіть друзів, і кінець кінцем стали переможцями невдоволеності, і душевної, й тілесної, однаково болісних. Той, хто сам зазнав нападів пронизливого болю, що мордував Атаназа; той, хто, поставивши перед собою мету, таку величезну, якої неможливо здійснити, поринав у довгі й жорстокі роздуми; той, хто зазнав незбагненних невдач генія, що сіє зерна в неплідний пісок,— саме ті знають, що велич бажань відповідає широті уяви. Що вище вони злітають, то нижче падають; а скільки при цьому падінні розбивається зв'язків! Вони, як і Атаназ, вірили, що на них чекає блискуче майбутнє, вони, проникнувши туди своїм зором, були певні, що їх відділяє від мети всього лише серпанкова заслона; та цю незриму заслону суспільство перетворило на залізний мур. Під принукою покликання, любові до мистецтва вони також неодноразово намагалися здобути для себе зиск із почуттів, що їх суспільство підпорядковує своїм матеріальним вигодам. Що? Провінційні обивателі влаштовують вигідні шлюби, дбаючи про власні блага, а бідному художникові або вченому невільно ставити щодо шлюбу подвійну мету — створити засоби до існування і воднораз убезпечити здійснення творчих задумів? Керуючись такими міркуваннями, Атаназ Грансон спершу вбачав у своєму одруженні з панною Кормон спосіб улаштувати своє життя, зміцнити власне становище. Він дістав би змогу допоминатися слави, ощасливити матір, а що він здатний щиро любити панну Кормон, у нього не було жодного сумніву. Невдовзі із тих намірів народилася справжня любов: він став придивлятися до старої панни і, поволі звикаючи до неї, дійшов до того, що перестав помічати в ній вади, ба навіть знаходив уже самі приваби. В коханні двадцятитрилітнього хлопця дуже багато важить чуттєвість. Із її пломеню виникає така собі призма, крізь яку дивляться на об'єкт захоплення. З цього погляду сцена в Бомарше, де Керубіно43 пориває в обійми Марселіну, справді геніальна. Отож, коли подумати, що в глибокій самітності, до якої прирекло Атаназа убозтво, панна Кормон була єдиною жінкою, доступною його зорові, що вона раз у раз принаджувала його очі, що на неї падало найяскравіше світло,— то хіба не здаватиметься така любов цілком природною? Глибоко приховане почуття повинно було щодень зростати. Бажання, муки надії та роздуми в тиші й безгомінні наповнювали Атаназову душу, як вода крапля за краплею щогодини наповнює озеро. Що більше поширювалося коло, окреслене в його душі уявою, яку посилювали почуття, то принаднішою здавалася Атаназові панна Кормон, і водночас зростала його сором'язливість. Мати здогадалася про все. Вона, як достеменна провінціалка, в душевній простоті вже подумки прикидала, які будуть вигоди з такого шлюбу. Їй здавалося, що панна Кормон мала б за велике щастя обрати собі за чоловіка двадцятитрилітнього, наділеного неабиякими талантами хлопця, котрий прославив би і свою родину, і навіть увесь край; але мізерні Атаназові статки та роки панни Кормон, гадала старенька, постануть нездоланною перешкодою: не знаходячи на те жодної ради, вона покладалася лише на терпіння. У неї, як і в дю Бук'є і шевальє де Валуа, були свої плани, вона чатувала на слушну нагоду, очікувала сприятливої години з тією хитрістю, на яку може навести прагнення вигоди й материнська любов. Пані Грансон анітрохи не побоювалася шевальє де Валуа, але підозрівала, що дю Бук'є, хоч йому й відмовлено, і досі не зрікся своїх зазіхань. Спритний і прихований ворог старого постачальника, пані Грансон завдавала йому нечуваної шкоди, тим самим діючи на руку синові, якому, зрештою, ніколи й слівцем не прохопилася про свої підступи. Хто б тепер не збагнув, якої загрози могла б набути Сюзаннина вигадка, якби вона розповіла про все пані Грансон? А яка зброя попала б до рук отієї дами-добродійниці, скарбівничої Допомогового товариства матерям! Як вона солодкомовно візьметься повсюди розголошувати цю новину, збираючи пожертви цнотливій Сюзанні!

Саме о цій порі Атаназ, замислено зіпершись ліктями на стіл, знічев'я водив ложечкою по порожній чашці, ковзаючи заклопотаним поглядом по вбогій їдальні — по червоній підлозі, по стільцях із солом'яними сидіннями, по буфету з простого пофарбованого дерева, по фіранках в рожеву й білу кратку, що нагадували шахівницю, по стінах, обклеєних полинялими шпалерами, та по скляних дверях, що вели на кухню. Оскільки сидів він лицем до матері, а спиною до каміна, що був майже навпроти дверей, то перед очима в Сюзанни раптом постало його бліде обличчя, яскраво освітлене з боку вікна й обрамлене буйним чорним чубом, його очі, оживлені розпукою і запалені вогнем поранкових роздумів. Гризетка, непомильно чутлива до злиденності й сердечних страждань, відчула укол тієї електричної іскри, що не знати звідки вона береться й чим пояснюється, і яку дехто з вільнодумців заперечує, хоча багато жінок і чоловіків відчули на собі її доброчинний поштовх. Це воднораз і промінь, що освітлює темряву майбутнього, і передчуття чистих радощів поділеної любові та впевненість у взаємному розумінні. Але передусім — це ніби доторк вправної дужої руки майстра до клавіатури почуттів. І враз — погляд, зачарований нездоланним потягом, серце збентежене, в душі й вухах бринить мелодія щастя, якийсь голос вигукує: Це він! А по тому розум часто жбурляє хвилю холодної води на ті збурені почуття,— і по всьому! В єдину мить, раптовий, як удар грому, цей одностайний постріл думок вразив Сюзанну в саме серце.