Степовий вовк - Сторінка 23

Цього разу мені нарешті пощастило підбити його на розмову.

— Пане Пабло, — почав я, — ви Гермінин приятель, а тому я цікавлюся вами. Але, мушу сказати, з вами нелегко підтримувати стосунки. Я вже не раз пробував завести з вами мову про музику, — мені цікаво було б почути ваші думки, оцінки, може, якісь заперечення. Але ви хоч би слово сказали мені у відповідь.

Він щиро засміявся, і я вперше почув від нього відповідь.

— Бачите, мені здається, що говорити про музику просто не варто, — незворушно мовив він. — Я ніколи не говорю про музику. Та й що б я відповів на ваші розумні, правильні зауваження? Адже ви в усьому мали слушність, хоч би що казали. Але я, самі знаєте, музикант, а не вчений, і не вірю, що в музиці хоч на крихту варто мати слушність. У музиці байдуже, чи хтось має слушність, чи в когось є смак, освіта і таке інше.

— Он як! А що ж у музиці не байдуже?

— Сама гра, пане Галере. Треба грати стільки, скільки можеш, і грати так само віддано, так добре, як лише можеш! Ось у чім річ, мосьє. Я можу мати в голові повне зібрання творів Баха і Гайдна й казати про них найрозумніші слова, але користі з мене нікому не буде. Та коли я візьму свою трубу й заграю модний шимі, то хай той шимі буде добрий чи поганий, він дасть людям радість, розігріє їм кров і пожене їх у танок. Тільки це й має значення. Гляньте колись на людей у залі тієї миті, коли після довгої перерви знов загримить музика, — як тоді в них блищать очі, як сіпаються ноги, як сяють обличчя! Ось для цього й граєш.

— Дуже добре, пане Пабло. Але є не тільки чуттєва музика, а й духовна. Є не тільки музика, яку виконують цієї хвилини, а й безсмертна, та, що живе тоді, коли її не грають. Хтось може лежати собі в ліжку й відтворювати в пам'яті мелодію з "Чарівної флейти" або зі "Страстей за Матвієм", отже, музика є, хоч ніхто й не грає на флейті чи на скрипці.

— Звичайно, пане Галере. "Тугу" і "Валенсію" теж багато мрійливих самітників щоночі відтворюють у пам'яті. Навіть найубогіша друкарка з контори тримає в голові модну мелодію останнього ванстепу й тарабанить на своїх клавішах під його ритм. І добре роблять такі самітники, хай собі втішаються своєю німою музикою, чи то буде "Туга", чи "Чарівна флейта", чи "Валенсія"! Але звідки ці люди беруть свою самітну, німу музику? Від нас, музикантів. Її спочатку треба зіграти, почути, треба, щоб вона ввійшла такому самітникові в кров, перше ніж він подумає про неї у своїй комірчині й почне мріяти про неї.

— Згода, — холодно мовив я. — А все-таки не годиться ставити на один рівень Моцарта й найновіший фокстрот. І не однаково, чи ви граєте людям божисту, вічну музику, чи дешеву мелодію-одноденку.

Коли Пабло почув, що я підвищив голос, на обличчі в нього зразу ж з'явилася чарівна усмішка, він пестливо погладив мене по руці й лагідним тоном сказав:

— О, шановний пане, ви, певне, маєте цілковиту слушність з тим рівнем. Ставте собі Моцарта, Гайдна і "Валенсію" на який завгодно рівень, я нічого не маю проти! Мені однаковісінько, не я маю вирішувати, що ставити на який рівень, мене ніхто про це не питає. Може, Моцарта гратимуть ще й через сто років, а "Валенсію" забудуть уже через два роки, — на все Божа воля. Бог справедливий, він усім нам визначить вік, і кожному вальсові й кожному фокстротові також, він напевне зробить добре. А ми, музиканти, повинні робити свою справу, виконувати свій обов'язок і своє завдання: повинні грати те, чого людям найдужче хочеться цієї хвилини, і грати так гарно, так майстерно, так палко, як тільки зможемо.

Я зітхнув і здався. З цим чоловіком дарма було сперечатися.

Дуже часто в мені старе й нове, біль і радість, страх і втіха дивно перепліталися між собою. То я був у раю, то в пеклі, але здебільшого і там, і там заразом. Давній і новий Гарі то запекло сварилися, то жили в мирі. Часом здавалося, що давній Гарі остаточно пропав, помер і його поховано, а тоді раптом він знов з'являвся, наказував новому Гарі, тероризував його, все знав краще за нього, а той, маленький, молодий, соромився, мовчав і давав себе загнати в глухий кут. Іншим часом новий Гарі брав давнього за горлянку й люто душив його. Скільки тоді було стогону, скільки смертельних сутичок, скільки думок про бритву!

Але часто мука й щастя напливали на мене однією хвилею. Таку хвилину я пережив через кілька днів після свого першого прилюдного танцю, коли ввечері зайшов до своєї спальні й з невимовним подивом, страхом і захватом побачив, що на ліжку в мене лежить красуня Марія.

З усіх несподіванок, які мені досі влаштовувала Герміна, ця була найприголомшливіша. Бо я ані на мить не сумнівався, що це вона послала мені в ліжко цю райську пташку. Як виняток, я той вечір пробув не з Герміною, бо ходив до кафедрального собору послухати старовинну церковну музику в доброму виконанні, — то була чудова, сумна мандрівка в моє колишнє життя, в країну моєї молодості, у володіння ідеального Гарі. У високому ґотичному соборі, гарне сітчасте склепіння якого примарно оживало й рухалося в мерехтливому світлі кількох свічок, я слухав твори Букстегуде, Пахельбеля, Баха і Гайдна, знов ходив улюбленими давніми стежками, знов чув прекрасний голос співачки, з якою колись приятелював і спів якої не раз давав мені величезну втіху. Звуки старовинної музики, її невмируща гідність і святість збудили в моїй пам'яті піднесення, захват і радість моєї молодості. Сумний, відчужений, я сидів на високих хорах, гість на годину в цьому шляхетному, благословенному світі, що колись був моєю домівкою. Під час виконання одного дуету Гайдна з очей у мене раптом полилися сльози, я не дочекався кінця концерту, відмовився від зустрічі зі співачкою (о, скільки чудесних вечорів провів я колись з артистами після таких концертів!), нишком вийшов із собору і стомлено подався нічними вуличками, на яких то тут, то там за вікнами ресторанів джазові оркестри грали мелодії з теперішнього мого життя. О, яким прикрим непорозумінням стало моє життя!

Тієї ночі, блукаючи містом, я довго міркував про свій дивний зв'язок із музикою. Мені не вперше спадало на думку, що такий самий зворушливий, але й фатальний зв'язок з музикою мають усі німецькі інтелектуали, що це їхня доля. В німецькому інтелекті панує матріархат, зв'язок з природою у формі гегемонії музики, якого не знає жоден інший народ. Ми, інтелектуали, замість мужньо боротися з цією тенденцією і домагатися покори й послуху інтелектові, логосові, слову, всі мріємо про мову без слів, яка б висловлювала невимовне й надавала форми тому, що її не здатне мати. Замість якомога вірніше й сумлінніше грати на своєму інструменті, німецький інтелектуал завжди бунтує проти слова й глузду і кокетує з музикою. І, розкошуючи у володіннях музики, серед чудесних, солодких звукових образів, серед прекрасних почуттів і настроїв, які ніколи не змушують, щоб їх утілювали в життя, німецький інтелект проґавив безліч своїх справжніх завдань. Ніхто з нас, інтелектуалів, не почував себе добре в дійсності, ми для неї були чужинці й вороги. Тому і в нашій німецькій дійсності, в нашій історії, в нашій політиці, в нашій громадській думці роль інтелекту така мізерна. Так, я часто міркував про це й не раз відчував палке бажання брати участь у творенні дійсності, бути активним і відповідальним за щось, замість постійно цікавитися самою лише естетикою та мистецькими й інтелектуальними вправами. Та щоразу все кінчалося тим, що я відмовлявся від цих своїх намірів і скорявся долі. Панове генерали й промисловці мили цілковиту слушність: з нас, інтелектуалів, було мало пуття, ми були нікому не потрібною, далекою від дійсності, безвідповідальною публікою, дотепними базіками. Тьху, хай йому чорт, де бритва?

Так я нарешті повернувся додому. В душі моїй ще лунала музика, голова моя була сповнена тяжкими думками, а серце — сумною і розпачливою тугою за життям, за дійсністю, за якимось сенсом, за тим, що я безповоротно втратив. Я піднявся сходами, ввімкнув у кімнаті світло й спробував трохи почитати, але даремно. Я згадав про те, що маю завтра ввечері йти на віскі й на танці до бару "Сесіль", і відчув гірку злість не тільки на себе, а й на Герміну також. Хай навіть вона щиро хотіла мені добра, хай навіть вона чудова жінка — але хай би краще дала мені тоді пропасти, не втягувала мене в цей шалений, далекий мені, галасливий світ розваг, де я однаково завжди буду чужим і де все найкраще, що є в мені, занидіє і зійде нанівець!

Я сумно погасив світло, сумно зайшов до спальні й почав сумно роздягатися. Враз мене спантеличив якийсь незвичний запах, легенький дух парфумів. Я озирнувся й побачив, що на моєму ліжку лежить красуня Марія, усміхаючись і трохи боязко дивлячись на мене великими блакитними очима.

— Маріє! — мовив я. І подумав, що господиня відмовила б мені в помешканні, якби дізналася про це.

— Я прийшла, — тихо сказала вона. — Ви сердиті на мене?

— Ні, ні. Бачу, Герміна дала вам ключа.

— О, ви таки сердиті. То я піду собі.

— Ні, Маріє, лишіться! Тільки я сьогодні дуже сумний, не можу бути веселим, хіба, може, завтра.

Я трохи схилився до неї. Тоді вона обхопила мою голову великими, міцними долонями, притягла до себе й поцілувала. Я сів на ліжко, взяв її за руку й попросив говорити тихо, щоб нас ніхто не почув. Я дивився в її гарне молоде обличчя, що, мов дивовижна велика квітка, лежало на моїй подушці. Вона повільно притулила мою руку до своїх губів, потім засунула її під ковдру й приклала до теплих грудей, що рівно здіймалися й опускались.

— Тобі можна бути й невеселим, — мовила вона. — Герміна вже сказала мені, що в тебе якесь горе. Це кожен може зрозуміти. Я ж тобі ще й досі подобаюся, так? Бо недавно, як ми танцювали, я тобі дуже подобалась.

Я почав цілувати її в очі, в уста, в шию і в груди. Хвилину тому я ще дорікав Герміні й сердився на неї, а тепер тримав у руках її подарунок і був їй вдячний. Маріїні пестощі не ображали чудової музики, яку я сьогодні слухав, вони були гідні її, були її завершенням. Я поволі відгортав ковдру, аж поки доцілував її до ніг. Коли я лягав біля неї, її схоже на квітку обличчя всміхалося до мене мудро й лагідно.

Тієї ночі поряд з Марією я спав недовго, але мій сон був глибокий і спокійний, як у дитини.