Степовий вовк - Сторінка 24

А в перервах між сном я пив її гарну, веселу молодість, а з тихих розмов довідався багато цікавого про її і Гермінине життя. Я дуже мало знав про таке життя, досі тільки в театральному світі часом зустрічав таких людей, і жінок, і чоловіків, що жили наполовину для мистецтва, а наполовину для розваг. І аж тепер я заглянув трохи глибше в це незвичайне, дивно невинне, дивно зіпсоване життя. Ці дівчата, що здебільшого походили з незаможних родин, були надто розумні й надто гарні, щоб цілий вік триматися якогось погано оплачуваного нудного місця в конторі, і всі жили то з тимчасових заробітків, то зі своєї вроди й привабливості. Часом вони по кілька місяців сиділи за друкарською машинкою і жили в комірчині під дахом, а часом ставали коханками заможних нероб, отримували кишенькові гроші й подарунки, ходили в хутрі, їздили в машинах і мешкали в "Ґранд-готелі", і хоч іноді, коли пропозиція була надто вже вигідна, згоджувалися вийти заміж, загалом не прагнули до цього. Деякі з них мали холодну вдачу й дарували свою ласку неохоче, тільки за найвищу ціну. Інші, й серед них Марія, були незвичайно щедрі на любов і потребували її, більшість їх мала досвід у коханні з обома статями; вони жили тільки задля кохання й завжди мали поряд з офіційними приятелями, які їх утримували, ще й інші любовні зв'язки. Старанні й працьовиті, дбайливі й легковажні, розумні і все ж таки бездумні, ці метелики жили дитячим і водночас витонченим життям, незалежні, не кожному приступні, сподіваючись на щастя й на ходовий вітер, закохані в життя, а проте набагато менше чіпляючись за нього, ніж міщани, завжди готові піти за казковим принцом у його замок, завжди десь у глибині душі певні, що їх чекає тяжкий і сумний кінець.

Тієї першої чудесної ночі і протягом наступних днів Марія багато чого навчила мене, не тільки чарівної любовної гри й нових чуттєвих розкошів, а й нового розуміння кохання, нових поглядів на нього. Світ танцювальних зал і закладів для розваг, кінотеатрів, барів і готельних ресторанів, у якому я, самітник і естет, і досі вбачав щось неповноцінне, заборонене й принизливе, для Марії, Герміни та їхніх приятельок був просто світом, ані добрим, ані поганим, ані бажаним, ані ненависним. У цьому світі квітло їхнє коротке, сповнене палкого очікування життя, в ньому вони почували себе наче вдома і знали всі його стежки. Вони любили келих шампанського або якусь фірмову страву в ресторані так, як хтось із нас любить якогось композитора чи поета, і сприймали новий модний танець або сентиментальну, солодкаву пісеньку якогось естрадного співака так само захоплено й розчулено, як хтось із нас Ніцше чи Гамсуна. Розповідаючи мені про вродливого саксофоніста Пабло, Марія згадала про американську пісеньку, яку він їй часом співав, і в голосі її забринів захват, подив і любов, які мене зворушили й зачарували куди більше, ніж екстаз якоїсь високоосвіченої особи з приводу витончених, шляхетних мистецьких насолод. Я ладен був захоплюватися разом із нею, байдуже, що то була за пісенька; Маріїні слова, напоєні любов'ю, її жагучий, променистий погляд зробили великі проломи в моїй естетиці. Звичайно, були якісь вершини краси, невелике число виняткових явищ мистецтва на чолі з Моцартом, які, здавалося мені, стояли поза всякими сумнівами й суперечками, але де була їхня межа? Хіба всі ми, знавці й критики, не палали в молодості любов'ю до мистецьких творів і до митців, які нам сьогодні здаються сумнівними або просто негарними? Хіба в нас не було такого з Лістом, із Ваґнером, а в багатьох навіть із Бетховеном? Хіба Маріїне палке, дитяче захоплення пісенькою з Америки не було таким самим чистим, гарним, безперечно високим мистецьким переживанням, як розчулене охкання якогось професора над "Тристаном" чи екстаз якогось дириґента під час виконання Дев'ятої симфонії? І чи не дивно, що ці мої думки так збігалися з поглядами пана Пабло, чи не визнавав я цим, що він має слушність?

Марія теж, видно, дуже любила красеня Пабло!

— Він приємна людина, — мовив я, — і мені також дуже подобається. Але скажи мені, Маріє, як ти можеш водночас із ним любити ще й мене, нудного старого чоловіка, негарного, вже навіть сивого, що не вміє ані грати на саксофоні, ані співати англійських пісень?

— Не кажи дурниць! — вилаяла мене вона. — Що тут незрозумілого? Ти теж подобаєшся мені, в тобі також є щось гарне, миле, особливе, тобі не треба бути інакшим, ніж ти є. Навіщо говорити про такі речі й вимагати звіту? Бачиш, коли ти мене цілуєш у шию чи вухо, то я відчуваю, що ти кохаєш мене, що я тобі подобаюся. Ти цілуєш якось трохи несміливо, твої поцілунки ніби кажуть мені: "Він кохає тебе, він вдячний тобі за те, що ти гарна". І це мені дуже, дуже подобається. А в іншому чоловікові мені подобається цілком протилежне: він цілує мене так, наче я для нього нічого не означаю, наче він робить мені ласку.

Ми знов заснули, а коли я прокинувся, то побачив, що й далі тримаю її в обіймах, свою прекрасну, дивовижну квітку.

І дивно — ця прекрасна квітка все-таки завжди була Герміниним подарунком! Завжди за Марією стояла Герміна, прикриваючись нею, наче маскою! І водночас я раптом згадав Ерику, свою далеку, лиху коханку, свою бідолашну приятельку. Вона була, мабуть, така сама гарна, як Марія, хоч і не така квітуча й вільна від усяких упереджень і не така обізнана з мистецтвом кохання. Якусь мить образ її, чіткий, овіяний смутком, стояв перед моїми очима, образ жінки, яку я кохав і доля якої тісно переплелася з моєю, потім зник, розтанув у сні, в забутті, в далині, за якою я вже трохи жалкував.

Тієї чудової, ніжної ночі переді мною зринуло багато картин із мого життя — і це після того, як я так довго перебував у вбогій порожнечі, де не було жодного образу. Тепер, коли Ерос своїми чарами відкрив у моїй душі ціле потужне джерело образів, коли я усвідомив, яке багате моє життя, скільки в душі бідолашного Степового Вовка було вічних зірок і сузір'їв, у мене аж серце завмерло з захвату й суму. Ніжні, осяйні картини дитинства й образ матері десь мріли, як далекий, безмежно синій гірський хребет; дзвінко лунав хор моїх друзів, починаючи з легендарного Германа, духовного брата Герміни; запашні, неземні, наче вологі водяні квітки на плесі озера, пропливали образи багатьох жінок, яких я кохав, жадав і оспівував, кохання яких я рідко здобував і рідко намагався здобути. З'явилася й моя дружина, з якою я прожив багато років, від якої навчився, що означає дружба, чвари і покора, до якої, незважаючи на всі життєві знегоди, я завжди мав глибоку довіру, аж до того дня, коли вона, захворівши, збожеволівши, раптом збунтувалася й покинула мене, — і я тоді зрозумів, як я кохав її і як глибоко довіряв їй, коли її зрада так боляче, на все життя, вразила мою душу.

Ці образи — сотні образів з назвами і без назв — усі з'явилися знов, виринули, свіжі, оновлені, з криниці тієї ночі кохання, і я знов усвідомив те, що в своєму горі давно забув: що вони були моєю власністю і моїм скарбом, що лишилися неторкнуті, ніде не ділися, стали зірками на небі моїх переживань, які я міг забути, але не міг знищити, які творили казку мого життя і зоряний блиск яких був незнищенною цінністю мого існування. Моє життя було тяжке, плутане й нещасливе, воно вело до відмови й заперечення, було солоне від сліз усього людства, а проте було багате, горде й багате, навіть у злиднях було королівським життям. І хоч би я й жалюгідно змарнував той короткий залишок дороги, що відділяв ще мене від смерті, ядро мого життя було шляхетне, воно мало своє обличчя, свою високу мету, було спрямоване не до дрібниць, а до зірок.

Від тієї ночі минув уже якийсь час, відтоді багато що сталося, багато що змінилося, я пам'ятаю тільки дещо з того, що ми казали й що робили, коли нас охоплював шал глибокого, ніжного кохання, пам'ятаю ясні, зоряні хвилини, коли ми прокидалися з важкого сну після любовного виснаження. А проте тієї ночі я вперше від часу свого занепаду побачив своє життя в невблаганно яскравому світлі і знов переконався, що все випадкове в ньому було моєю долею, що руїни мого буття насправді були уламком божистого. Моя душа знов дихала, очі знов бачили, і бували навіть хвилини, коли я палко вірив, що досить мені тільки зібрати докупи ці розпорошені образи, звести в єдиний образ Гарі Галера й Степового Вовка, і я сам увійду в світ образів, стану безсмертним. А хіба це не те, до чого прагне й що пробує осягти кожне людське життя?

Вранці, коли ми з Марією з'їли мій сніданок, мені пощастило непомітно вивести її з будинку. Того ж таки дня я найняв у сусідньому кварталі кімнатку тільки для наших із нею зустрічей.

Моя вчителька танців Герміна ніколи не забувала про свої обов'язки, і мені довелося опановувати бостон. Вона була сувора й невблаганна, не давала мені пропустити жодної години, бо було ухвалено, що я піду з нею на бал-маскарад. Вона попросила в мене грошей на костюм, але не хотіла признатись, який він буде. Відвідати її я не міг, вона ще й досі забороняла мені навіть цікавитись, де вона живе.

Ті дні, що лишилися до бал-маскараду — десь тижнів зо три, — були неймовірно гарні. Мені здавалося, що Марія була першою жінкою, яку я по-справжньому кохав. Я завжди шукав у жінок, в яких закохувався, розуму й освіти і не дуже помічав, що навіть найрозумніша й, можна сказати, найосвіченіша жінка ніколи не відповідала запитам мого інтелекту, завжди суперечила йому; я приходив до жінок зі своїми проблемами й думками, і мені здавалося, що я не міг би більше як годину кохати дівчину, яка навряд чи прочитала хоч одну книжку, навряд чи знала, що таке читання, й не могла відрізнити Чайковського від Бетховена. Марія не мала освіти, їй не потрібні були кружні шляхи й замінники внутрішнього світу, всі її проблеми випливали безпосередньо з її чуттів. Її мистецтвом і її завданням було досягти тими чуттями, якими її обдарувала природа, своєю особливою фігурою, своїми барвами, волоссям і шкірою, своїм голосом і темпераментом якомога більше любовної втіхи, на кожен дотик, на кожен вигин, на кожну найніжнішу форму свого тіла викликати в коханця швидку, радісну відповідь, що давала б їй щастя й задоволення.