Степовий вовк - Сторінка 22

Така ж самітна, як ти, не дуже люблю й не дуже ціную життя, людей і себе. Завжди є люди, що ставлять до життя найвищі вимоги і не вміють миритися з його дурістю й брутальністю.

— Правда! — вигукнув я здивовано. — Я розумію тебе, мій друже, ніхто тебе не розуміє так, як я. А однаково ти для мене загадка. Ти так чудово опанувала життя, так умієш шанувати найдрібніші його радощі, так умієш жити. Як же ти можеш страждати від життя? Як ти можеш упадати в розпач?

— Я не впадаю в розпач, Гарі. Але страждати навчилася, ще й як навчилася. Ти дивуєшся, що я нещаслива, хоч так гарно вмію танцювати й ковзати по поверхні життя. А я, друже, дивуюся, що ти такий розчарований життям. Адже тобі знайомі найглибші й найкращі прояви людського духу, ти вільно почуваєшся в мистецтві, в царині думки! Тому ми й знайшли одне одного, тому ми стали братом і сестрою. Я тебе вчитиму танцювати, розважатись, усміхатися і все ж таки не бути задоволеним. А від тебе вчитимусь мислити, пізнавати і все ж таки не бути задоволеною. Ти знаєш, що ми обоє діти диявола?

— Так, ми його діти. Диявол — це дух, а ми його нещасні діти. Ми випали з природи й висимо в порожнечі. Але я тепер ось що згадав: у трактаті про Степового Вовка — я тобі розповідав про нього — щось написано про те, що Гарі тільки уявив собі, начебто він має дві душі, складається з двох осіб. А насправді начебто в кожній людині є десять, сто, тисяча душ.

— Це мені дуже подобається! — мовила Герміна. — Ти, наприклад, у царині духу досяг вершини, зате в різних дрібних життєвих штуках дуже відстав. Мислителеві Гарі сто років, а танцюристові заледве півдня віку. Ось його ми й будемо виховувати і всіх його маленьких братиків, що, так само, як і він, лишилися малими, дурненькими й нерозвиненими. — Вона, усміхаючись, глянула на мене. І враз тихо спитала зовсім іншим тоном: — То як, сподобалась тобі Марія?

— Яка Марія?

— Та, що ти з нею танцював. Гарна дівчина, дуже гарна. Я помітила, що ти в неї трохи закохався.

— Ти хіба її знаєш?

— О, ми добре знайомі. Вона тобі дуже припала до серця?

— Вона мені сподобалась, і я був радий, що вона так поблажливо поставилась до мого танцю.

— Наче це й усе! Ти повинен трохи позалицятися до неї, Гарі. Вона дуже гарна й добре танцює, і ти вже в неї закоханий. Мені здається, що ти маєш успіх.

— Далебі, я цього не прагну.

— Тепер ти трохи брешеш. Я знаю, що в тебе десь є коханка, з якою ти зустрічаєшся разів зо два на рік, щоб знов полаятися з нею. Звичайно, дуже мило, що ти хочеш лишитися вірним тій своїй дивній приятельці, але дозволь мені не надавати цьому такої великої ваги! Я взагалі маю підозру, що ти надаєш коханню надто великої ваги. Надавай, як хочеш, плекай собі ідеальне кохання скільки завгодно, це твоя справа, мені байдуже. Але не байдуже мені інше: я хочу, щоб ти трохи краще пізнав усі дрібні, веселі життєві штуки й ігри. Тут я стану твоєю вчителькою, кращою за твою ідеальну коханку, будь певен! Тобі просто необхідно знов поспати з якоюсь гарною дівчиною, Степовий Вовче.

— Герміно, — з мукою мовив я, — глянь на мене, я ж бо старий і сивий!

— Ти не старий, ти хлопчак. І так само, як ти був надто ледачий, щоб навчитись танцювати, аж поки мало не спізнився, так само ти надто ледачий, щоб навчитись кохати. Ідеальне й трагічне кохання ти, друже мій, напевне знаєш; вивчив його досконало, я не сумніваюся! А тепер трохи навчишся звичайного кохання, людського. Початок ти вже зробив, скоро тебе можна буде повести на бал. Але спершу треба навчитись танцювати бостон. Завтра ж почнемо. Я прийду о третій. До речі, як тобі подобається наша музика?

— Дуже подобається.

— Бачиш, ти робиш успіхи, чогось навчився. Досі ти всієї цієї танцювальної і джазової музики терпіти не міг, вона для тебе була надто поверхова й легковажна. А тепер ти сам побачив, що до неї не треба ставитись так суворо, що вона може бути дуже гарна і приємна. Між іншим, без Пабло весь оркестр був би нічого не вартий. Він керує ним і додає йому вогню.

Так само, як грамофон отруїв атмосферу аскетичної духовності в моєму кабінеті, як американські танці чужим струменем ринули в мій виплеканий музичний світ, розладнуючи і навіть руйнуючи його, так з усіх боків у моє чітко окреслене, замкнене життя вдиралося нове, страшне, нищівне. Трактат про Степового Вовка й Герміна мали рацію зі своїм ученням про тисячу душ: щодня поряд зі старими душами в мені з'являлося ще кілька нових, домагалися свого, зчиняли галас, і я виразно, наче на картині, побачив, якою ілюзією було те, що я досі вважав своєю особистістю. Я надавав великого значення лише тим небагатьом своїм здібностям і навичкам, які випадково мав, і створив такий свій образ, жив таким життям, наче був тільки високоосвіченим фахівцем у галузі поезії, музики й філософії, а решту свого "я", весь той хаос здібностей, інстинктів і прагнень, вважав обтяжливим і прозвав його Степовим Вовком.

А проте це звільнення від моєї омани, це розщеплення моєї особистості аж ніяк не можна було назвати тільки приємною і цікавою пригодою. Навпаки, часто це був болісний, майже нестерпний процес. Інколи грамофон жорстоко різав мені слух у кімнаті, де все було настроєне на інший тон. І не раз, танцюючи ванстеп у якомусь модному ресторані серед елеґантних гульвіс і авантюрників, я почував себе зрадником усього того, що раніше мені здавалося в житті гідним пошани, святим. Якби Герміна хоч на тиждень лишила мене самого, я зразу ж відмовився б від цієї тяжкої, смішної спроби стати гульвісою. Але Герміна не спускала з мене ока. Хоч я й не щодня бачився з нею, вона однаково весь час пильнувала мене, вела, охороняла, перевіряла, — хоч і читала, всміхаючись, у мене на обличчі сердиті — бунтівні думки і бажання втекти.

Чим більше розпадалося те, що я раніше звав своєю особистістю, тим краще я розумів, чому, незважаючи на весь свій розпач, я так жахався смерті, а ще почав розуміти, що цей огидний, ганебний страх перед смертю був часткою мого давнього, міщанського, фальшивого єства. Я прискіпливим оком розглянув кожну рисочку того колишнього пана Галера, обдарованого письменника, знавця Моцарта й Ґете, автора цікавих розвідок про метафізику мистецтва, про геніальність і трагічність, про гуманізм, меланхолійного відлюдника із заставленої книжками келії, і всюди йому було що закинути. Цей талановитий і цікавий пан Галер, хоч він проповідував розважність, людяність і протестував проти жорстокої війни, сам під час війни не наразився на розстріл, дарма що такий кінець логічно випливав з його світогляду, а знайшов спосіб якось пристосуватися, звичайно, дуже пристойний, шляхетний спосіб, але все ж таки компроміс. Далі: він був противником держави й експлуатації, але тримав у банку чимало акцій великих промислових підприємств і зі спокійним сумлінням жив на відсотки з них. І так було з усім. Хоч Гарі Галер зневажав світ, одягався в чудову тогу ідеаліста, романтичного самітника й грізного пророка, а проте в душі був буржуа, йому не подобалося Гермінине життя, його сердило, що він марнує за танцями в ресторанах ночі й дарма витрачає там таляри, він відчував муки сумління й палко мріяв аж ніяк не про звільнення і вдосконалення, а навпаки — про повернення в ті затишні часи, коли його інтелектуальні вправи давали йому ще втіху і славу. Так само й читачі газет, яких він зневажав і висміював, мріяли про повернення в ідеальні передвоєнні часи, бо це було зручніше, ніж учитися на своїх стражданнях. Тьху, що то була за маруда, той чортів Галер! А проте я чіплявся за нього чи, радше, за його вже майже розбиту маску, за його кокетування з інтелектуальними проблемами, за його міщанський страх перед невпорядкованим і випадковим (до якого належала й смерть) і глузливо, заздрісно порівнював нового Гарі, який ще тільки народжувався, трохи несміливого, кумедного дилетанта з танцювальних зал, із тим колишнім, фальшиво-ідеальним образом Гарі, в якому я за цей час виявив усі ті неприємні риси, що колись були роздратували мене в гравюрі Ґете з професорового салону. Той давній Гарі сам був по-міщанському ідеалізованим Ґете, таким собі інтелектуальним героєм з надто шляхетним поглядом, він аж світився від своєї величі, духовності й гуманності, наче змащений єлеєм, майже зворушений шляхетністю своєї душі! Але тепер цей чудовий образ був весь подірявлений, ідеальний пан Галер, хай йому біс, стягнутий зі свого постаменту. Він тепер скидався на вельможу, якого пограбували вуличні злодії, лишивши його в подертих штанях, і якому найрозумніше було б удати, що це його власне дрантя, а він іде так, наче на ньому й досі висять ордени, і плаксиво претендує на втрачену гідність.

Я весь час зустрічався з музикантом Пабло, і моя думка про нього мала змінитися вже хоча б тому, що Герміна дуже любила його й радо бувала в його товаристві. В мене лишилося враження про Пабло як про гарного нікчему, марнославного красунчика, задоволену дитину, яку не хвилюють жодні проблеми, яка радісно дме у свою куплену на ярмарку дудку і яку легко тримати в руках похвалою і шоколадом. Але Пабло не цікавило, що я про нього думаю, йому було так само байдуже до моїх оцінок, як і до моїх музичних теорій. Він ввічливо й привітно слухав мене, всміхався, а проте ніколи не давав справжньої відповіді. Та все-таки, здавалось, я його чимось зацікавив, він вочевидь намагався мені сподобатись, виявити мені свою прихильність. Одного разу, коли я під час такої марної розмови роздратувався й почав говорити майже брутально, він вражено й сумно глянув мені в обличчя, взяв мене за ліву руку, погладив її і запропонував мені понюхати якогось порошку з маленької позолоченої коробочки, — сказав, що мені від цього покращає. Я запитливо глянув на Герміну, вона кивнула головою, і я взяв із коробочки пучку порошку й понюхав. Справді, я скоро повеселішав і відчув себе бадьорішим: мабуть, у порошку було трохи кокаїну. Герміна розповіла мені, що Пабло має багато таких порошків, таємно дістає їх звідкись і часом дає своїм друзям. Він чудово вміє змішувати й дозувати їх, щоб вони або приглушували біль, або допомагали заснути, або навіювали приємні сни, веселий настрій, любовну жагу.

Якось я зустрів його в місті, на набережній, і він пішов зі мною, вимахуючи тоненькою паличкою з чорного дерева, окованою сріблом.