Стежиною примарних сонць - Сторінка 2

А я увесь час казав їм "ні", увесь час. Бо я — листоноша.

Якось вранці дістався я до озера Ліндерман. Ішов усю ніч і дуже втомився. Готую собі сніданок, їм, а потім лягаю на березі спати і сплю три години. Коли прокинувся, була десята година і падав сніг. І дув вітер, сильний вітер. Дивлюся — а поруч у снігу сидить жінка. Біла жінка, молода і дуже красива. Їй років двадцять-двадцять п'ять. Сидить і дивиться на мене. А я дивлюся на неї. Жінка дуже зморена. Бачу, що вона — не танцюристка з того будинку, де влаштовують гульки. Це я помітив відразу. То була добропорядна жінка — і дуже втомлена.

"Ти — Сітка Чарлі, — каже вона. Я ж швидко піднімаюся та скручую ковдри, щоб на них сніг не потрапив. — Мені треба в Доусон, — каже жінка. — За скільки ти відвезеш мене у своєму каное?" — Мені нікого не хотілося везти, але я не люблю казати "ні". Тому я і відповів: "За тисячу доларів". Просто так сказав, для сміху, щоб вона відчепилася від мене, і це — краще, аніж напрямки казати "ні". Вона злобно зиркнула на мене та й каже: "А коли поїдемо?" І я відповідаю, що хоч зараз. Тоді жінка каже, що згодна і що дасть мені тисячу доларів.

— Що я мав робити? Я не хотів її везти, однак уже дав слово, що відвезу її за тисячу доларів. Я страшенно здивувався. Може, вона теж жартує, подумалося мені. Тож я кажу їй: "Покажіть мені ваші тисячу доларів". І ця жінка, ця молода жінка, одна в дорозі посеред снігу та льоду, дістає тисячу доларів зеленими банкнотами і кладе мені в руку. Я зиркнув на ці гроші, потім — на неї. Що ж мені сказати їй? "Ні, — кажу, — моє каное маленьке. У ньому не вистачить місця для ваших речей". Жінка засміялася. "Я — дуже вправна мандрівниця, — каже вона. — Оце і все моє спорядження". І буцнула ногою невеличкий клунок, що лежав у снігу. Я підняв його і дуже здивувався. У ньому були дві шуби, брезент і деякі жіночі речі. Важив клунок фунтів тридцять — тридцять п'ять, не більше. Жінка взяла його у мене й каже: "Ходімо, вже пора вирушати". І несе клунок у каное. Що я мав робити? Тож узяв та й поніс свої ковдри в каное. І ми вирушили в дорогу. Отак я вперше і зустрів ту жінку.

Був сильний вітер. Я поставив маленьке вітрило, і каное пішло дуже швидко. Як птах летіло воно високими хвилями. Жінка сильно боялася. "Навіщо ж ви, така ляклива, їдете на Клондайк?" — спитав я. Вона гучно розсміялася, але все одно сильно боялася. А ще вона була дуже втомлена. Я провів каное через бистрини до озера Беннет. Була погана погода, сильний вітер здіймав високі хвилі, і жінка кричала від страху. А на озері вже з'явилася крига, почалася завірюха, справжнісінький шторм, але жінка так втомилася, що заснула.

Тієї ночі ми влаштували стоянку в затоці Вінді-Арм. Жінка сиділа біля вогнища і вечеряла, а я сидів і мовчки розглядав її. Вона була гарненька. Із заколотим волоссям. А волосся було пишне-пишне, брунатного кольору; у відблиску вогнища воно інколи здавалося золотистим. Коли жінка повертала голову, воно сяяло золотистим вогнем, її очі були такі великі й карі, інколи м'які, як свічка за портьєрою, а інколи — суворі та блискучі, як скалки льоду, коли на них падає сонячне проміння. Коли вона усміхалася — як же мені краще це сказати? — коли вона усміхалася, то її хотілося цілувати, як це роблять білі чоловіки, правду кажу, її хотілося цілувати. Видно було, що ця жінка не знала тяжкої праці. Її руки були гладенькі-гладенькі, як у дитини, і вся вона була кругленька та гладенька, як дитина — не худорлява, а пухкенька, як дитинчатко: руки, ноги, м'язи — все було гладеньке та кругленьке, як у дитинчати. Її стан був стрункий і тонкий, а коли вона вставала й ходила або рухала рукою чи головою, то — не знаю, як це краще сказати — то на неї було любо глянути; ця жінка своєю красивою статурою та рухами нагадувала добре каное, правду кажу, каное, що швидко плине по водній гладі або перестрибує через злі розбурхані хвилі, що піняться довкола і скаженіють. Її вигляд милував око.

Не знаю, чому вона подалася на Клондайк, одна-однісінька, без достатньої суми грошей? Наступного дня я спитав її про це. А вона розсміялася і сказала: "Це — не твоє діло, Сітко Чарлі. Твоє діло — відвезти мене до Доусона й отримати за це тисячу доларів". Ще через день я спитав, як її звуть, а вона знову розсміялася й каже: "Мене звуть Мері Джоунс". Не знаю чому, але я завжди здогадувався, що її звуть не Мері Джоунс.

У каное було дуже холодно, і жінка часто почувалася зле. А інколи вона почувалася добре і співала. Її голос був, як срібний дзвіночок, і мені відразу ж ставало так добре, наче я зайшов до церкви в місії Хреста Господнього. Мені відразу ж додавалося сил, і я гріб веслом як навіжений. У такі хвилини вона сміялася і питала: "Як ти гадаєш, Чар-лі, ми встигнемо у Доусон до льодоставу?" Інколи ж вона сиділа, заціпенівши, і думала про щось своє, утупившись перед собою невидющими очима. У такі хвилини вона не бачила нікого і нічого: ні Сітку Чарлі, ні снігу, ні льоду. Вона була десь далеко. Часом, коли вона подумки линула в далекі краї, на неї неприємно було дивитися. Обличчя її ставало злим, як обличчя людини, яка хоче вбити іншу людину.

Останній день нашої путі видався дуже поганим. Заважала прибережна крига, вири та льодяна каша на річці. Веслувати я вже не міг. Каное обмерзало. Підійти до берега було неможливо через кригу. Подорож стала дуже небезпечною. Увесь час ми йшли по Юкону, пробиваючись через кригу. Тієї ночі ми почули страшний гуркіт льоду. А потім усе стало — і лід, і каное. "Зійдемо на берег", — каже жінка. "Ні, — кажу я, — краще почекаємо". І мало-помалу крига знову рушила вниз за течією. А потім пішов сильний сніг. Такий сильний, що нічого не було видно. Об одинадцятій ночі все стало. О першій знову рушило. О третій знову стало. Каное роздавило, як яйце, але воно було поверх криги і тому потонути не могло. Почулося виття собак. Ми перечекали. Потім трохи поспали. Мало-помалу розвиднілося. Снігопад припинився. Ми побачили, що почався льодостав, а перед собою побачили Доусон. Каное тріснуло і зупинилося якраз у Доусоні. Сітка Чарлі встигнув-таки доставити дві тисячі листів з останньою водою.

Жінка зняла на горі хатину, і тиждень я її не бачив. А потім вона приходить до мене й каже: "Чарлі, ти не хочеш на мене попрацювати? Поганятимеш собак, облаштовуватимеш табір, подорожуватимеш зі мною". Я відказую, що маю достатньо грошей, працюючи листоношею. Але жіночка наполягає: "Я платитиму тобі більше". Я відповідаю, що звичайні старателі мають у копальнях п'ятнадцять доларів щодня. А вона каже, що це — чотириста п'ятдесят доларів на місяць. Я відповідаю, що Сітка Чарлі — не старатель. І тоді вона каже мені: "Зрозуміло, Чарлі. Я платитиму тобі сімсот п'ятдесят доларів на місяць". То були гарні гроші, і я погодився на неї працювати. Купив їй собак та сани. Ми їздили по Клондайку, Бонанзі й Ельдорадо аж до Індіан-рівер, Сульфур Крік та Домініона, а потім — назад через вододіл до Золотої Долини та Золотого Ручая, а звідти — до Доусона. Увесь час вона щось шукала, але я не знав, що саме. Я був украй здивований. "Що ти шукаєш?" — спитав я її. А вона тільки сміється. "Золото?" Вона знову сміється, а потім каже: "Це не твоє діло, Чарлі". І після того я вже у неї ні про що більше не питав.

Був у неї маленький револьвер, який вона носила на ремені. Інколи під час подорожі вона вправлялася у стрільбі, і це мене дуже смішило. "Чому ти смієшся, Чарлі?" — питала жінка. "А навіщо тобі та цяцька? — поцікавився я. — Тим револьвером хіба що тільки горобців стріляти можна, бо надто вже він малий. Дитяча іграшка, та й годі". Тож коли ми повернулися в Доусон, вона попросила мене купити їй добрий револьвер. І я придбав їй кольт сорок четвертого калібру. То — важка штука, але жінка увесь час носила його на ремені.

Підходить якось у Доусоні до нас один чоловік. Не знаю, звідки він узявся. Знаю лише, що він — чечако, "зелений новачок" по-вашому. Руки в нього зніжені, як і в неї. Видно, що ніколи не знав тяжкої праці. Увесь такий зніжений та слабкий. Спочатку мені здалося, що то її чоловік. Але ж він був надто молодий. І спали вони нарізно. Йому було десь років з двадцять, не більше. Синьоокий та рудуватий, з маленькими рудуватими вусиками. Звали його Джон Джоунз. Може, то був її брат, хтозна. Я не став цікавитися, бо кинув допитуватися. Та тільки здається мені, що звали його не Джон Джоунз. Інші люди звали його містер Джирван. Не думаю, що то було його справжнє ім'я. І сумніваюся, що її справжнє ім'я було міс Джирван, хоча інші люди її так звали. Гадаю, ніхто не знав їхніх справжніх імен.

Якось сплю я в Доусоні, а цей тип мене будить. "Готуй собак, — каже, — ми вирушаємо". Не задаючи зайвих запитань, я готую собак, і ми виїжджаємо. І їдемо на Юкон.

Надворі темно, листопад місяць, і дуже холодно — шістдесят п'ять нижче нуля. Вона зніжена. Він зніжений. А холод кусає. Вони швидко заморилися і почали стиха пхикати. Я кілька разів казав їм, що краще зупинитися і стати табором, але кожного разу вони відповідали, що їхатимуть далі. Тричі пропонував я їм зупинитися й перепочити, і тричі вони відмовлялися. Після цього я вже нічого їм не казав, і так повторюється увесь час, день за днем. Вони зніжені і слабкі. Дубіють від холоду, і все у них болить. Не знають, як правильно носити мокасини, і тому сильно натирають ноги. Вони кульгають і похитуються як п'яні, постійно пхикають, але увесь час торочать одне й те саме: "Уперед, уперед! Не зупиняймося!"

Вони як показилися. Увесь час женуть, не зупиняючись. Чому вони так поспішають? Я не розумів. Розумів тільки, що вони кудись дуже поспішають. За чим вони женуться? Кого шукають? Невідомо. Ясно, що не золото. І ясно, що це — не втеча. До того ж вони тринькають гроші. Але я не ставлю зайвих запитань. І разом з ними жену вперед і вперед, бо я дужий і вправний мандрівник, і мені добре платять.

Приїжджаємо у Серкл-сіті. Але того, кого вони шукають, там немає. От добре, думаю, тепер нарешті відпочинемо і ми, і собаки. Але ми не відпочиваємо, навіть на один день не зупиняємося. "Вставай, — каже жінка отому чоловіку. — Поїхали далі". І ми поїхали далі. Полишили Юкон. Перетнули хребет у західному напрямку і з розмаху вскочили до району Танана.