Стежиною примарних сонць - Сторінка 5

Тоді незнайомець стягує зубами другу рукавицю, але марно, бо рука обморожена, і револьвер падає в сніг. Я поглянув на жінку. Та вже зняла рукавицю, і руці в неї — кольт. Один за одним вона робить три постріли. Бах! Бах! Бах! Не припиняючи злобно гарчати, незнайомець падає навзнак у сніг.

На мертвого вони навіть не поглянули. "Ходімо", — кажуть вони мені. І ми йдемо. Але тепер, коли вони знайшли того, кого шукали, чоловік та жінка перетворилися на мерців. Рештки сил покинули їх. Вони більше не в змозі стояти. Вони більше не в змозі повзти. Їм хочеться лише одного: заплющити очі і заснути. Неподалік я бачу підходяще місце для стоянки. І я даю їм копняків. Зі мною був собачий батіг, і я почав їх стьобати. Вони кричать і плачуть, але мусять повзти. І таки доповзають до стоянки. Я розклав вогнище, щоб вони не позамерзали. А потім повертаюся по сани і вбиваю собак незнайомця, щоб ми не повмирали з голоду. Після цього загортаю чоловіка й жінку в ковдри, і вони засинають. Час від часу я бужу їх і даю трохи їжі. Вони не прокидаються, але все одно їдять. Жінка відсипалася півтора дні. Потім прокинулася — і знову заснула. Чоловік проспав два дні, потім прокинувся — і знову заснув. Після цього ми вийшли на узбережжя біля Сент-Майклз. А коли з Берингового моря пішла крига, чоловік і жінка сіли на пароплав й подалися геть. Але спершу розплатилися зі мною по сімсот п'ятдесят доларів на місяць. Та ще й подарували тисячу доларів зверху. І того року Сітка Чарлі пожертвував багато грошей місії Христа Господнього.

— Але ж за що вони вбили того чоловіка? — спитав я.

Сітка Чарлі затримався з відповіддю, аж поки не запалив люльку. Потім поглянув на ілюстрацію з "Поліс газет" і розуміюче кивнув головою. А тоді сказав — задумливо і з розстановкою:

— Я багато про це міркував. Хтозна. Це просто сталося — от і все. Це — картина, яку я побачив і запам'ятав. Це — як поглянути у вікно і побачити в ньому чоловіка, що пише листа. Вони як прийшли у моє життя, так і пішли, а картина, як я вже сказав, залишилася без початку та без кінця.

— Під час розповіді ти написав багато картин, — сказав я.

— Еге ж, — кивнув індіанець. — Але всі вони — теж без початку й без кінця.

— Але ж найостанніша мала свій кінець, — не погодився я.

— Еге ж, — відповів індіанець. — Але ж який?

— То був шматок життя, — сказав я.

— Так, — погодився Сітка Чарлі. — То був шматок життя.