Стежиною примарних сонць - Сторінка 3

Там саме відкрили нові копальні. Але того, кого вони шукали, там немає, і ми повертаємося до Серкл-сіті.

Це була дуже важка подорож. Був кінець грудня. Дні дуже короткі. Холод страшний. Одного ранку температура була сімдесят нижче нуля. "Сьогодні краще не їхати, — кажу я. — Бо холод не нагріватиметься при диханні і попече нам легені. Ми будемо сильно кашляти, а весною захворіємо на пневмонію". Та вони ж чечако. Не знають, що то таке — подорожувати стежиною на собаках. Вони втомлені як мерці, але все одно кажуть: "їдьмо далі". І ми їдемо далі. Мороз обпікає їхні легені, і в них починається сухий кашель. Вони кашляють так, що сльози течуть по щоках. Коли підсмажується бекон, їм доводиться тікати від диму і відкашлюватися півгодини в снігу. Вони приморозил и щоки, шкіра на них почорніла і вкрилася виразками. Крім того, чоловік відморозив свій великий палець так, що, здавалося, його кінчик скоро відгниє, тому доводилося йому ховати цей палець у рукавичку разом з іншими, щоб відігріти.

Ми з останніх сил припленталися у Серкл-сіті. Навіть я. Сітка Чарлі, і то страх як втомився. Був саме переддень Різдва. Я п'ю, танцюю, веселюся, бо завтра — Різдво і всі ми добре відпочинемо. Але ж ні. П'ята ранку — Різдвяного ранку. Минуло лише дві години, як я ліг спати. Але до мого ліжка підходить отой чоловік. "Вставай, Чарлі, — каже він. — Запрягай собак і поїхали".

Я вже казав, що питань більше не ставив. Вони платять мені сімсот п'ятдесят доларів на місяць. Вони — мої хазяї. А я — їхній працівник. Якщо скажуть "Вставай, Чарлі. рушаймо до пекла", то я запряжу собак, лясну ба югом, і ми рушимо до пекла. Тож я запрягаю собак і ми їдемо вниз по Юкону. Куди? Вони не кажуть. Тільки й кажуть: "Уперед, уперед! Не зупиняймося!"

Вони дуже стомлені. Проїхали сотні миль і досі не розуміють, що таке стежина. До того ж вони страшно кашляють. Сухим кашлем, від якого сильні люди лаються, а слабкі — плачуть. Але все одно вони не зупиняються ні на один день. Ніколи не дають собакам відпочити і кожного разу купують нових. На кожній стоянці, на кожній поштовій станції і в кожному індіанському селі вони випрягають стомлених собак і впрягають нових. Грошей у них вайлом, просто купи грошей, і вони тринькають їх направо і наліво. Вони що, збожеволіли? Інколи я в цьому не сумніваюся, бо в них вселився якийсь біс і жене без продиху вперед. Що ж вони намагаються знайти? Не золото, це точно. Бо вони ніколи не риють землю. Я довго над цим думав. І додумався, що шукають вони якогось чоловіка. Але ж якого? Ми ж його ніколи не бачили. Мої хазяї поводяться як вовки, що переслідують здобич. Але вони — якісь смішні, зніжені вовки, навіть не вовки, а вовченята, яким невідомо, що таке подорожувати стежиною в упряжці. Вночі уві сні вони скрикують. Уві сні стогнуть і скиглять від болю та втоми. А вдень, дибаючи по стежині, тихо пхикають. Смішні якісь із них вовки.

Ми проминули Форт Юкон. Проминули Форт Гаміль-тон. Ми проминули Мінук. Почався і м. чйже закінчився січень. Дні дуже короткі. Розвиднюється тільки о дев'ятій. А о третій уже настає ніч. І холод, страшенний холод. Утомився навіть я, Сітка Чарлі. Ми що — отак і будемо без кінця за кимось гнатися? Не знаю. Але завжди придивляюся — чи, бува, немає на стежині того, кого вони намагаються знайти. На стежині трапляється мало людей. Інколи ми проїжджаємо сотню миль, не трапляється жодної ознаки життя. Скрізь дуже тихо. Ані звуку. Часом падає сніг, і ми стаємо схожими на бродячих привидів. Інколи погода буває ясною і о дванадцятій сонце на якусь мить зиркає на нас із півдня через пагорби. У небі палає північне сяйво, танцюють примарні сонця, а повітря повниться інеєм.

Мене звуть Сітка Чарлі, я — дужий чоловік. Народився я на стежині і все життя на ній провів. Однак ці двоє вовченят примудрилися навіть мене заїздити. Я схуд і став схожий на змореного голодом кота. Я втішаюся, що вночі можу поспати, однак вранці почуваюся вкрай стомленим. Та все одно ми вирушаємо іще досвіту, а ніч настигає нас в путі. Бачив би ти цих вовченят! Якщо вже я був схожий на виснаженого недогодованого кота, то вони скидалися на котів, які ніколи не їли і померли голодною смертю, їхні помутнілі очі глибоко позападали, як у мерців, і лише зрідка освітлювалися якимось лихоманковим вогнем. Їхні щоки теж глибоко позападали і стали схожими на печери під гірськими урвищами. А на цих почорнілих щоках — виразки й болячки від обмороження. Часом вранці чулося, як жінка каже: "Я не можу підвестися. Не можу поворухнутися. Дай мені померти". А чоловік стає біля неї й каже: "Вставай, поїхали далі". І ми їхали далі. А інколи вранці підвестися не міг чоловік. І тоді жінка казала йому: "Вставай, поїхали далі". Єдине, що вони робили, це їхали далі. Увесь час їхали далі і не зупинялися.

Інколи на станціях чоловік і жінка отримували листи. Не знаю, що було в тих листах. Але листи для цих двох — як сліди. І вони по цих слідах ідуть. Одного разу лист передав їм якийсь індіанець. І я потайки з ним переговорив. Він розповів мені, що лист йому дав якийсь одноокий чоловік, що поспішає вниз по Юкону. Оце і все. Але тепер я знаю, що вовченята женуться за однооким чоловіком.

Настав лютий місяць. На той час ми вже пройшли півтори тисячі миль і підбиралися до Берингового моря, пробиваючись крізь шторми та завірюхи. Їхати стало важко.

Нарешті ми добралися до Енвіга. Не знаю точно, але мені здається, що там вони отримали листа, бо дуже зраділи і сказали мені: "Ходімо мерщій, нам треба вирушати". Нам треба харчів купити, кажу я, але вони відказують, що нам треба їхати швидко і порожнем. І додали, що харчі ми роздобудемо в хатині Чарлі Маккеона. Тоді я здогадався, що вони хочуть піти в обхід, бо саме на цьому обхідному шляху і живе Чарлі Маккеон біля Чорної Скелі.

Перед виїздом я хвилини дві переговорив з місцевим священиком. Дійсно, сказав він, через Енвіг проїздив якийсь одноокий чоловік, що дуже поспішав. І я остаточно переконався, що ці двоє женуться за однооким чоловіком. Виїжджаючи з Енвіга, ми взяли тільки трохи харчів і поїхали швидко й порожнем. В Енвізі ми придбали трьох нових собак і тому їдемо справді швидко, дуже швидко. Чоловік і жінка зовсім схибили. Вранці ми вирушаємо іще раніше, а вночі затримуємося в дорозі іще довше. Інколи мені вже починає хотітися, щоб вони повмирали, ці вовченята, але вони не хочуть помирати. Ці двоє хочуть їхати вперед. Коли сухий кашель сильно їх дістає, вони згинаються в три погибелі на снігу, хапаючись за груди, і кашляють, кашляють, кашляють… У цей час вони не здатні і слова вимовити. Можуть кашляти десять хвилин, а може — півгодини, а коли розгинаються і підводяться із замерзлими сльозами на щоках, то тільки й кажуть: "Поїхали далі, мерщій".

Страшенно втомився навіть я, Сітка Чарлі, і сімсот п'ятдесят доларів здаються вже мені надто малою платнею за ту важку роботу, що я виконую. Ми йдемо в обхід, прокладаючи свіжу стежину. Вовченята принюхуються до неї й увесь час повторюють: "Мерщій, мерщій!" Собакам важко. Харчів у нас обмаль, і ми даємо їм недостатньо "їжі, тому вони слабнуть. А їм же треба тяжко трудитися. Жінці їх дуже шкода, і через це вона інколи плаче. Але біс, який жене її вперед, не дозволяє їй зупинитися і дати собакам відпочинок.

Аж раптом ми натикаємося на одноокого чоловіка. Він — у снігу біля стежини, і в нього зламана нога. Через зламану ногу він не зміг як слід облаштувати стоянку і три дні пролежав у ковдрах, підтримуючи вогонь. Коли ми знайшли його, він почав лаятися. Лаявся він жахливо. Ніколи в житті не чув я такої лайки, як від того чоловіка.

Я зрадів. Тепер, коли вони знайшли, кого шукали, ми, нарешті, зможемо відпочити. Але жінка каже: "Поїхали мерщій!"

Я здивувався. Бо одноокий каже їм: "Забудьте про мене. Тільки дайте харчів. Завтра у хатині Маккеона ви поповните свої запаси їжі. За мною пришліть Маккеона. А самі рушайте далі". То був ще один вовк, старий вовк, з однією лише думкою в голові: їхати далі. Тож ми віддали йому наші харчі, яких лишилося дуже мало, нарубали дров для його вогнища, взяли найсильніших його собак і рушили. Одноокого ми залишили в снігу, і в снігу він і помер, бо Маккеон так за ним і не приїхав. І я так ніколи й не дізнався, що то був за чоловік і чого він туди приїхав. Але мені здається, що оті чоловік та жінка йому добре платили за роботу, як і мені.

Того дня і тієї ночі ми нічого не їли, а увесь наступний день дуже поспішали і тому ослабли з голоду. Невдовзі ми дісталися до Чорної Скелі, яка здіймалася над стежиною на п'ятсот футів угору. Був уже кінець дня. У сутінках ми ніяк не могли знайти хатину Маккеона. Переночувавши надголодь, вранці ми подалися шукати хатину, але ніде не могли її знайти. Це було дивно, бо всі знали, що Маккеон жив у своїй хижці біля Чорної Скелі. Ми були неподалік узбережжя, де дують сильні вітри і випадає багато снігу. Повсюдно займалися снігові намети, схожі на невеликі пагорби. У мене виникла здогадка, і я почав порпатися то в одному наметі, то в другому. Невдовзі я наштовхнувся на стіни хижки, прокопався до її дверей і ввібрався всередину. Маккеон був мертвий. Схоже було, що помер він тижнів два-три тому. Його звалила якась хвороба, він не зміг вибратися з хатини, а вітер заніс її снігом. Маккеон з'їв усі харчі та й помер. Я знайшов його тайник для провіанту, але він виявився порожнім.

"Поїхали далі", — сказала жінка. Поблискуючи голодними очима, вона трималася рукою за груди, наче всередині щось боліло. Стоячи біля мене, вона похитувалася, як дерево під вітром. "Так, нам треба їхати", — озвався чоловік. Голос його був глухий, як у старого крука, і він збожеволів від голоду. Його очі палали, мов живі вуглини, а тіло погойдувалося сюди-туди, а разом із тілом, мабуть, погойдувалася і душа, яка ледь-ледь трималася в ньому. І я теж сказав: "Поїхали". Бо ця думка, що батогом падала на мене кожну милю з тисячі п'ятисот, міцно затаврувалася в мою душу, і, гадаю, я теж тоді був божевільним. До того ж нам справді нічого не лишалося, як їхати далі, бо їжі у нас не було. І ми вирушили, так жодного разу і не згадавши про одноокого чоловіка в снігу.

По довгій обхідній стежині мало хто подорожує.