Світло в серпні - Сторінка 10

Але після цієї історії, отих знімків у газетах та іншого жодне місто не прийняло б Гайтавера. Усі запевняли, що нічого не мають проти нього особисто. Просто він невдаха. Таким уже родився. Зрештою люди взагалі перестали відвідувати церкву, навіть ті чужі, що якийсь час приходили сюди з цікавості: тепер його сприймали вже не як посміховище, а як неподобство. Та все одно щонеділі вранці, в належний час він приходив до церкви, йшов до амвона, парафіяни вставали й виходили, а ґаволови збиралися вздовж вулиці й слухали, як він проповідує й молиться в порожньому храмі. А одної неділі Гайтавер застав двері замкнутими. Витріщаки спостерігали, як він, облишивши смикати клямку, стоїть там, так і не схиливши голови, а вздовж вулиці шикуються чолов'яги, які взагалі не ходять на богослужіння, та хлоп'ята, які не розуміють, що діється, однак, тямлячи, що це щось варте уваги, зупиняються й вирячують круглі нерухомі очиці на завмерлого біля замкнутих дверей чоловіка. Наступного дня місто дізналося, що він прийшов до старійшин і відмовився від парафії задля добра церкви.

Місто жаліло священика, радіючи, як ото, бува, жаліють того, кого нарешті приневолили. Звичайно ж, гадали, що тепер він забереться з міста, то й зібрали складчину, щоб міг виїхати та облаштуватися деінде. А він не захотів покинути міста. Байронові змалювали, як не те що обурилися — жахнулися всі, дізнавшись, що Гайтавер купив будиночок на глухій вулиці, де він і донині мешкає. Старійшини знову зібралися на раду, бо ж, казали вони, складчина була на те, щоб виїхати геть, а якщо він потратив ці гроші на щось інше, то це означає, що взяв їх незаконно. Прийшовши до Гайтавера, так і сказали. Перепросивши, він вийшов із кімнати, повернувся з грішми — тою самою складчиною, точнісінько до цента, навіть тими самими купюрами — й наполіг, щоб забрати це назад. Та старійшини відмовилися, а пастор не став пояснювати, звідки взяв гроші на купівлю будинку. Отож наступного дня, як оповідали Байронові, в місті подейкували, що Гайтавер застрахував жінчине життя, а тоді найняв убивцю. Однак кожен знав, що це неправда, — і ті, що пускали чи передавали поговір, і ті, що слухали.

Він так і не виїхав. Одного дня городяни побачили невелику вивіску, яку Гайтавер сам змайстрував, пофарбував та поставив перед оселею, і зрозуміли, що він твердо порішив залишитися. Як і раніше, тримав у себе кухарку — негритянку. Завжди була в нього. Та — оповідали Байронові — як тільки згинула дружина, всі тут же зміркували, що ця негритянка — жінка, що Гайтавер проводить весь день віч-на-віч із жінкою-негритянкою. Ще не захололо тіло дружини в ганебній могилі, як поповзли пересуди. Про те, що він принукував жінку до розпусти, довів до самогубства, бо не був справжнім чоловіком, справжнім мужчиною, а все через оту негритоску. Ото й усе, більше тут нічого не додаси. Байрон мовчки слухав оповідь і думав собі: люди загалом усюди такі самі, але, як виглядає, в маленькому містечку, де важче коїти зло, де важче критися з чимсь, вони винахідливіше вигадують лихе й приписують його кому хоч. Ось і тут досить було пустопорожнього домислу, одного-єдиного нікчемного слова, що пішло по язиках. Одного дня кухарка звільнилася. Розійшлася чутка, що вночі до священика прийшли недбало замасковані молодики й наказали звільнити її. Потім пліткували, що на другий день кухарка пояснила: покинула службу сама, бо хазяїн прохав її робити щось безбожне і протиприродне. Подейкували, що якісь люди в масках пристрашили цю жінку, щоб звільнилася, адже ж майже світлошкіра, а в місті знайдуться двоє-троє чоловіків, які будуть проти того, щоб вона виробляла те, що сама вважає безбожним і протиприродним. Як казав дехто з молоді, вже коли негритоска вважає щось противним Богові й природі, то це справді паскудство. Чи так, чи сяк, а священик не зміг — чи не захотів — знайти іншу кухарку. Либонь, тої ночі ті ж таки люди перестрашили всіх негритянок у місті. Отож якийсь час він варив собі сам, а якось городяни дізналися, що найняв темношкірого кухаря. І тим самим, звісно, доконав себе. Бо у той-таки вечір якісь типи, вже без масок, виволокли цього негра надвір і відшмагали. Вранці, прокинувшись, Гайтавер побачив, що в кабінеті розбито вікно, а на підлозі лежить цеглина з прив'язаною запискою. Під вимогою ще до вечора забратися з міста стояв підпис: ККК — ку-клукс-клан. Та пастор не забрався, й наступного ранку знайшли його в лісі, за милю від міста. Був прив'язаний до дерева й побитий до непритомності.

Відмовився сказати, хто це скоїв. Місто усвідомлювало, що так не годиться, до Гайтавера прийшли кілька осіб і знову спробували переконати його, йому ж на користь, виїхати з міста, бо ж, казали, наступного разу можуть і вбити. Та він не послухався. І говорити не бажав про побої, навіть тоді, коли напросилися подати до суду на кривдників. Ні видати не хотів, ані виїхати. І раптом уся ця справа залагодилася, вляглася, як прикрий вітер. Неначе місто збагнуло, що пастор буде частиною міського життя, поки житиме, і з цим доведеться змиритися. Немовби, думав Байрон, ця історія була спектаклем, у якому безліч учасників, відігравши свої призначені ролі, нарешті можуть мирно жити одне з одним. Священикові дали спокій. Бачили, як він працює на подвір'ї та в саду, ходить з кошичком через руку вулицею до крамниці, заводили з ним розмову. Знали, що він сам собі варить, сам хазяйнує, й невдовзі сусіди знову стали передавати йому їжу, хоча тепер таку, яку давали б злиденній фабричній родині. Та все ж то були харчі, ще й від щирого серця. "Що ж, — розмірковував Байрон, — за двадцять літ люди багато чого забудуть. Мабуть, ніхто, крім мене, у Джефферсоні й не знає, що Гайтавер щодня з ранку до ночі сидить біля вікна. Ніхто не знає, як виглядає зсередини його оселя. Вони й не здогадуються, що я все знаю, а то б, напевно, витягли нас обох і відлупцювали. Бо, як видається, забутливістю сягають не набагато далі, ніж пам'яттю…" Бо є ще одна річ, яку Байронові випало спостерегти й пізнати в неробочий час, відколи він оселився в Джефферсоні.

Гайтавер багато читав. Байрон задумливо, шанобливо й несміло розглядав стіни, заставлені книжками з релігії, історії й інших наук, про які він і не чував. Одного разу, років чотири тому, сюди прибіг негр із халупи на околиці міста, зразу за пасторовим будинком, і сказав, що у його жінки пологи. Гайтавер, не маючи телефону, порадив побігти до сусідів і викликати лікаря. Бачив, як негр підійшов до брами сусіднього будинку. Але замість увійти, постояв трохи й подався вулицею до міста. Гайтавер знав, що той ітиме пішки всю дорогу до середмістя, а там, по-негритянському марудячи, згубивши лік часу, змарнує щонайменше півгодини в пошуках лікаря, замість попрохати першу-ліпшу білу жінку, щоб зателефонувала. Підійшовши до кухонних дверей, почув, як неподалік у халупі виє жінка. Не барився. Прибігши туди, застав породіллю, що злізла з ліжка — він так і не зрозумів, навіщо вона це зробила — й, стоячи рачки на підлозі, виючи, верещачи, силкувалася забратися на постіль. Висадивши негритянку на ліжко, він звелів їй нерухомо лежати, пристрашив, щоб послухалася, й метнувся додому. Узяв із полиці в кабінеті одну з книжок, прихопив бритву та мотузку, бігцем повернувся до халупи й прийняв пологи. Але дитина була вже мертва. Лікар, прийшовши, сказав, що породілля придушила її, коли злазила з ліжка на підлогу. Похвалив Гайтаверову роботу, та й чоловік теж вдовольнився нею.

"Так, замало часу збігло після тої попередньої історії, — подумав Байрон, — хоч між ними аж п'ятнадцять років". Бо вже за два дні плескали язики, що ця дитина від Гайтавера і що той навмисно довів її до смерті. Однак Байрон був певен, що навіть самі пліткарі не вірять у таке. Знав: надто вже давня ця звичка набріхувати на зганьбленого священика гидоту, в яку не вірить самé місто, така давня, що годі її позбутися. "Завжди, коли щось увійде у звичку, — розмірковує Байрон, — воно далеко відбігає від правди й дійсності". Пригадує вечір, коли мав бесіду з Гайтавером і той сказав: "Це добрі люди. У те вірять, у що мусять вірити. Тим більше, що не хто інший, як я, свого часу був паном і слугою їхній вірі. Тому ані мені ображати цю віру, ані Байронові Банчу казати, що вони помиляються. Бо єдине, на що може сподіватися людина, це щоб їй дозволили спокійно жити серед ближніх". Сказав таке зразу після того, як почалися вечірні візити до Гайтаверового кабінету, відколи Байрон почув цю історію й усе дивувався, чому той зостається в Джефферсоні, маючи перед очима, перед вухами церкву, яка вигнала й відлучила його. Якось увечері Байрон запитав про це.

— А чому ви проводите суботні вечори за роботою на фабриці, у той час як інші розважаються в середмісті? — відказав питанням на питання Гайтавер.

— Не знаю, — відповів Байрон. — Мабуть, таке вже моє життя.

— Ото, мабуть, і моє життя таке, — сказав той.

"А я тепер знаю, чому воно таке, — спало на гадку Байронові. — Бо більше боїшся лиха, яке може статися, ніж того, якого вже зазнав. Вчепишся до звичної біди й не ризикнеш щось змінити. Еге ж. І запевнятимеш, що хотів би кудись дітися від живих людей. Але шкодять тобі мертві. Нікуди не дінешся від мертвих, що тихо лежать у домовинах і навіть не намагаються тебе затримати".

Вершники вже відгриміли й тихо увірвалися в присмерк, настала ніч. Та він і досі сидить край вікна в кабінеті, за плечима все ще темна кімната. Сяючи, блимає вуличний ліхтар на розі, злітають у серпневу пітьму обгризені тіні не турбованих вітром кленів. Здалеку тихо, хоч цілком виразно, долинають лункі хвилі злагоджених голосів із церкви. Водночас стриманий і багатий, смиренний і гордий, спів напливає гармонійним прибоєм і заповнює тиху літню темряву.

І ось він бачить, що вулицею хтось наближається. У будній вечір напевно можна було б розпізнати, хто це, з фігури, постави й ходи. Але недільного вечора, коли в залитий мороком кабінет все ще безгучно вривається відлуння ударів уявних копит, він незворушно споглядає, як дрібна постать пішоходця рухається з показною ненадійною спритністю, властивою тваринам, що балансують на задніх ногах.