Світло в серпні - Сторінка 12

Хотів тільки дати час — собі і їй, перш ніж настане мить подиву й жаху. Байрон розповідає про це тихо, монотонно й невиразно, затинаючись і потупивши очі, а навпроти через стіл на нього дивиться Гайтавер — знехотя й осудливо.

Нарешті вони добулися місця й увійшли в пансіон. Ліна немов теж відчула щось лихе. Стоячи в передпокої й дивлячись на Байрона, вона обізвалася:

— Що саме всі вони хотіли вам сказати? Що там сталося на пожежі?

— Та нічого, — відказав Байрон, і власний голос здався йому нудним і порожнім. — Здається, міс Берден обпеклась у вогні.

— Як обпеклася? Сильно?

— Мабуть, ні. Може, й взагалі обійшлося. Просто люди плещуть язиками, що слина принесе. Що собі захочуть. — Він не може подивитися на Ліну, витримати її погляд. Відчуває, що спостерігає за ним. Здається, Байрон чує міріади голосів, приглушені, збуджені голоси в місті, на майдані, через який він квапливо вів Ліну, де збиралися люди у світлі мирних звичних вогнів і говорили про те саме. Здавалося, що й дім теж повен знайомих звуків, але породжених в'ялістю, потворним заціпенінням. Вдивляючись углиб тьмяно освітленого передпокою, Байрон думав: "Чому ж вона не йде? Чому не йде?" І ось надійшла місіс Бірд — домашня жінка, з червоними руками й з розпатланим сивим волоссям.

— Це місіс Берч, — озвався він. Настійливий, упертий погляд аж горів. — Вона тільки що дісталася сюди з Алабами. Сподівається знайти тут свого чоловіка. Він ще не прийшов. Ото я й привів її сюди. Хай перепочине трохи, перш ніж втягнеться в оті міські тарапати. Досі вона ще не побувала в місті, ні з ким ще не говорила, то я й подумав: може, ви її десь прилаштуєте відпочити, поки їй не надокучають розмовами і… — його голос, настирний, упертий, що повторяв те саме, обірвався, стих. Здається, господиня зрозуміла його. Згодом утямив, що не на його прохання вона не обмовилася про новини, які — Байрон був певен — уже й до неї дійшли, а просто тому, що зважила на вагітність і в усякому разі втрималася б від оповіді. Місіс Бірд окинула Ліну коротким пильним поглядом, як це робили ось уже чотири тижні інші незнайомі жінки.

— Чи довго вона гадає тут пробути? — запитала хазяйка.

— Усього ніч-дві, — відповів Байрон. — Може, тільки сьогоднішню ніч. Вона сподівається знайти тут чоловіка. Тільки що прийшла, ще не встигла розпитати й розвідати… — Тон його голосу й досі наполегливий, багатозначний. Тепер місіс Бірд розглядає Байрона. Він гадає, що господиня досі силкується зрозуміти натяк. Та вона, спостерігаючи, як Байрон плутається у словах, вважає (або ж ладна вважати), що ця плутанина має зовсім інше значення й причину. Перевела погляд на Ліну. Дивиться не те що холодно. Але й не тепло.

— Напевно, їй не варто зараз потикатися деінде, — зауважує вона.

— Та й я так гадаю, — жваво, охоче підхоплює Байрон. — Оті переживання… Балачки доведеться вислуховувати, а вона до такого не звикла… Якщо у вас сьогодні зайняті всі місця, то чи не могли б ви поселити її в моїй кімнаті?

— Так, — одразу ж відказала місіс Бірд. — Ви ж і так поїдете за якихось кілька хвилин. Хочете, щоб вона пожила у вашій кімнаті аж до понеділка, коли повернетеся вранці?

— Сьогодні я не поїду, — мовив Байрон. Не відвів очей. — Цього разу не зможу. — Глянув у холодні, вже недовірливі очі, щоб вона прочитала його погляд, сподівався, що збагне справжнє значення, а не надумане. Кажуть, ніби обман вдається досвідченому брехунові. Але часто досвідчений, запеклий пройдисвіт обманює тільки себе. Найлегше вірять брехні чоловіка, який на все життя скував себе кайданами правдивості.

— О, — сказала хазяйка. Ще раз глянула на Ліну. — То в неї нема ніяких знайомих у Джефферсоні?

— Вона нікого тут не знає, — відповів Байрон. — Всі її знайомі — в Алабамі. Мабуть, містер Берч з'явиться вранці.

— Ага, — сказала місіс Бірд. — А де ж ви спатимете? — Не чекала на відповідь. — Напевно, я їй сьогодні поставлю розкладачку у своєму покої. Якщо гостя не заперечуватиме.

— То було б дуже добре, — згодився Байрон. — Чудово.

Коли подзвонили до вечері, він уже був напоготові. Знайшов нагоду поговорити з господинею. Для цього вигадував брехню довше, ніж усе попереднє. Даремно старався. Те, що хотів приховати, стало його ж прикриттям.

— Чоловіки говоритимуть про це за столом, — сказала місіс Бірд. — Як на мене, в її стані ("та ще й у потребі знайти чоловіка на прізвище Берч", — іронічно зауважила вона подумки) не варто слухати про неподобних чоловіків. Приведете її пізніше, коли всі повечеряють.

Байрон так і зробив. Ліна знову їла зі смаком, так само поважно й старанно. Мало не заснула над тарілкою, не доївши.

— Дорóга дуже втомлює, — пояснила вона.

— Піди посидь у вітальні, поки я тобі розкладачку поставлю, — звеліла хазяйка.

— Я б хотіла допомогти, — відповіла Ліна. Але навіть Байрон бачив, що вона не хоче. Її морив сон.

— Посидь у вітальні, — повторила місіс Бірд. — Мабуть, містер Банч не проти побути з тобою хвилину-другу.

— Я не наважився покинути її одну, — сказав Байрон. За столом Гайтавер ані поворухнувся. — І ось саме тоді, коли ми сиділи, то в цей час у шерифовій конторі Браун усе розказував: про себе й Крістмаса, про віскі. Про все. Віскі — це не така вже новина, відколи Крістмас узяв Брауна компаньйоном. Гадаю, люди не могли одного втямити: навіщо взагалі з ним злигався. Напевно, тому, що свій не те що знаходить свого — не може від нього нікуди дітися. Навіть якщо у своїх спільне тільки одне… бо ж ці двоє хоч мали спільне, та все одно були різні. Крістмас переступав закон, бо хотів заробити, а Браун переступав закон, бо розуму бракувало доглупатися, навіщо він це робить. Як-от цього вечора в перукарні, коли він горлав напідпитку, аж поки прибіг Крістмас і виволік його надвір. Містер Максі поспитав: "Як гадаєте, чому це він мало що не наговорив і на себе, і на свого приятеля?" А капітан Мак-Лендон каже: "Я взагалі про це не думаю". Містер Максі спитав: "А чи справді вони пограбували вантажівку із спиртним?" І капітан Мак-Лендон відказав: "Та чи ви здивувалися б, почувши, що в цього Крістмаса є й гірші прогріхи?"

Ось про що розказував Браун вчора увечері. Але ж це знали всі. Давно вже говорили, що хтось мав би попередити міс Берден. Одначе, гадаю, ніхто не хотів піти до неї й так вчинити, адже не знав, чим усе це закінчиться. Може, є тут місцеві люди, які взагалі її не бачили. Я, мабуть, теж не пішов би до цього старого будинку, та ніхто туди й не ходить. Хіба лише з возів, проїжджаючи мимо, бачать її на подвір'ї, в такому капелюшку, в такій сукенці, що й не кожна негритянка вдягне таке лахміття, бо побоїться виглядати опудалом. А може, ця Берден усе знала. Може, була не проти. Як ото північанка-янкі й таке інше, може, й не мала нічого проти. І хто його зна, чим воно могло закінчитися.

Отож я не смів покинути Ліну саму, поки не ляже спати. Спершу хотів піти до вас, того ж вечора. Та лишити її одну ніяк не наважився. Пожильці коридором ходять, а я не знаю, кому з них спаде на думку підійти до неї, завести розмову й усе викласти начистоту. Чую, вже й на ґанку про це торочать, а вона все дивиться на мене й, бачу, ладна знову спитати мене про цю пожежу. Тому-то не можу її покинути. Сидимо з нею у вітальні, Ліні вже очі злипаються, а я їй кажу: конче знайду цього чоловіка, ось тільки треба було б мені піти побалакати із знайомим священиком, щоб допоміг у цій справі. Вона ж сидить там, заплющивши очі, поки я це говорю, й навіть не здогадується, що я знаю: вони з цим парубком ще не одружені. Вважає, що обманула всіх. І питає мене, що за чоловік той, кому я хочу про неї розказати. Я відповідаю, вона сидить із заплющеними очима, аж я й кажу: "Та ви ж ані слова не чули з того, що я говорив". Вона трохи наче прокинулась, але й досі очей не відкриває, та питає: "А давати шлюб він ще може?" Я перепитую: "Що? Що може?" — "Чи й досі він має право вінчати?"

Гайтавер не ворушиться. Сидить випроставшись за столом, його руки спочивають на підлокітниках. На ньому немає піджака, сорочка без комірця. Обличчя кістляве й разом з тим обрезкле, немов два обличчя, накладені одне на друге, споглядають із блідого лисого черепа з пасмом сивого волосся, з-за двох непорушних вогників його окулярів. Частина його тіла, видима над столом, — безформна, майже потворна, розбухла від сидячого способу життя. Він заціпенів, на обличчі добре пізнати бажання відмовитись, ухилитися.

— Ой Байроне, Байроне, — озивається він. — Що це ви мені розказуєте?

Байрон замовкає. Безмовно, з виразом співчуття й жалю дивиться на пастора.

— Я знав, що ви ще не чули цього. Знав, що мені доведеться розказати вам.

Вони дивляться один на одного.

— Чого я ще не чув?

— Про Крістмаса. Про вчорашнє і про Крістмаса. Крістмас частково негр. Про нього, про Брауна. Про вчорашній день.

— Частково негр, — повторяє Гайтавер. — Голос звучить легко, буденно, як ото пушинка чортополохового цвіту спадає в тишу без звуку, без ваги. Пастор непорушний. Не рухається він ще кілька митей. Відтак здається, що на все його тіло напливає — немов воно рухоме, як і обличчя — бажання ухилитися, уникнути небезпеки, і Байрон бачить, що велике застигле обважніле обличчя заблищало від поту. Та голос легкий, спокійний. — То що там з Крістмасом, Брауном і з вчорашнім днем? — питає він.

Давно стихла музика в далекій церкві. У кімнаті чути тільки невпинне дзумчання комах і однотонний Байронів голос. За письмовим столом сидить випростаний Гайтавер. З покладеними на підлокітники долонями, з нижньою частиною тіла, схованою під столом, він нагадує східного ідола.

— То було вчора вранці. Один чоловік із сім'єю їхав возом до міста. Він перший побачив пожежу. Втім, ні. Він потрапив досередини другим, бо каже, що, виламавши двері, застав там якогось чоловіка. Щойно побачили будинок, селянин сказав жінці: "Щось дуже багато диму валить із кухні", а коли під'їхали ближче, жінка відповіла: "Та це ж будинок горить". Напевно, гадаю, він спинив воза, сім'я посиділа трохи, подивилася на дим, і чоловік за якийсь час погодився: "Либонь, так і є". Напевно, гадаю, жінка змусила його злізти з підводи, піти й подивитися, що там. "Вони й не знають, що горять, — так, мабуть, вона сказала. — Піди й скажи їм".