Світло в серпні - Сторінка 11

Спритністю, котрою тварина-людина так по-дурному пишається і котра вічно підводить — чи то через природні речі, як-от земне тяжіння й лід, чи то через чужі природі речі, що їх сама ж вигадала, як-от автомобілі або меблі в темноті, а то ще через рештки їдла на підлозі й на хіднику. Він спокійно розмірковує: мали рацію давні люди, зробивши коня атрибутом і символом войовників та королів. І помічає, що пішоходець минає вивіску, завертає у ворота й підходить до будинку. Трохи нахилившись, спостерігає, як той іде темною доріжкою до темних дверей. Чутно, що важко спіткнувся на долішній сходинці. "Байрон Банч, — каже собі хазяїн оселі. — Недільного вечора він у місті. Байрон Банч у місті в неділю".

Розділ 4

Вони сидять і дивляться один на одного через письмовий стіл. Тепер кабінет освітлює настільна лампа під зеленим абажуром. Гайтавер сидить за столом, у старовинному обертовому кріслі, Байрон — навпроти, на стільці. Їхні обличчя — в напівсутінку, поза потоком прямого світла. Крізь відчинене вікно долинає спів із далекої церкви. Байрон говорить рівно й монотонно.

— Дивна річ. Я гадав, що останнє з усіх місць, де може трапитися нагода наробити комусь лиха, — це фабрика у суботу надвечір. Та ще й коли цей будинок горить, так би мовити, просто в мене під носом. Поки обідав, я все зиркав на дим та й думав собі: "Що ж, сьогодні увечері я тут жодної душі не побачу. Цього вечора ніхто не відриватиме мене від роботи". І ось глядь — вона нагодилася, і вже усміхатися ладна, вже губами ворухнула, щоб його ім'я вимовити, аж тут бачить, що я — не той. А я нічого ліпшого не придумав, як усе їй виляпати. — Він злегка скривився. Це не усмішка. На мить смикнулася вгору верхня губа, наморщилася шкіра, цей порух не йде далі, відразу ж припиняється. — Я навіть не гадав тоді, що найгіршого ще не знаю.

— Це справді дивна річ, якщо вже затримала Байрона Банча у неділю в Джефферсоні, — зауважує Гайтавер. — Отже, ця жінка його шукала. І ви допомогли знайти. Хіба ж не те ви зробили, що вона хотіла, заради чого прийшла сюди аж із Алабами?

— Еге ж, я їй сказав. Що тут говорити. Дивиться на мене, сидить, пузата, глядить на мене такими очима, що не збрешеш, хоч би й хотів. Ото ж і базікаю, а дим просто перед очима, ніби пересторога мені: тримай язика за зубами. Та тільки здорового глузду забракло, щоб здогадатися.

— Ага, — каже Гайтавер, — це той будинок, що вчора горів. Але я не бачу ніякого зв'язку між… Чий він? Я побачив дим, поспитав перехожого негра, але той не знав.

— Це старий дім Берденів, — відповідає Байрон. Кидає оком на співрозмовника. Вони дивляться один на одного. Гайтавер високий, колись був худий. Тепер ні. Його шкіра має барву лантуха з мукóю, тулуб нагадує неповний мішок, що під своєю вагою звисає з кістлявих плечей на коліна. Байрон веде далі: — Ви ще не чули. — Гайтавер дивиться на нього. Байрон задумливо мовить: — Мені доведеться за два дні сказати двом особам те, чого вони не захочуть слухати, те, чого їм взагалі не треба було б слухати.

— Що ж це таке, чого, по-вашому, я не захочу почути? Про що я ще не чув?

— Не про пожежу, — відповідає Байрон. — Вони вихопилися з вогню.

— Вони? Я гадав, що міс Берден живе одна.

Знову Байрон на якусь мить спиняє погляд на співрозмовнику. Гайтаверове обличчя серйозне, на ньому вираз зацікавленості.

— Браун і Крістмас, — проказує Байрон. — Обличчя Гайтавера досі не змінилося. — Ви й про це не чули. Вони там жили.

— Жили там? Наймали кімнати?

— Ні. Мешкали в старій негритянській халабуді за будинком. Крістмас полагодив її три роки тому. Відтоді й жив там, а люди голову собі сушили, де це він ночує. Потім заприятелював із Брауном і взяв його до себе.

— Он воно що, — каже Гайтавер. — Але я не розумію… Якщо їм було вигідно, а міс Берден не…

— Вони ладили удвох. Продавали віскі, а ця садиба правила їм за штаб. Не думаю, що міс Берден здогадувалася про цю торгівлю. Принаймні люди не знають, чи вона здогадувалася. Кажуть, Крістмас почав цю справу три роки тому й продавав тільки кільком завсідним покупцям, які навіть не знали один одного. Та коли взяв у пайку Брауна, той, мабуть, захотів більшого розмаху. Продавав чвертки з пазухи, в будь-якому провулку, першому-ліпшому стрічному. Торгував тим, що сам не допив. Напевно й спосіб, у який вони добували віскі на продаж, — це теж темна справа. Бо тижнів за два після того, як Браун звільнився з фабрики й знайшов собі нове заняття — їздити на їхній новій машині, він у суботу ввечері був напідпитку в середмісті й хвалився в перукарні, щó вони з Крістмасом виробляли вночі в Мемфісі чи на дорозі під Мемфісом. Торочив щось про їхнє авто, сховане в кущах, про Крістмаса з пістолетом, та ще про вантажівку й чотириста літрів, аж тут увійшов Крістмас, кинувся до нього й стягнув із крісла. Та й каже — тихо, не ласкаво, але й не злісно: "Ти б менше лигав отого джефферсонівського одеколону. Він б'є в голову. Дивись, щоб не гикнулося тобі". Тримає Брауна одною рукою, а другою ляпаси по писку відважує. І ніби не сильно бив, але люди зауважили, що у Брауна й під бакенбардами було видно червону шкіру, коли Крістмас руку відводив. "Вийди надвір і свіжим повітрям подихай, — каже він. — Людям працювати не даєш". — Байрон задумується й веде далі: — І на, маєш — прийшла ця жінка, сидить на рейках, дивиться на мене, я їй геть усе вибовкую, а вона очей з мене не зводить. І тоді питає: "А чи не має він такого білого шрамика біля рота?"

— Значить, її чоловік — Браун, — каже Гайтавер. Сидить нерухомо, споглядаючи на Байрона із спокійним здивуванням. Нема жодної войовничості, жодної ураженої моралі. Неначе він слухає про когось із нелюдського поріддя. — Її чоловік — бутлегер. Так-так. — І Байрон бачить на священиковому лиці щось приховане, таке, що ось-ось прокинеться, про що й сам Гайтавер ще не здогадується, немовби щось у підсвідомості намагається попередити або підготувати його. Однак Байрон вбачає в цьому лише відображення того, що сам він уже знає й має намір сказати.

— Отже, я й не зогледівся, як усе їй розповів. Ладен був відкусити собі язика навіть тоді, коли я гадав, що це вже вся історія. — Тепер він не дивиться на співрозмовника. Крізь вікно від далекої церкви долинають тихі, але виразні у вечірній тиші звуки органної музики й співу. "Цікаво, чи чує він це? — спадає на гадку Байронові. — Мабуть, він слухав ці звуки так довго й часто, що вже й не сприймає їх. Навіть не потребує слухати". — Сиділа вона там увесь вечір, поки я працював. Нарешті дим розвіявся, а я все думаю, що б ото їй сказати і що робити. Вона хотіла одразу ж туди податися і щоб я їй пояснив, як дістатися. Коли я сказав, що йти дві милі, вона підсміхнулася, ніби я дитина чи щось таке. "Я прийшла з Алабами, — відказує. — На дві милі більше чи менше — яка мені різниця?" А тоді я кажу їй… — Байрон змовкає. Задивився на підлогу під ногами. Підводить очі. — Я, напевно, збрехав. Та тільки так, що це й брехнею не назвеш. Я ж знав, що там люди зберуться подивитися на пожежу, а вона прийде й стане про нього розпитувати. А про решту й не здогадувався. Найгіршого не знав. Ото й сказав їй, що Браун заклопотаний своєю роботою і найкраще шукати його в середмісті після шостої вечора. Це правда. Бо ж він, напевно, називає це роботою — тягати ті холодні пляшечки на голих грудях. А якщо його немає на місці, то це означає, що він якраз на підході туди або ж у провулок на хвилинку відійшов. Отож я умовив її почекати. Вона сіла, а я заходився працювати. І сушу собі голову, що б його тут зробити. Коли подумаю, як мало я тоді знав і переймався дрібницями, то тепер, знаючи все, гадаю, що й перейматися не було чим. Весь день завертаю собі голову тим, як було б добре, коли б можна було повернутись у вчорашній день і мати не більше клопотів, ніж звичних.

— Я й досі не розумію, чому ви непокоїтеся, — відповідає Гайтавер. — Не ваша вина, що він такий, який уже є, і вона така, яка вже є. Ви зробили все, що могли. Все, на що може сподіватися хтось чужий, здалеку. Якщо, звичайно… — Він теж змовкає. Завмирає на цьому переході, неначе здогад став думкою, а тоді чимось на зразок зацікавленості. Навпроти нього нерухомо сидить Байрон, потупивши понуре обличчя. А навпроти Гайтавер ще не думає про кохання. Тямить тільки, що той ще молодий, що жив досі без жінки, у важкій праці. Судячи з оповіді, ця жінка, якої священик ще не бачив, викликає якийсь неспокій, хай навіть Байрон досі вважає, що це тільки співчуття. І тепер пастор дивиться на співрозмовника не холодно й не лагідно, тоді як той веде далі монотонну оповідь. Як до шостої вечора він так нічого й не вирішив. Як, дійшовши з Ліною до майдану, і далі не знав, що робити. І коли Байрон тихо розповідає, як уже в середмісті вирішив привести Ліну до пансіону місіс Бірд, на стурбованому Гайтаверовому обличчі з'являється вираз побоювання, поганого передчуття. А Байрон тихо провадить далі, роздумує вголос, пригадує… Немовби щось поширилось у вечірньому повітрі, змінило до невпізнаваності знайомі обличчя, а він — ще нічого не почувши, не знаючи, що сталася подія, після якої колишня дилема його невинності видаватиметься дитячою забавкою, — збагнув раніше, ніж дізнався про події, що Ліні не можна про них знати. Без жодної підказки зрозуміло, що він знайшов пропалого Лукаса Берча. Здавалося, що тільки цілковита тупість і недоумство перешкоджали йому дійти цієї думки. Здавалося, що сама доля, обставини попереджали його весь день, поставили цей стовп жовтого диму, та тільки Байрон через свою дурість не зміг розгадати цього знаку. І не давав говорити перехожим людям, самому повітрю, повному провіщення, — аби тільки Ліна не почула. Мабуть, відчував тоді, що рано чи пізно вона дізнається, що, зрештою, має на те право. Просто гадав, що досить буде перепровадити Ліну через майдан, завести в домівку — і звалиться відповідальність з його плечей. Відповідальність не за зло, за яке почувався винен, — всього-на-всього з тої причини, що провів з нею весь вечір, коли воно коїлося, що випадок вибрав Байрона представляти Джефферсон жінці, яка добиралася сюди тридцять днів, пішки й без грошей. Не мав наміру, ані не сподівався ухилитися від цієї відповідальності.