Світло в серпні - Сторінка 47

Я б і сам його взяв. Гляньте-но, видно відбитки підошов. Цей телепень навіть не здогадався зійти на дорогу, на пилюку, де люди ходять і де пси не занюшать. Ще до десятої ранку наші шукачі знайдуть кінець цього сліду.

Так і сталося. За якийсь час слід різко, під прямим кутом повернув і вивів на дорогу. Нахиливши голови, завзяті собаки провели трохи нею переслідувачів і зійшли на узбіччя, звідки бігла стежка до бавовникової клуні неподалік у полі. І загавкали гучно, м'яко й лунко, стали тягти, рватись і кружляти, повискуючи з нетерплячки.

— Ото ще йолоп! — сказав помічник. — Сів тут відпочити. Ось наслідив, ті самі гумові закаблуки. До нього якась миля лишилася, не більше! Гайда, хлопці!

Хлопці рушили підтюпцем за псами, що брехали й тягли повідки. Шериф обернувся до неголеного чоловіка.

— Ось тепер маєш нагоду вирватися вперед, спіймати його й заробити оту тисячу, — сказав він. — Чого зволікаєш?

Той не відповів. На балачки всім бракувало духу в легенях, особливо після того, коли, пробігши з милю за собаками, що безперестанку тягли смики й гавкали, переслідувачі збочили із шляху на звивисту стежину, яка вела під гору через кукурудзяне поле. Тут пси вже не брехали, натомість набралися завзяття, за ними доводилося бігти на повну силу. За високою, на зріст людини, кукурудзою виднілася негритянська хижа.

— Він там, — сказав шериф, видобуваючи пістолета. — Стережіться, хлопці. Тепер він має з чого стріляти.

Операцію провели вишукано й майстерно. Переслідувачі з пістолетами напоготові засіли, оточивши хижу, шериф із помічником, незважаючи на свою огрядність, метнувся й прудко та спритно притисся до стіни, де не досягла б куля з жодного вікна. Не відриваючись від стіни, він напівбігцем обігнув ріг, копняком розчахнув навстіж двері й увірвався з пістолетом поперед себе в оселю. Там було негреня. Голе, в чому мама народила, щось жувало, сидячи на вихололому попелі. Здавалося, що воно тут саме, та за мить у хатніх дверях з'явилася жінка і, роззявивши рот, впустила сковорідку. Носила чоловічі туфлі. Один із загону розпізнав, що вони належали втікачеві. Хазяйка пояснила: їй, мовляв, удосвіта трапився на дорозі білий чоловік і виміняв оце взуття на чоловікові шкарбуни, в яких вона тоді була взута. Шериф слухав.

— Це сталося біля самої клуні, га? — спитав він. Жінка підтвердила, й шериф повернувся до свого загону, до нетерплячих собак на повідку. Зиркнув на них, люди почали були розпитувати, та припинили й тільки дивилися на нього. Спостерігали, як засовує пістолет у кишеню, розвертається і вділяє добрячих копняків псам — по одному на кожного. — Відвезіть цих клятих лакуз до міста, — спересердя кинув він.

Однак шериф був тямущий службіст. Не гірш від своїх підлеглих знав, що доведеться повернутися до бавовникової клуні, де, на його думку, весь час ховався Крістмас, хоча тепер було очевидно, що там за втікачем і слід прохолов. Завдало трохи клопоту відтягти собак від хижі, так що допіру о десятій ранку, в пекучій осяйній пишноті цієї години, вони обережно, безшумно й вправно оточили клуню, а тоді, за всіма правилами й не дуже сподіваючись на успіх, зненацька ввірвалися туди з пістолетами й виколошкали здивованого, перестрашеного польового щура. Все ж таки шериф привів собак, які взагалі не хотіли йти до клуні, не хотіли зійти з дороги, упиралися й мало не рвали нашийників, дружно повернувши голови й вказуючи мордами на халупу, звідки їх недавно відволокли. Треба було двох чоловіків, щоб гуртом доправити їх до клуні. І тут, як тільки попустили повідки, пси як один скочили й метнулися навколо клуні, по слідах, які втікач лишив у високих, досі ще зарошених бур'янах із тіньового боку, а тоді з підскоками та ривками пустилися до дороги й протягли цих двох десь на п'ятдесят кроків, поки вдалося прив'язати смики до деревець і стримати цей порив. Цього разу шериф навіть не стусонув їх.

Кінець кінцем галас і крик, шум і лють погоні завмирають, щезають із Крістмасового чуття. Коли люди й собаки минали клуню, він був деінде, як і гадав шериф. Затримався в ній рівно настільки, щоб зашнурувати шкарбуни — чорні черевики, пропахлі негром чорні черевичиська. Здається, що їх вирубали тупою сокирою із залізної руди. Дивлячись на цю жорстку, грубу, недоладну, безформну взувачку, він процідив крізь зуби лише "ха!". Неначе побачив, як білі люди, полюючи, нарешті заганяють його в чорну безодню, що вже тридцять років чекала й ладна була поглинути Крістмаса, в яку він тепер наостанку ступив насправжки, несучи на ногах точну, незнищенну міру свого пониження.

Світає, розвидняється. Сіра порожня завись повниться мирним, несмілим пробудженням пташок. Вдихнеш повітря — неначе джерельної води ковтнув. Крістмас дихає глибоко й повільно, відчуваючи, що з кожним вдихом розчиняється в байдужій сірості, зливається з порожнечею й тишею, які ніколи не звідали люті та розпачу. "Оце й усе, чого я прагнув, — думає він у спокійному, повільному подиві. — Оце й усе за тридцять літ. Здається, не на багато просив — всього на тридцять літ".

Від середи Крістмас мало спав. Ось настала й минула ще одна середа, та він цього не знає. Розмірковуючи про час, має враження, що тридцять років прожив обгороджений ретельно підігнаним частоколом найменованих та занумерованих днів, а якось, заснувши вночі, прокинувся на вільному просторі. Відколи втік у п'ятницю, він, за давньою звичкою, старався вести лік днів. Одного разу, переночувавши в копиці сіна, прокинувся саме впору, щоб побачити, як пробуджується зо сну господа. До схід сонця побачив, як ожила жовтим світлом лампа на кухні, а тоді в сірому досвітку почув нечасте лунке цюкання сокири й кроки — чоловічі кроки на тлі відлуння порухів худоби, що прокидалась у хліві поблизу. Згодом зачув дим та запах їжі, палючий, лютий запах, і став повторяти собі: "Я не їв ще від… Я не їв ще від…" — силкуючись пригадати, скільки днів збігло від п'ятниці, коли він повечеряв у джефферсонівському ресторані, аж поки — за час, що довелося лежати й чекати, коли чоловіки поснідають і підуть у поле — назва дня тижня заважила більше, ніж їжа. Тож коли чоловіки нарешті пішли, коли Крістмас спустився з копиці, виринувши на блідо-жовте світло ранішнього сонця, й підійшов до кухонних дверей, він взагалі не попрохав дати попоїсти, хоч хотів був це зробити. Відчував, як у голові, зразу за піднебінням, шикуються грубі слова. Та ось до дверей підійшла худа, немовби з дубленої шкіри, жінка, глянула на Крістмаса й він, прочитавши в її очах здивування, упізнавання та страх, подумавши: "Вона знає, хто я. І до неї дійшла новина", водночас почув свій спокійний голос: "Скажіть, будь ласка, який сьогодні день тижня. Я тільки те хотів дізнатися".

"Який сьогодні день?!" Її лице було таке саме сухорляве, як і Крістмасове, тіло таке ж жилаве, невтомне й зношене. "Геть звідси! — гукнула вона. — Вівторок! Зараз чоловіка покличу!"

"Дякую", — тихо сказав він, якраз коли грюкнули двері. А потому побіг. Сам не пам'ятав, як це сталося. Тоді йому ввижалося, що біжить задля якоїсь мети і до неї, що сам прудкий рух раптово пригадав її, отож розумові не варто обтяжуватися й пригадувати, навіщо цей біг, тим більш, що не важко так рухатися. Справді, дуже легко. Крістмас почувався легким як пір'їнка, невагомим. Навіть на повному ходу здавалося, що ноги поволі, без напруги, зумисно навмання намацують невідчутну на дотик землю, — аж поки не впав. Він не спіткнувся, не зашпортався. Просто впав на повен зріст, і якусь мить йому здавалося, що й досі на ногах, досі біжить. Та він лежав долілиць у неглибокому рові край ріллі. І раптом сказав: "Краще б мені встати". Усівшись, зауважив, що сонце, на півдорозі до зеніту, тепер світить з іншого боку. Спершу він гадав, що просто повернувся на півоберта. А тоді втямив, що вже вечоріє. Упав на бігу вранці, а тепер, хоч і уявлялося, що всівся відразу ж, був вечір. "Я заснув, — подумав Крістмас. — Спав більш ніж шість годин. Мабуть, незчувся, як заснув на бігу. Ось що сталося".

Він не здивувався. Час, проміжки світла й темряви давно вже втратили звичний лад. Тепер будь-який із цих проміжків міг без попередження випасти будь-коли, позірно на мить, поміж двома рухами повік. Тепер Крістмасові несила розпізнати, коли він перейшов від одного до другого; тепер виявлятиметься, що спав і не пам'ятає, як лягав, тепер виявлятиметься, що йде й не пам'ятає, коли прокинувся. Інколи йому марилося, що за ніччю, проспаною в копиці, в канаві, під дахом занедбаного хліва, зразу ж настає ще одна ніч, без денного проміжку, без світла, й тоді не бачиш, куди втікаєш. Або ж що за днем настає ще один, повен тривоги й поспіху втечі, без ночі між ними, без перепочинку, немовби сонце, дійшовши обрію, замість зайти, вернулося туди, де було на світанні, й знову рушило звичним шляхом. Засинаючи на ходу чи навіть за питтям навколішки зі струмка, Крістмас ніколи не знав наперед, що відкриється перед очима: сонце чи зірки.

Спочатку він був завжди голодний. Збирав і поїдав гнилі, поточені червами плоди, коли-не-коли заповзав на кукурудзяне поле, нагинав і обгризав стиглі качани, твердющі, як тертушка. Весь час марив їжею, уявляв собі різні страви. Згадував вечерю, поставлену для нього на кухонному столі три роки тому, й, ще раз переживаючи той випадок — подумки твердо й неквапно заносячи руку, жбурляючи тарілку на стіну, корчився в муках каяття, жалю та люті. А одного дня куди й дівся голод. Це сталося несподівано й непомітно. Крістмас охолов, заспокоївся. Однак знав, що мусить їсти. Принукував себе до гнилих плодів, твердих качанів, жував їх повільно, не відчуваючи смаку. Поглинав силу-силенну такого харчу, наслідком чого стали напади кривавого проносу. І зразу ж по них його знову полонив невідпорний позив до їжі. Тепер Крістмас був одержимий не голодом, а наглою, конечною потребою набивати живіт. Якось спробував пригадати, коли востаннє їв щось варене, належно приготоване. Він зумів відчути, відтворити в пам'яті якийсь будинок, якусь халупу. Будинок це чи халупа, білі чи чорні там живуть — цього він не пам'ятав. А тоді, тихо сидячи з виразом блаженного остовпіння на вихудлому, хворобливому, зарослому лиці, зачув негра.