Світло в серпні - Сторінка 46

І перебралася туди, щоб дочекатися, поки Браун повернеться, залагодивши ці справи. Байрон пояснив, що не міг відрадити її від цього заміру, бо не хотів відкрити всю правду про Брауна після того, як стільки їй набрехав. Пообіцяв мені, що прийде до вас і все розповість, та тільки ви це самі дізналися, він ще й не встиг її влаштувати, як годиться.

— Лукас Берч? — перепитав шериф.

— Я й сам здивувався, — відповів помічник. — Що будете робити з ними?

— Нічого. Гадаю, вони там нікому не зашкодять. Дім не мій, то й не вижену її звідти. Як їй Байрон сказав, той Берч, чи Браун, чи як там його довгенько ще буде зайнятий.

— Чи скажете ви Брауну про неї?

— Мабуть, ні, — відказав шериф. — Це не моя справа. Не цікавлять мене дружини, яких він покинув в Алабамі чи ще десь. Хто мене цікавить, то це чоловік, з яким Браун злигався, відколи приїхав до Джефферсона.

— Так воно і є, — загиготівши, підтвердив помічник. Посерйознішавши, задумався на хвилину. — Якщо він не дістане своєї тисячі, то їй-бо помре.

— Навряд чи помре, — заперечив шериф.

У середу, о третій ночі, до міста приїхав негр охляп на мулі. Зайшов додому до шерифа й розбудив його. Добрався сюди з негритянської церкви за двадцять миль звідси, просто з нічного чування. Цього вечора, якраз коли співали гімн, ззаду щось оглушливо грюкнуло, і парафіяни, озирнувшись, побачили чоловіка на порозі. Двері були не замкнені, навіть не зачинені, та він, очевидно, вхопив клямку, шарпнув і так торохнув стулкою об стіну, що хоровий спів пронизало виляском, як пістолетним пострілом. Тоді рвучко рушив проходом між лавками, над якими обірвався спів, до амвона, де завмер священик, не випроставшись, не опустивши рук і не закривши рота. І тут люди побачили, що прибулець білошкірий. У густому печерному сутінку, ще примарнішому від світла двох гасових ламп, годі було розпізнати, який він, поки не дійшов до середини проходу. Ось тоді й розгледіли, що на виду він не чорний. Заверещала жінка, ззаду зірвалися богомольці й метнулися до дверей, у першому ряді з лавки покутників схопилася на ноги інша жінка, вже й без того близька до істерики, крутнулася, витріщилася на цього чоловіка, обертаючи білками вибалушених очей, і зарепетувала: "Це диявол!!! Це сам Сатана!!!" І кинулася бігти, куди ноги понесли. Наткнулася на нього, а той, не спинившись, збив жінку з ніг кулаком, переступив через неї й попростував далі, повз роззявлені в крику роти, повз людей, що сахалися, зійшов на амвон і вхопив священика.

— Його ж ніхто не чіпав, навіть тої миті, — сказав гонець. — Усе сталося дуже швидко. Ніхто не знав, хто він і чого хоче. Жінки зойкають, верещать, а він схопив брата Біденберрі за горло й тягне його з амвона. Бачимо, брат Біденберрі щось каже, силкується заспокоїти його, а той трясе брата й б'є п'ятірнею по щоках. Жінки лементують, заводять, нічогісінько не чути, що каже брат Біденберрі. Сам він не бився, не давав здачі, нічого такого не робив. Підійшли до цього забіяки старі диякони, спробували заговорити, а він відпустив брата Біденберрі, розвернувся й сімдесятилітнього Паппі Томпсона як затопить кулаком, той аж на покутницьку лавку звалився. Нагнувся той розбишака, узяв стілець, замахнувся — вони й відступили. Люди кричать, репетують, рвуться до дверей. А він обернувся, забрався на амвон — брат Біденберрі тим часом в іншому місці зійшов додолу — і став там. Весь брудний, заболочені штани й сорочка, лице чорне від заросту, звів руки, як проповідник, і хулить Бога, кляне, викрикує прокльони людям, ще гучніше, ніж жінки верещать. Люди тримають Роза Томпсона — сина Паппіної доньки. Шестифутовий на зріст, стиснув у руці розкриту бритву й кричить: "Уб'ю! Пустіть мене, хлопці! Уб'ю його! Він мого дідуся вдарив! Пустіть! Пустіть мене, я вас прошу". Тим часом люди надвір пруть, пхаються в проході, рвуться до дверей, а той богохульник на амвоні проклинає Бога. Хлопці тягнуть Роза Томпсона, він просить, щоб відпустили, та вони таки виволокли його надвір. Ми порозбігалися по кущах, а той на амвоні й далі горлає й кляне. Тоді замовк. Бачимо — підійшов до дверей і стоїть там. Довелося знову стримувати Роза. Богохульник, мабуть, почув гамір, коли стримували Роза, бо зареготав. Стоїть на порозі, за ним світло, регоче, а тоді знову заходився клясти. Бачимо — схопив ніжку лавки й замахується. І чуємо, що торохнув одну лампу. У церкві потемніло. Тоді другу розбив. Стало темно, ми його не бачимо. А там, де тримали Роза, знову здійнявся галас, кричать пошепки: "Тримайте його! Тримайте його! Тримайте! Тримайте!" Хтось гукає: "Він вирвався!" — і чуємо, як Роз біжить до церкви. Диякон Вайнз каже мені: "Роз уб'є його. Сідай на мула і їдь по шерифа. Розкажи йому, що ти побачив". Того безбожника ніхто не чіпав, начальнику, — запевнив негр. — Ми й знати не знали, як його звати. Ніхто його ніколи не бачив. І ми силкувалися втримати Роза. Але ж він здоровань, ще й був лютий на того, що збив з ніг його сімдесятилітнього дідуся. І Роз із розкритою бритвою в руці не дуже зважав на те, кого доведеться підрізати, щоб розчистити собі дорогу до церкви, де був той білий чоловік. Присягаюся перед Богом, ми старалися втримати Роза.

Ось таке розповів негр — усе, що знав. Вирушив негайно, тому й не відав, що в той час, коли він вів оповідь, Роз Томпсон лежав непритомний у найближчій до церкви халупі. Коли увірвався до церкви, Крістмас, тепер уже в пітьмі, за дверима, ніжкою лавки проламав йому череп. Ударив тільки один раз — сильно й люто, орієнтуючись на тупіт ніг, на огрядну постать, що стрімголов кинулась у двері, і почув, як вона з розгону налітає на перекинуті лавки, падає й затихає. Крістмас, теж із розгону, скочив із порога на землю і, спокійний, навіть не засапаний, спинився, втримавши рівновагу, все ще стискаючи ніжку лавки. Не розгарячілий, не спітнілий, його холодила пітьма. Церковне подвір'я — блідий півмісяць стоптаної, стовченої землі — оточували кущі та дерева. Знав, що в них повно негрів, відчував їхні погляди. "Дивляться-видивляються, — подумав він, — і не знають, що не побачать мене". Дихав глибоко, а за якусь мить зауважив, що й досі зважує в руці ніжку лавки — зацікавлено, немовби випробовував, чи замашна, немовби ніколи й не торкався її. "Завтра зроблю на ній зарубку", — вирішив він. Дбайливо сперши її на стіну поруч себе, видобув із сорочки сигарету та сірник. Чиркнувши, трохи перегодив, поки набере життєвої моці жовтий вогник, постояв, злегка повернувши голову. Почув тупіт копит. Чути було, як він постає з небуття і, стихаючи, частішає. "Це мул, — негучно сказав уголос Крістмас. — Либонь, до міста, з хорошою звісткою". Закуривши, відкинув щиглем сірника й стояв, димлячи, відчуваючи погляди негрів, прикипілі до крихітної живої жаринки. Постояв, поки докурив, і весь час був насторожі. Спершись плечима на стіну, тримав у руці ніжку лавки. Допаливши сигарету до самого кінця, щиглем відкинув її, миготливу, якнайдалі, наскільки зміг, аж до заростей, у яких відчував причаєних негрів. "Ось вам бичок, хлоп'ята", — сказав він. Голос прозвучав несподівано й гучно в цій тиші. Сидячи навпочіпки в гущавині, вони бачили, як недокурок, блимаючи, падає на землю і якийсь час ще жевріє. Однак не побачили, як і куди пішов Крістмас.

О дев'ятій ранку приїхав шериф зі своїм загоном та собаками. Один трофей здобули відразу ж, причому пси тут зовсім не прислужилися. Церква стояла порожня, і ніде жодного негра, хоч куди оком кинь. Шерифові підручні увійшли в церкву й спокійно подивилися на розгром. І вийшли. Собаки тут же щось занюшили, але перш ніж рушили, помічник знайшов клаптик паперу, увіткнутий у розколену дошку на стіні церкви. Очевидно, що хтось навмисно встромив сюди цю розірвану й розгладжену коробку від сигарет, а перед тим на внутрішньому білому боці накарлючив олівцем записку. Написав кілька слів як курка лапою — чи то через невправність, чи, може, через темряву. Одна нецензурна фраза — звернення на "ти" до шерифа, немає підпису.

— А чи не казав я вам? — озвався один із підручних, теж неголений та брудний, як і переслідуваний, котрого вони ще не бачили. Напружене, очманіле від розчарування та гніву обличчя, а голос хрипкий, неначе останнім часом доводилося безперестанку говорити й кричати. — Весь час казав вам! Казав же!

— Що казав? — холодно й спокійно запитав шериф, спинивши на ньому холодний спокійний погляд, тримаючи цидулку. — Коли казав?

Той зиркнув на шерифа, ображений, у розпачі, засмиканий до нестерпності. Подивившись на цього чоловіка, помічник подумав: "Якщо він не одержить цієї винагороди, то таки помре". А той, роззявивши рота, хоч і не подаючи голосу, видивлявся з отупілим, збаранілим здивуванням на шерифа.

— І я тобі казав, — повів далі шериф рівним, нудним тоном. — Якщо тобі не подобається, як я веду слідство, то можеш почекати в місті. Там для цього є непогане місце. І прохолодне, там ти не розпалишся так, як отут, на сонці. Ну, то чи не казав я тобі такого? Відповідай.

Чоловік закрив рота. Насилу відвів погляд і насилу вичавив із себе придушене й сухе "так".

Шериф незграбно обернувся, зіжмакавши записку.

— Постарайся, щоб ця наука не вилетіла тобі з голови, — напутив він. — Якщо є звідки вилітати. — Їх оточували спокійні, уважні обличчя у промінні вранішнього сонця. — У тому, що є, я, якщо хочете знати, дуже й дуже сумніваюся. Сам Бог засумнівався б. — Хтось реготнув. — Годі вже галасувати. Ходімо. Рушай з псами, Б'юфе.

Пси кинулися вперед, досі на повідках. Одразу ж взяли слід. Хороший був, по росі, легко розпізнаваний. Утікач, видно, навіть гадки не мав його приховати. Можна було навіть розгледіти відбитки колін і долонь, де він приклякнув, щоб напитися зі струмка.

— Кожен із убивць, яких я бачив, недооцінював людей, що його переслідували, — зауважив помічник. — Ось цьому йолопові невтямки, що ми можемо використати собак.

— Щодня, ще з неділі, ми пускаємо за ним собак, — відповів шериф, — але ще й досі не впіймали.

— То були вихололі сліди. До сьогодні не було гарячих. Нарешті він помилився. Нині візьмемо його. Напевно, ще перед обідом.

— Поживемо — побачимо, — сказав шериф.

— І побачите, — запевнив помічник. — Слід біжить рівно, як залізнична колія.