Світло в серпні - Сторінка 48

Знерухомілий (він сидів, спершись на дерево біля струмка, відкинувши голову, склавши руки на колінах, із змученим сумирним лицем), Крістмас нюхав і бачив негритянські харчі, негритянські наїдки. То було в кімнаті. Він не пам'ятав, як туди потрапив. У кімнаті стояв дух втечі й раптового жаху, наче люди, пойняті страхом, покинули її недавно й негадано. Отож сидів за столом, чекаючи й не думаючи ні про що, в порожнечі й німотності, наповненій і озвученій втечею. І ось перед ним з'явилася їжа, неждано постала між довгими, гнучкими чорними руками, які теж утікали, не встигнувши поставити тарілку. Крістмасові привиджувалося, що на тлі звуків жування й ковтання чує, не чуючи, виття жаху та горя, ще тихіше, ніж зітхання навколо нього. "Цього разу була халупа, — подумав він. — І вони боялися. Свого брата боялися".

Тої ночі йому на думку сплила чудна річ. Він лежав, очікуючи на сон, та не спалося, і немовби й не відчував потреби спати. Десь так, як напихав свій поступливий шлунок їжею, якої той ані не хотів, ані не потребував. Дивно, і годі було з'ясувати, звідки, навіщо й чому таке взялося. Крістмас спіймав себе на тому, що силкується визначити день тижня. Неначе допіру тепер постала невідкладна й нагальна потреба викреслити зайві дні з-посеред тих, що відділяють його від мети, від визначеного дня або вчинку, причому так, щоб у висліді вийшло ані забагато, ані замало. Пройнятий цією потребою, він впав у кому, на яку тепер переродився сон. Коли Крістмас прокинувся в сірій світанковій росі, ця потреба набрала такої виразності, що вже не видавалася дивною.

Світає, розвидняється. Він встає, спускається до струмка й виймає з кишені бритву, помазок та мило. Але ще досвіток, не розгледиш свого відображення на гладіні, тож Крістмас сідає біля струмка й чекає, поки заясніє. Тоді терпляче намилює обличчя, вмочаючи помазок у тверду холодну воду. Тремтить рука, на шкоду нагальному ділу його проймає втома, й доводиться понукувати самого себе. Затупилася бритва, він пробує правити її об шкарбуна, але твердюща шкіра промокла від роси. Крістмас сяк-так голиться. Дрижить рука, не дуже чиста ця робота, три-чотири рази він ріжеться й спиняє кров холодною водою. Ховає знадоби для гоління й рушає. Іде навпрошки, нехтує легшу дорогу грядою. Незабаром виходить на путівець і сідає на узбіччі. Це спокійний путівець, лагідно і плавно він то з'являється, то зникає. Тьмяний порох на ньому позначено вузькими нечастими стрічками від коліс, слідами копит коней та мулів і лиш де-не-де — відбитками людських ніг. Крістмас сидить край дороги, без піджака, в колись білій сорочці, в колись прасованих, а тепер заболочених, заплямованих штанах, із змарнілим лицем, поцяткованим кущиками заросту та плямками скипілої крови, спроквола похитуючись із втоми й холоду, поки підбивається сонце й зігріває його. Невдовзі з-за повороту з'являються двоє негренят, наближаються. Не бачать його, поки не озивається. Вони прикипають до місця, вибалушивши на нього білки випуклих оченят. "Який нині день тижня маємо?" — повторює Крістмас. Мовчать, тільки видивляються на нього. Він злегка киває головою. "Ідіть собі", — каже. Ідуть. Він не дивиться їм услід. Сидить, задумливо споглядає на місце, де стояли діти. Немовби вони, рушивши, вийшли з двох мушель. Не бачить, що пустилися бігти.

Тоді, сидячи й помалу зігріваючись на сонці, він непомітно для самого себе засинає, бо наступна річ, що доходить до свідомості, — оглушливе торохтіння, гуркіт, клекіт розхитаного дерева та заліза й тупіт копит. Розплющивши очі, він встигає побачити підводу, що, перехняблюючись, мчить за поворот, зникає, людей, що, їдучи, через плече втупилися в Крістмаса, і візника, який зводить і опускає батога. "І ті впізнали мене, — думає він. — Вони та ще ця біла жінка. І ще негри, в яких я підкріпився. Кожне з них могло б схопити мене, якби все тільки цим і обмежувалось. Таж вони тільки того й хочуть: запроторити мене до буцегарні. Ось тільки першим ділом вони втікають від мене. Всі хочуть, щоб мене схопили, та як тільки я підходжу, ладен сказати: "Ось я"… Еге ж, так і сказати: "Беріть мене. Я втомився втікати й тягти своє життя, як кошик із яйцями", — а вони геть усі втікають. Поводяться так, ніби є правила, як мене ловити, а схопити мене в інший спосіб — це вже буде поза правилами".

Отож Крістмас повертається в кущі. Тепер він насторожі й чує торохтіння раніше, ніж бачить підводу. Не показувався доти, доки вона не під'їхала впритул. Допіру тоді виступає вперед і каже: "Гей!" Підвода спиняється, сіпається. Голова чорношкірого візника теж сіпається, на його обличчі можна прочитати здивування, тоді впізнавання і, нарешті, жах.

— Який сьогодні день тижня? — питає Крістмас.

Негр втупився в нього, звісивши щелепу.

— Ш-ш-що в-ви сказали?

— Який нині день? Четвер? П'ятниця? Який? Який день? Я тебе не скривджу, не бійся.

— П'ятниця, — вибелькує негр. — О Господи, сьогодні п'ятниця.

— П'ятниця, — повторює Крістмас. Він теж сіпає головою. — Тепер їдь.

Хльоскає батіг, мули погнали вперед. Ця підвода теж щодуху котиться, щезає з очей, батіг піднімається й падає. А Крістмас уже обернувся й знову зайшов до лісу.

І знову його дорога пряма, як геодезична лінія, що не зважає на горби, долини та болота. Та він не квапиться. Як і той, хто добре знає, де опинився, куди хоче йти і скільки є часу — до хвилини — на те, щоб туди дістатися. Крістмас немовби прагне побачити рідну землю з усіх кутів зору — вперше і востаннє. Він виріс і змужнів на цій землі, котра силоміць формувала його тіло й душу, але, як ото мореплавець, що не вміє плавати, ні на зір, ні на дотик не запізнав її справжньої подоби. Ось уже тиждень він крадеться й ховається у її потаємних місцях, а однак йому, як і раніше, чужі ці непорушні закони, яким мусить підлягати земля. Крістмас іде розмірено, і якийсь час йому здається, що можливість дивитися й бачити дає йому мир, спокій і тишу, але раптом його осяває. Почувається сухим і легким. "Мені не треба турбуватися про їжу, — думає він. — Ото ж бо й воно".

До обіду він пройшов вісім миль і тепер виходить на широку жорствяну дорогу — шосе. Цього разу, коли Крістмас звів руку, підвода спиняється плавно. На обличчі темношкірого юнака, що править кіньми, не видно ні здивування, ні страху, на відміну від тих, які впізнали вбивцю.

— Куди веде ця дорога? — питає Крістмас.

— До Моттстауна. Їду туди.

— Моттстаун. А до Джефферсона їздиш?

Юнак чухає потилицю.

— Не знаю, де він. Їду до Моттстауна.

— Ага, — каже Крістмас. — Зрозуміло. Значить, ти нетутешній.

— Так, сер. Я живу за дві округи звідси. Уже три дні в дорозі. Їду до Моттстауна по однорічне теля. Тато його купив. А вам до Моттстауна?

— Еге ж, — відповідає Крістмас і залазить на сидіння поруч юнака. Підвода рушає. "Моттстаун, — розмірковує він. — Джефферсон всього за двадцять миль. Тепер можна дозволити собі перепочити. Сім днів я не давав собі поблажки, а тепер, мабуть, можна дати. Може, віз заколихає мене і вдасться сидячи заснути". Але не спить. Він ані сонний, ані голодний, ані навіть не втомлений. Ширяє у цих трьох станах і понад ними, погойдуючись у такт підводі, не замислюючись і нічого не відчуваючи. Втратив чуття часу й відстані: це вже година минула, а може, й три.

— Моттстаун. Он він.

Глянувши, Крістмас бачить дим на небосхилі, за непомітним поворотом. Знову виходить на вулицю, що бігла тридцять літ. На ній, мощеній, треба швидко ходити. Описала коло, а Крістмас і досі в ньому. Хоча за останні сім днів не була встелена бруківкою, а однак він зайшов далі, ніж за всі тридцять років. Проте дотепер не вибрався з кола. "І все-таки за ці сім днів я сягнув далі, ніж за всі тридцять літ, — думає він. — Але так і не збагнув цього кола моїх вчинків, яких уже не виправиш, не вирвався з нього". Спокійно снується думка, Крістмас сидить на козлах, а перед ним — обперті до передка черевики, чорні шкарбуни, що тхнуть негром, мітка на щиколотках, точна незнищенна міра чорного припливу, що повзе від стоп по ногах. Так підповзає смерть.

Розділ 15

У Моттстауні, де тої п'ятниці зловили Крістмаса, проживало подружжя на прізвище Гайнз. Ці старі люди мешкали в будиночку з верандою по сусідству з неграми. Як і на що жили — цього місто не знало. Ледарювали й животіли у бруді й злиднях. Гайнз, як знали городяни, за останні двадцять п'ять років не мав постійної роботи.

Ця сім'я переїхала до Моттстауна тридцять років тому. Одного дня сусіди побачили Гайнзову жінку в будиночку, й відтоді ці двоє там і жили, причому перші п'ять років чоловік бував вдома тільки раз на місяць, у суботу й неділю. Скоро стало відомо, що він обіймає якусь посаду в Мемфісі. Яку саме — ніхто не знав, бо вже тоді він був потайний. На вигляд йому можна було дати і тридцять п'ять, і п'ятдесят років, в очах світилося щось таке холодне, несамовито фанатичне й мало не божевільне, що ніяк було цікавитися та випитувати. Місто вважало цього чоловіка й жінку трохи схибленими. Відлюдькуваті, сірі, дрібніші, ніж звичайні люди, вони, здавалося, належать до іншої раси. Коли Гайнз остаточно осів у Моттстауні й став разом із жінкою мешкати у своєму будиночку, його років п'ять чи шість наймали на різні принагідні роботи, що були йому до снаги. Але кінець кінцем він і те занехав. Місто спершу дивувалося, з чого буде жити це подружжя, та зрештою забуло й думати про це. Достоту так само, як згодом, дізнавшись про ще одну річ, подивувалось якийсь час та й забуло. Стало відомо, що Гайнз ходить пішки по округу й служить у негритянських церквах, а час від часу негритянки заходять із чорного ходу до його оселі, несучи, очевидно, якісь харчі, й виходять із порожніми руками. Чи то забуло місто, чи то пробачило недошкульному старому те, за що зацькувало б молодого. Сказало лишень: "Це схибленці. Схибнулися на чорношкірих. Мабуть, вони янкі", — і дало спокій. А може, пробачило не так Гайнзову самопосвяту справі спасіння негритянських душ, як свою байдужість до того, що негри вділяють милостиню білим. Що ж, така вже благодатна риса розуму — відкидати й забувати те, з чим відмовляється примиритися совість.

Отож двадцять п'ять років літня пара не мала видимих засобів до існування, а все місто закривало очі на негритянок і на загорнуті миски та каструлі, хай навіть декотрі з цих мисок та каструль, цілком вірогідно, походили з кухонь білих людей, де варили ці чорношкірі благодійниці.