Світло в серпні - Сторінка 55

Сам не знаєш, хто ти. Ба більше, ніколи не знатимеш. Житимеш, умиратимеш і ніколи не дізнаєшся". Хлопець йому: "Бог не нігер", — а він на те: "Та звісно, тобі краще знати, який Бог, бо ніхто інший, крім Бога, не знає, що ти таке". Але не було там Бога, щоб сказати, бо Він здійснив Свою волю, а пильнувати за здійсненим лишив старого Дока Гайнза. З тої першої ночі, коли Господь на священні роковини Сина Свого постановив сповнитися Своїй волі, Він призначив старому Доку Гайнзові наглядати. Холодна була ніч, старий Док Гайнз стояв у пітьмі за рогом, звідки було видно сходи, видно, як сповняється воля Божа, ото й побачив, як прийшов той молодий лікар у блуді та розпусті, став, схилився, підняв огиду Божу й заніс її в дім. І старий Док Гайнз ішов назирці, наглядав і слухав. Бачив, як вони укривало розгортали, оті юні повійниці, що святі Господні роковини оскверняли віскі та яєчною бовтанкою з коньяком, поки начальниці не було. І ця Єзавель лікарчукова стала знаряддям Божим, сказавши: "Назвемо його Крістмасом", — і ще одна спитала: "Гаразд, Крістмас. А далі як?" І Бог повелів старому Доку Гайнзові: "Скажи їм", — і всі вони, просмерділі скверною, зиркнули на старого Дока Гайнза й зацокотіли: "Еге, та це ж дядечко Док. Гляньте-но, дядечку, що нам Санта-Клаус приніс і на сходи поклав". Старий Док Гайнз мовив: "Ім'я йому Джозеф", — і вони перестали хихотіти, глянули на старого Дока Гайнза, а ота Єзавель спитала: "Звідки знаєте?" — а старий Док Гайнз відповів: "Так сказав Бог". Вони знов засміялися, загаласували: "І у Святому Письмі так: Христос, син Йосифа. Джо, син Джозефа. Джо Крістмас. За його здоров'я". Хотіли змусити старого Дока Гайнза випити за огиду Господню, та він відштовхнув їхню чашу. Йому треба було тільки наглядати й чекати, що він і робив, і настав час Божий вийти злу із зла. Прибігла Єзавель лікарчукова від ложа своєї похоті, вся просмерділа гріхом та страхом. "Він сховався за ліжком", — лепече, а старий Док Гайнз відказав: "Ти користувалася цим напахченим спокусливим милом собі на погибель, а Богові — на огиду і помсту. Терпи тепер". А вона: "Ви можете з ним поговорити. Я бачила. Ви могли б його переконати". Старий Док Гайнз на те: "Мені нема діла до твого блуду так само, як і Господові Богу", — а вона каже: "Він донесе, а мене виженуть із роботи. Зганьблюся". Протхнувши похіттю й розпустою, стояла перед старим Доком Гайнзом, і в цю мить діялася над нею воля Божа, бо ця Єзавель обгидила дім, де Господь прийняв під покров сиріток. "Ти ніщо, — сказав їй старий Док Гайнз. — Ти і всі повійниці. Ви знаряддя для досягнення цілі Божого гніву, а без неї навіть горобчик не впаде на землю. Ти знаряддя Бога, так само, як Джо Крістмас і старий Док Гайнз". Вона пішла геть, старий Док Гайнз чекав і наглядав, а незадовго вона повернулася, й лице її було як у лютого звіра з пустині. "Я його влаштувала", — каже, а старий Док Гайнз спитав: "Як влаштувала?" — бо нічого нового не почув, бо Господь не затаював Своєї мети перед Своїм вибраним знаряддям, і старий Док Гайнз сказав: "Ти послужила наперед визначеній Божій волі. Тепер можеш іти й гидити в мирі та спокої аж до Судного дня". Лице її було, як у лютого звіра з пустині, і з-під розмальованої гидотної нечисті насміхалася вона з Бога. Отож прийшли й забрали його. Старий Док Гайнз бачив, як його повезли в колясці, і пішов чекати на Бога, і Він прийшов, повелів старому Доку Гайнзові: "Тепер і ти йди. Ти виконав Мою роботу. Нема тут іншого зла, крім як жіночого, а воно не варте того, щоб вибране мною знаряддя за ним наглядало". І старий Док Гайнз пішов, коли Бог наказав йому це зробити. Але тримав зв'язок із Богом і спитав Його вночі: "А цей байстрюк, Господи?" — і Бог відказав: "Він ще ходить по Моїй землі". Старий Док Гайнз тримав зв'язок із Богом і спитав Його вночі: "А цей байстрюк, Господи?" — і Бог відказав: "Він ще ходить по Моїй землі". Старий Док Гайнз тримав зв'язок із Богом і одної ночі боровся, бився і вигукнув на весь голос: "А цей байстрюк, Господи!? Відчуваю! Відчуваю ікла і кігті зла!" — і Бог відрік: "Це саме той байстрюк. Твоя робота ще не скінчилася. Він — це скверна й гидота на землі Моїй".

Музика в далекій церкві давно стихла. Крізь відчинене вікно долинають тільки мирні незліченні звуки ночі. За столом сидить Гайтавер, схожий тепер більш, ніж будь-коли, на незграбного звіра, якого обманом і хитрістю відрадили від утечі, а тоді ті ж самі обманщики взяли його в облогу. Інші троє сидять віч-на-віч з ним, майже як судді. Двоє з них теж нерухомі: жінка, кам'янолиця й терпляча, як скеля, і старий чоловік, вигорілий, як ґнотик згашеної раптовим подувом свічки. Тільки Байрон виглядає життєздатним. Потупивши обличчя, він задумливо розглядає свою руку на коліні. Великий і вказівний пальці повільно труться один об одного, немовби розминають щось. Здається, він весь заглибився у це розглядання. Коли озивається Гайтавер, Байрон відчуває, що той звертається не до нього, та й взагалі ні до кого тут у кімнаті.

— Що вони хочуть від мене? — питає священик. — Чого сподіваються? Щó я, на їхню думку, можу вдіяти?

Запала тиша. Очевидно, ні стара, ні старий не почули. Байрон і не сподівався, що старий почує. "Той не потребує допомоги, — думає він. — О ні! Потребує, щоб його стримували. — І згадує напівнепритомне й водночас маніякально-напружене забуття, в яке ось уже дванадцять годин тому — відколи стрівся з Байроном — запав стариган і никає з місця на місце трохи позаду своєї жінки. — Так, потребує, щоб його стримували. Мабуть, не тільки жінці, але й іншим людям на добре виходить, що він такий безпорадний". Байрон спостерігає за місіс Гайнз. Тоді каже тихо, майже лагідно:

— Ну ж бо. Скажіть священику, що вам потрібно. Він хоче знати, чого ви від нього сподіваєтеся.

— Я подумала, що, мабуть… — відповідає вона. Говорить, не рухаючись. Голос не так невпевнений, як силуваний, скрипучий, неначе його змушують проказувати щось поза межами мовлення, щось окрім знаного й відчутного. — Містер Банч сказав, що, може…

— Що? — перепитує Гайтавер різко, нетерпляче, трохи підвищеним тоном. Він теж і не рухнувся, сидячи в кріслі й поклавши руки на підлікотники. — Що? Що може?

— Я думала… — Голос завмирає. За вікном безугавно гудуть комахи. І знову звучить мова, монотонна, квола, нежива. Жінка сидить, теж понуривши голову, ніби прислухається, тихо й уважно, до самої себе. — Це мій внук, синок моєї доні. Я тільки подумала, що якби я… якби він… — Байрон мовчки слухає, думаючи: "Чудасія якась. Здається, ніби вони помінялися місцями. Немовби не їхній, а його внук-нігер чекає на повішання". А мова точиться далі: — Знаю, що не годиться турбувати незнайомого чоловіка. Але вам поталанило. Нежонатий, одинокий чоловік, можете спокійно старітися, не знаючи горя від любові. Ви, мабуть, не зрозумієте мене, навіть якщо я до ладу все викладу. Я просто подумала: якби ж хоч на один день зробити так, ніби цього не сталося. Ніби люди ніколи не знали його як убивцю…

Голос змовкає. Вона не рухається. Ніби прислухається до останніх звуків так само, як прислухалася до тих перших, — зацікавлено, тихо й притомно.

— Кажіть далі, — спонукає Гайтавер високим нетерплячим тоном. — Кажіть далі.

— Я ні разу не бачила його таким, що міг ходити й говорити. Тридцять років я не бачилася з внуком. Не стану переконувати, ніби він не скоїв лиха. Що не має страждати за те так, як змусив страждати тих, які любили й втратили когось рідного. Але якби ж його хоч на день відпустили. Так, ніби нічого ще не сталося. Так, ніби люди ще нічого не мають проти мого внука. Тоді це виглядало б, наче він просто поїхав у далеку подорож, подорослішав і повернувся. Якби так сталося хоч на один день. А після цього я б не втручалася. Якщо він таке вчинив, то я не смію захищати його від кари. Тільки на один день, розумієте? Немовби він далеко їздив, повернувся й розповідає мені про подорож. І ніхто ще не має на нього зла.

— О-о-о, — відказує священик високим, пронизливим голосом. Хоч не рухається, хоч кісточки пальців, що стисли підлікотники, побіліли від напруги, та під одягом його починає бити повільна стримувана трясця. — Еге ж. Ото й усе. Так просто. Просто. Просто. — Очевидно, він не може спинитися. — Просто. Просто. — Спершу говорив тихо, тепер підвищує тон. — Чого вони від мене хочуть? Що я маю робити? Байроне! Байроне! Чого вони просять? — Байрон встав. Стоїть біля стола, спершись руками на стільницю, віч-на-віч із Гайтавером. Той, як і раніше, не рухається, тільки дрож дедалі дужче проймає його в'яле тіло. — Ага, ось воно що. І як я не здогадався! Це ж Байрон проситиме. Ну й нетямущий я! Це ж для нас із Байроном підготовлено. Ну-ну. Кажіть по щирості. Чому зволікаєте?

Байрон дивиться на стіл, на свої руки.

— Кепська справа. Негарно виходить.

— Ага. Співчуття. Після стількох років? Співчуття мені чи Байронові? Ну ж бо, викладайте, як є. Що ви від мене хочете? Це ж усе ви, я знаю. Зразу здогадався. Ох, Байроне, Байроне, який би з вас вийшов драматург!

— Ви, напевно, хотіли сказати: комівояжер, торговельний агент, продавець, — відказує Байрон. — Негарно виходить. Я знаю. Не треба мені цього пояснювати.

— Але ж я не ясновидець, як ото ви. Ви ж, либонь, наперед знаєте, що я вам скажу, натомість мовчите про те, що хотіли б мені повідомити. Чого ви від мене хочете? Щоб я визнав себе винним у вбивстві? Га?

На Байронове обличчя наповзла слабка сардонічна, вимучена, невесела гримаса.

— Та щось близьке до того. — Його лице ясніє, набирає серйозності. — Не годиться про таке просити. Бог мені свідок, я це розумію. — Байрон задивився на свою руку, що помалу й без мети рухається на поверхні стола. — Пам'ятаю, якось я сказав вам: за те, щоб бути добрим, як і поганим, треба платити. На все є ціна. І саме добрі люди не можуть відмовитися від оплати, коли приходить рахунок. Не можуть якраз тому, що ніколи не вдалося б змусити їх платити. Вони — як порядні картярі. Лихі люди можуть відмовитися. Тому-то ніхто й не сподівається, що вони розрахуються відразу чи взагалі коли-небудь. А добрі не можуть. Напевно, добрим доводиться довше розплачуватися, ніж лихим. Але вам це не першина, ви ж уже колись оплатили рахунок.