Світло в серпні - Сторінка 63

А тепер я сам іду на побої, та мені й на те наплювати".

Це триває недовго. Браун, крутнувшись, обернув собі на користь і те, що його заскочили зненацька. Не може повірити, що хтось, заставши свого ворога сидячим, дозволить йому звестися на ноги, хай навіть ворог і слабший. Сам він ніколи не вчинив би так. А те, що слабший повівся так, як ніколи не повівся б сильніший Браун, було гірше, ніж образа, то була насмішка. Отож Браун бився ще запекліше, ніж коли б Байрон напав на нього ззаду без попередження. Бився із сліпою відчайдушною відвагою вимордуваного, загнаного в глухий кут щура.

Тривало це менш як дві хвилини. А по тому Байрон спокійно лежав у витоптаному й потрощеному підліску й відчував, як обличчям помалу стікає кров, а гущавина хрускоче, стихає, западає в тишу. Ось він і один. Боліти не дуже болить, і, що найкраще, нема ніякого поспіху, гострої потреби щось робити й кудись іти. Спокійний, він просто лежить, пускає кров і знає, що невдовзі настане слушна пора повернутись у простір і час.

Його навіть не цікавить, куди подався Браун. Тепер нема потреби думати про нього. І знову пам'ять повниться нерухомими постатями, схожими на викинуті розрізнені іграшки дитинства, які безладно звалені на купу й покриваються пилюкою в забутому погребі. Джо Браун, Ліна Ґроув, Ґейл Гайтавер, Байрон Банч — усі вони нагадують забавки, якими він змалку грався, а тоді поламав і забув їх. Лежачи, він чує свисток паровоза на переїзді за півмилі звідси.

Це пробудило його, ось простір і час. Байрон сідає — повільно, непевно. "Принаймні я нічого не зламав, — думає він. — Тобто він нічого мені не зламав". Уже настала слушна пора, вже є час, а в ньому — простір і рух. "Так. Мушу рухатися, мушу перебиратися на нове місце, щоб там знайти, у що б його ще вплутатися". Наближається поїзд. Паровик дихає частіше й натужніше, ніби відчув узвіз, уже видно дим. Байрон шукає в кишені носовичка. Не знайшовши, віддирає від сорочки полу й обережно прикладає її до обличчя, слухаючи уривисте різке пихкання пари неподалік за пагорбом. Підходить до краю заростей, звідки видно колію. Напроти нього вже з'явився локомотив під окремішніми важкими клубками чорного диму. Постає враження його жахітливої нерухомості. Одначе він таки рухається, вперто лізе вгору схилом і перелазить гребінь. Стоячи на узліссі, Байрон із несподіваним хлоп'ячим захопленням (а може, й заздрістю), занесеним із дитинства в селі, спостерігає, як наближається паровик і насилу проповзає мимо нього. Проминає, а Байронові очі стрічають і проводжають вагони, що один за одним забираються на пагорб і спускаються з нього. І ось вдруге цього пополудня він бачить, як, немов вичаруваний, невідь-звідки вигулькує чоловік на бігу.

Навіть тепер Байрон не здогадується про Браунові наміри. Занадто поринув у спокій та самоту, й нецікаво йому. Ото стоїть собі й споглядає, як Браун, скулившись, підбігає до поїзда, хапається за стальну драбинку в кінці вагона, стрибає і зникає, немов усмоктаний порожнечею. Потяг набирає швидкість, Байрон спостерігає, як наближається вагон, де щез утікач. Вагон проминає, Браун стоїть, причепившись до нього ззаду, попереду наступного вагона, і, витягнувши шию, вдивляється в кущі. Двоє побачили один одного водночас: одне обличчя сумирне, непримітне, закривавлене й друге змарніле, зацьковане, розпачливе, цієї миті спотворене нечутним у гуркоті потяга криком, розминаються, немов на різних орбітах, розходяться, як привиди. Байрон і досі не думає. "Господи Боже, — каже він у дитячому захопленому подиві, — це справді мастак скочити на поїзд. Очевидно, не раз таке робив". Він узагалі не думає. Неначе рухома стіна задимлених вагонів стала греблею, за якою вже чекають простір, час, неймовірна надія й незаперечна певність, даючи йому ще мить спокою. Хай там що, та коли проминає останній вагон, тепер уже на повному ходу, світ хлине на Байрона велетенською хвилею.

Вона завелика й надто стрімка, як на міру відстані та часу, тому годі повернутися тою ж стежкою. Добрий шмат дороги Байрон вів мула, перш ніж зміркував, що можна їхати верхи. Немовби давно й набагато випередив сам себе і вже чекає біля халупи, щоб наздогнати себе й увійти. "Тоді я стану там і…" Він пробує ще раз: "Тоді я стану там і…" Але далі — ніяк. Байрон знову на дорозі, назустріч їде підвода з міста. Уже близько шостої години. Він і досі не облишив спроб. "Хай навіть мені заціпить, та дарма. Коли відчиню двері, увійду й стану там. І тоді я. Гляну на неї. Гляну на неї. Гляну на неї…" І тут голос повторює:

— …либонь, веремія.

— Що? — питає Байрон. Підвода спинилася. Він уже поряд неї, мул теж спинився. Візник знову заговорив — глухо й ображено:

— Отаке моє щербате щастя. Саме коли мушу додому їхати. Я вже й так запізнився.

— Веремія? — перепитує Байрон. — Яка веремія?

Чоловік придивляється на нього.

— Отак глянеш на ваше обличчя та й подумаєш, що у вас своя веремія була.

— Я впав, — каже Байрон. — Що там нині скоїлося в місті?

— Мабуть, ви не чули. Десь годину тому. Оцей нігер, Крістмас. Убили його.

Розділ 19

Сівши вечеряти цього понеділка, місто дивувалося не так із того, що Крістмас примудрився втекти, як із того, що вже на волі вибрав собі такий сховок, де — і він це знав наперед — його цілком певно застукають; а ще з того, що, коли це таки сталося, він не піддався, але й не дуже опирався. Немовби замислив і розрахував пасивне самогубство.

Було дуже багато здогадів і пояснень того, чому він насамкінець шукав порятунку в Гайтаверовій оселі. "Два чоботи пара", — казали шпаркі та скорі лепетуни, згадуючи давні плітки про священика. Одні вважали, що це сталося зовсім випадково, другі доводили, що втікач учинив мудро, бо ж ніхто не здогадався б про криївку у священиковій оселі, хіба побачив би, як той пробрався хильцем через заднє подвір'я й проник у кухню.

Свою думку, одначе, мав Ґевін Стівенс — окружний прокурор, випускник Гарварду, довічний член студентського братства "Фі-бета-каппа", високий незграбний чоловік з кудлатою посивілою кучмою, завжди в мішкуватому непрасованому темно-сірому костюмі та з нерозлучною кукурудзяною люлькою. Походив він із давнього джефферсонівського роду, його предки були рабовласники, а дід знав (і ненавидів теж, сам же привселюдно привітав полковника Сарторіса, що їх убив) діда і брата міс Берден. Прокурор легко й невимушено поводився з сільськими людьми, з виборцями та присяжними. Влітку його частенько можна було побачити на ґанку сільської крамнички серед людей у комбінезонах. Міг усе пообіддя просидіти там навпочіпки, балакаючи з ними ні про що їхньою говіркою.

Увечері цього понеділка з дев'ятигодинного потяга зійшов професор Міссісіпського університету, Стівенсів однокашник у Гарварді, щоб кілька вакаційних днів погостювати у приятеля. Вийшовши з вагона, одразу ж зауважив Стівенса й вирішив був, що той прийшов зустріти гостя, але побачив, що прокурор проводжає на поїзд дивну літню пару. Професор придивився до маленького брудного старигана з короткою козлячою борідкою, по-восковому заціпенілого, і до старої жінки — мабуть, його дружини — приземкуватої, опецькуватої істоти із схожим на тісто обличчям, над яким колихалося засмальцьоване біле перо, в шовковій старомодній сукні царственого пригаслого кольору. На мить зупинившись, зацікавлений професор із здивуванням спостеріг, що Стівенс вкладає жінці в жменю, немов маленькій дитині, два залізничні квитки. Досі незауважений, гість підійшов ближче й почув останні прокуророві слова, коли черговий допомагав старим піднятися в тамбур. "Так, так, — заспокоював їх Стівенс, підсумовуючи все сказане раніше, — завтра вранці його відвезуть потягом. Я сам допильную цього. Все, що вам належить зробити, — це залагодити справи з похороном і цвинтарем. Відвезіть дідуся додому й укладіть у ліжко. Я подбаю, щоб уранці хлопчика посадили в потяг".

Паровоз рушив, прокурор обернувся й побачив професора. Їдучи до міста, почав йому оповідати, а закінчив, коли вони сиділи на веранді в будинку Стівенсів.

— Здається, — підсумував хазяїн оселі, — я розумію, чому так сталося, чому він наостанок побіг шукати рятунку в Гайтаверовому домі. По-моєму, це через бабусю. Вона відвідала внука в камері якраз перед тим, коли його мали повезти до суду… Через неї і діда — цього миршавенького стариганчика, що хотів лінчувати внука й задля цього приїхав сюди з Моттстауна. Не думаю, щоб ця стара жінка живила хоч якусь надію врятувати приреченого, коли їхала сюди. Гадаю, все, чого вона хотіла, — це щоб він помер "як належить", з її слів. Щоб його, як належить, повісили з веління Влади і Закону, а не спалили, не посікли й не затягали до смерті оті з Натовпу. Напевно, вона приїхала сюди тільки задля того, щоб попильнувати чоловіка, бо інакше він став би тою іскрою, що спричиняє пожежу. Тому-то й не сміла очей з нього спустити. Розумієте, вона не сумнівалася, що Крістмас її внук. Вона просто втратила надію. Уже й забула, що це таке — надіятися. Як собі уявляю, після тридцяти років простоювання механізм надії годі запустити, урухомити за якихось двадцять чотири години.

Однак, мабуть, коли під чоловіковим натиском безумства й переконаності їй довелося зрушити з місця фізично, вона сама незчулась, як її теж понесло. Отож вони й приїхали сюди. Дісталися ранковим потягом у неділю, десь о третій вночі. Вона не пробувала побачитися з Крістмасом. Можливо, пильнувала свого старого. Втім, гадаю, не через те. Просто, як здається, механізм надії на той час ще не був запущений. Навряд чи він взагалі міг запрацювати до того часу, коли сьогодні вранці тут народилася дитина — мало не перед її очима, і теж хлопчик. Стара жінка раніше не бачила матері дитини, ну а батька взагалі не знала, і внука свого ніколи не бачила дорослим, отож для неї тридцяти літ — як не було. Розвіялись як дим, коли закричало немовля. Їх не стало.

Надто швидко все це хлинуло на неї. Забагато реальності, якої не могли спростувати її очі й руки; забагато такого, що доводилося брати на віру й не могти перевірити руками і очима; забагато було нез'ясовного, яке надто вже раптово треба було сприйняти рукам і очам, повірити й засвоїти без доказів.