Світло в серпні - Сторінка 65

Зрештою, не маю на те права. Але затямте: тільки як із приватними особами. На мене ви не можете посилатися.

І тоді Ґрімм висловив керівникові свою думку про нього.

— А я й не гадав таке робити, — відрізав він. І пішов.

Було це в суботу, близько четвертої години. До вечора він обійшов крамниці та контори, де працювали члени легіону, так що до заходу сонця зумів намовити досить багато, щоб набралося на добрячий взвод. Невтомний, хоч і стриманий, та напористий, мав у собі щось непереборне, як у пророка. Однак добровольці сходилися з керівником осередку в одному: офіційно легіон тут не може фігурувати. Таким чином, не маючи виразного на те наміру, Ґрімм домігся свого — став командувати. Зібрав людей перед самою вечерею, розподілив їх на рої, призначив офіцерів і сформував штаб. Молоді, ті, що не побували у Франції, стали набиратися завзяття. Він звернувся до них коротко й сухо:

— …порядок… діяльність правосуддя… нехай люди знають, що ми носили американські мундири… І ще одна річ. — На якусь мить він спустився до фамільярності: командир полку, що знає своїх людей на прізвища. — Це на ваш розсуд, хлоп'ята. Зроблю так, як скажете. Як гадаю, було б непогано, коли б я походив в уніформі, поки ця справа залагодиться. Тоді побачать, що маємо тут не тільки дух Дядечка Сема, а щось більше.

— Але ж самого дядечка тут немає, — тут же заперечив один із новобранців, такої самої натури, як і керівник осередку (той, між іншим, не прийшов на збір). — Поки що це клопіт не уряду. Вотту Кеннеді таке може не сподобатися. Це справа Джефферсона, а не Вашингтона.

— А ви зробіть так, щоб йому сподобалося, — сказав Ґрімм. — Навіщо тоді ваш легіон, якщо не для захисту Америки й американців?

— Е, ні, — відповів інший. — Краще не треба нам муляти очі. Ми й без цього зробимо все, що захочемо. Хіба ні, хлопці?

— Гаразд, — згодився Ґрімм. — Хай буде так. Але кожен із вас мусить мати пістолета. За годину тут буде маленький огляд вогнепальної зброї. Всім прийти сюди.

— А що скаже Кеннеді про пістолети? — поцікавився хтось.

— Це вже моя турбота, — відповів Ґрімм. — З'явитися тут, точно за годину з особистою зброєю.

Він скомандував усім розійтися. Перейшов тихий майдан і зайшов до шерифа на роботу. Там сказали, що начальник удома.

— Удома? — перепитав Ґрімм. — Тепер? А що ж він робить удома?

— Мабуть, їсть. Такий великий чоловік потребує їсти кілька разів на день.

— Удома, — повторив Ґрімм. Не пропікав поглядом. Дивився так само холодно й безпристрасно, як раніше на керівника осередку. — Їсть.

Вийшовши, він одразу наддав ходи. Перетнув тихий майдан, порожній майдан, без людей, що спокійненько засіли до вечері в цьому мирному місті, в цій мирній окрузі. Подався до шерифа додому. Той одразу ж відмовив.

— Щоб ото п'ятнадцять-двадцять чоловік із пістолетами в кишені вешталися на майдані? Ні. Ні. Так не годиться. Я цього не допущу. Так не годиться. Ось тут уже я розпоряджаюся.

Якусь мить Ґрімм ще видивлявся на шерифа. Обернувся, вже на скорому ходу.

— Гаразд, — сказав він. — Як хочете. Не перешкоджатиму вам, і ви не перешкоджайте мені. — Це прозвучало не погрозливо. Дуже сухо, дуже категорично, дуже спокійно. Ґрімм швидко віддалявся. Кеннеді дивився йому вслід. І гукнув. Той озирнувся.

— І свою пукавку теж тримайте вдома, — кинув шериф. — Чуєте?

Ґрімм не відповів. Пішов далі. Насупившись, шериф дивився, поки згубив його з очей.

Після вечері Вотт Кеннеді знову рушив до середмістя. Такого він не робив уже віддавна, хіба що задля якоїсь термінової, невідкладної справи. Перед в'язницею застав загін ґріммівських людей, другий — біля суду, а третій патрулював майдан і прилеглі вулиці. Ну а решта — зміна, як сказали шерифові, зібралася в бавовниковій конторі, де працює Ґрімм, там у нього місце зустрічей, своєрідна штаб-квартира. Шериф застукав Ґрімма на вулиці, коли той перевіряв пости.

— Ходи-но сюди, хлопче, — покликав Кеннеді. Ґрімм спинився. Не підійшов. Шериф рушив до нього. Пухлою долонею поплескав його по кишені. — Я ж тобі казав залишити цю штучку вдома. — Ґрімм промовчав. Холодно дивився на шерифа. Той зітхнув. — Що ж, якщо ти такий неслух, доведеться призначити тебе позаштатним помічником. Але тоді отой твій пістолет не смій навіть показати без мого дозволу. Чуєш?

— Еге ж бо, — відповів Ґрімм. — Ви ж, звичайно, не допустите, щоб я витягав його просто так, без потреби.

— Кажу тобі: не витягнеш, поки я тобі не скомандую.

— Еге ж бо, — тут же відказав Ґрімм, стримано й терпляче. — Ми ж про це говорили. Не хвилюйтеся. Коли треба, я буду на місці.

Згодом, коли місто стихло проти ночі, коли спорожнів кінотеатр і позачинялись одна за одною аптеки, став помалу розходитися Ґріммів взвод. Він не заперечував, лишень холодно спостерігав за своїми бійцями, а вони ніяковіли, соромилися. І знову, сам того не усвідомивши, він зіграв козирною картою. Адже, зніяковівши сьогодні, відчувши, що їм далеко до командирового холодного запалу, вони завтра неодмінно повернуться, хоча б для того, щоб довести йому. Кілька чоловік залишилося, адже все одно це суботній вечір — неробочий. Хтось десь роздобув кілька стільців, і товариство сіло грати в покер. Грали всю ніч, і час від часу Ґрімм (сам він не грав, не дозволяв цього своєму заступникові — єдиному, хто мав відповідне офіцерському звання) посилав групу патрулювати майдан. На той час із ними був нічний черговий із поліції, який теж не брав участі в грі.

Неділя видалася спокійною. Весь день любенько точилася гра в покер, час від часу перериваючись патрульними нарядами, мирно бамкали церковні дзвони, збиралися парафіяни по-літньому мальовничими гуртами. На майдані вже знали, що завтра засідатиме великий суд присяжних. Саме звучання цих трьох слів, що нагадували про щось таємниче і неминуче, про приховане всевидяще недремне око, яке спостерігає за діяннями людей, утверджувало Ґріммових підлеглих у переконанні, що все це насправжки. Дуже швидко, несподівано й непередбачено можна зворушити, зворохобити людей, тож городяни, ще не усвідомивши цього, раптом стали поважати Ґрімма, ставитися до нього з якимсь пієтетом і великою довірою, немовби його погляди, патріотизм і гордість за своє місто, за своє завдання виявилися щирішими та правдивішими, ніж у них. Хай там як, а його люди визнали і засвоїли це. Після безсонної ночі вони, напружені, відбувши вихідний, офірувавши, як ото індійська вдовиця, своє тіло і волю, були ладні піти за командира хоч і на смерть, аби тільки трапилася нагода. Тепер вони рухались у відблисках похмурого світла, що навівало благоговіння, майже такого ж видимого, як і хакі, в котрому їх хотів бачити Ґрімм, хотів, щоб носили ці однострої, щоб кожного разу, повернувшись у вартівню, вони знову вбирались у вишукані, велично-суворі клапті його мрій.

Так минула недільна ніч. Гра в покер тривала. Куди й пощезли обережність і застережливість, що її супроводжували. Ґріммові підлеглі поводилися розкуто, з безхмарною певністю, мало не з бравадою. Вночі, коли від сходів долинули кроки полісмена й один із них сказав: "Начувайтеся, це військова поліція", — вони перезирнулися мужніми, ясними, збіса сміливими поглядами, і хтось гучно скомандував: "Виженіть втришия сучого сина", а ще хтось надув губи й пустив звук — давній як світ. Отож у понеділок вранці, коли почали під'їжджати перші сільські автомашини і підводи, рій був напоготові. Тепер вони мали однострої — їхні обличчя. Переважно це були люди одного покоління та життєвого досвіду. Але не тільки те їх гуртувало. Від них віяло глибокою, похмурою поважністю, коли стояли в круговерті натовпу, серйозні, суворі, відособлені, й дивилися суворими, порожніми очима на неквапну юрбу, яка пропливала повз них, щось відчуваючи, зачуваючи, та не розуміючи, сповільнювала ходу, видивлялася; так їх оточували заворожені обличчя, безглузді й нерухомі, як коров'ячі морди, насувалися й відпливали, щоб змінитись іншими. Весь ранок озивалися й завмирали голоси в тихих запитаннях і відповідях: "Ось він іде. Ось цей молодий, з автоматичним пістолетом. Командує ними. Губернатор спеціально послав його сюди як офіцера. Він тут усім верховодить. Нині шериф не при ділі".

Згодом, коли було вже запізно, Ґрімм сказав шерифові:

— Якби ж то ви послухалися мене. Дати б мені вивести його з камери під конвоєм цілого рою, а не послати через весь майдан з одним помічником, і навіть кайданками до нього не примкнути, ще й у такій тисняві, де цей клятий йолоп Бафорд усе одно побоявся б стріляти, навіть якби вмів поцілити у двері хліва.

— А звідки я знав, що він надумає втекти й дасть драла саме тоді й у цьому місці? — відповів шериф. — Таж Стівенс сказав мені, що вбивця має намір визнати себе винним і дістати довічне ув'язнення.

Але було вже запізно. Все скінчилося. Це сталося посеред майдану, на півдорозі від хідника до приміщення суду, в натовпі, густому, як на ярмарку, і Ґрімм дізнався про втечу щойно тоді, коли почув, як помічник шерифа двічі вистрелив із пістолета в повітря. Персі відразу зрозумів, що сталося, хоча на той час був у приміщенні суду. Зреагував чітко й миттєво. Вже пустившись бігти на постріли, він крикнув через плече підлеглому, який останні сорок вісім годин невідчіпно тягався за ним, виконуючи роль чи то ад'ютанта, чи то ординарця:

— Увімкни пожежну сирену!

— Пожежну сирену? — перепитав той. — Навіщо?

— Увімкни пожежну сирену! — крикнув через плече Ґрімм. — Байдуже, що подумають люди. Аби тільки знали, що… — Обірвав себе на півслові, зник.

Він мчав повз людей, що бігли, наздоганяв і переганяв їх, бо мав мету, а вони не мали. Просто бігли, а чорний тупий величезний пістолет прокладав, наче плуг, дорогу перед Ґріммом. Дивилися на його збуджене, напружене молоде обличчя, обернувши до нього білі лиця, що зяяли круглими зубастими дірами, і видихали один довгий звук, схожий на шепітливе зітхання: "Там… побіг туди…" Та Ґрімм уже побачив шерифового помічника, що біг, піднявши пістолет. Кинувши навколо себе погляд, молодик знову метнувся вперед. У юрбі, через яку, очевидно, довелося пробиратися помічникові та в'язневі, на майдані завсідний парубійко в уніформі телеграфіста вів велосипед за роги, як покірну корову.