Таємниці княгині де-Кадіньян - Сторінка 7

Думки, що обтяжували його голову, розцвіли, западини на обличчі виповнились. Добробут розлив золотисто-смугляві тони там, де замолоду злидні домішували жовтизну, властиву темпераментам, всі сили яких зосереджуються, щоб витримати виснажливу й тривалу боротьбу. Коли ви станете уважно вдивлятися в прекрасні обличчя античних філософів, то завжди помітите в них відхилення від довершеного типу людського лиця, яким кожне обличчя зобов'язане своєю оригінальністю, зумовлені облагороджуючою звиклістю до споглядальних роздумів, постійним спокоєм, необхідним для розумової праці. Обличчя, найбільш змучені, як-от у Сократа, поступово проймаються майже божественною ясністю. До цієї благородної простоти, що відзначала величну голову д'Артеза, треба додати простодушний вираз обличчя, безпосередність дитини і зворушливу доброзичливість. У нього не було тієї вишуканої ввічливості, завжди позначеної фальшю, за допомогою якої в нашому світі особи, найкраще виховані і найбільш приємні, виставляють у собі ті якості, яких їм частенько бракує, і через це залишають глибоко ураженими всіх тих, кому доводиться визнати себе обдуреними. Він міг погрішити проти деяких світських законів внаслідок своєї відлюдності, та як він нікого цим не зачіпав, то цей аромат дикунства робив ще милішою привітність, властиву людям великого таланту, які вміють складати з себе свою вищість, залишаючи її при собі, щоб, коли треба, стати врівень з товариством, щоб, на манір Генріха IV24, підставляти свою спину дітям і приділяти свій розум дрібничкам.

Повернувшись до себе, княгиня вже не мала сумнівів у тому, що д'Артез не встояв проти чар, які вона навіяла на нього. Для неї все було вирішено: вона любила його з усім його знанням і з усім його невіданням. Якщо перед нею і поставали якісь питання, то тільки про те, чи варта вона була такого великого щастя і чим вона заслужила перед небом, що воно послало їй такого ангела: Вона хотіла бути гідною цієї любові, хотіла закріпити її, привласнити її собі назавжди і тихо скінчити своє життя вродливої жінки в раю, який вона провиділа. Щодо опору, всяких вивертів, кокетування, то вона про це навіть і не думала. Вона думала зовсім про інше! Вона зрозуміла велич обдарованих людей, вона здогадувалась, що вони не підпорядковують жінок-обраниць звичайним законам. Так, завдяки одній з тих швидких здогадок, що особливо властиві сильному жіночому розумові, вона вирішила бути поступливою при першому бажанні. Ознайомившись з першої ж зустрічі з вдачею д'Артеза, вона гадала, що це "бажання не буде виражене так скоро, щоб не дати їй часу зробити з себе все, що вона хотіла, все, чим вона мусила стати в очах цього високомрійного коханця.

Тут починається одна з невідомих комедій, розіграних в тайниках совісті між двома істотами, з яких одна має бути обдурена другою,— тих комедій, що розширюють межі зіпсованості,— одна з драм, тяжких і комічних, перед якими Тартюф — проста дрібниця. Але вона не належить сцені, і, при всій своїй незвичайності, все в ній природне, зрозуміле і виправдане необхідністю: така є та жахлива драма, яку слід би назвати зворотним боком пороку.

Княгиня почала з того, що послала розшукати твори д'Артеза. Ще не читавши жодного його слова, вона все-таки цілих двадцять хвилин підтримувала з ним хвалебну дискусію без будь-яких непорозумінь. Тепер вона прочитала все. Після цього їй схотілося порівняти його книги з найкращим з того, що створила сучасна література. У неї було пересичення розуму в день, коли д'Артез завітав до неї. Чекаючи на цей візит, вона щодня робила туалет вищого порядку,— один з тих туалетів, які виражають ідею і змушують сприймати її очима, при цьому так, що не збагнути, як це стається і чому. Очам пропонувалося гармонійне сполучення сірих, тонів, щось подібне до півтрауру, граціозність, сповнена безпорадності, вбрання жінки, яку зв'язували з життям хіба лише деякі природні узи, можливо — дитина, і яка від цього знудилася. Цей туалет, при всій його елегантності, мав свідчити про відразу до життя, яка, проте, не доходила до самогубства: вона відбувала належний їй час в земній в'язниці. Вона прийняла д'Артеза, як жінка, що на нього чекала, і так, ніби він уже не раз бував у неї. Вона зробила йому честь, ставлячись до нього, як до старого знайомого, одним жестом звільнила його від будь-якої вимушеності, вказавши на козетку, щоб він посидів там, поки вона допише початий лист. Розмова зав'язалася найзвичайнісінька: погода, міністр, хвороба де-Марсе, сподівання легітимістів. Д'Артез був прихильником абсолютизму; княгиня не могла не зважати на думку людини, що сиділа в Палаті серед п'ятнадцяти-двадцяти осіб, які представляли легітимістську партію. Вона знайшла спосіб розказати йому, як вона розіграла де-Марсе; потім, скориставшись згадкою про відданість князя де-Кадіньян королівській сім'ї і герцогині Беррійській, вона звернула увагу д'Артеза на князя.

— Він, принаймні, знаходить задоволення в любові до своїх владарів і в своїй відданості їм. Його громадська вдача втішує мене за всі ті страждання, яких завдала мені його вдача особиста: Бо,— повела вона далі, спритно залишаючи князя осторонь,— хіба ви не помітили, ви, знаючий все, що чоловіки мають дві вдачі: одну з них вони мають для дому, для своїх жінок, для свого захованого від світу життя, і це є їх справжня вдача,— там нема ні маски, ні удаваності, вони не утруднюють себе фальшю, бувають такі, які вони є, і часто бувають жахливі; а потім — світ, люди, салони, двір, государ, політичні кола,— там їх бачать величними, шляхетними, великодушними, вони ходять в одязі, вишитому чеснотами, відзначаються прекрасною мовою, сповнені чудових якостей. Який жахливий жарт! І ще іноді дивуються усмішці деяких жінок, їх виглядові вищості від своїх чоловіків, їх байдужості...

Вона легко упустила руку вздовж поруччя крісла, не досказавши, але цей жест чудово доповнив її міркування. Помітивши, що д'Артез вивчає її гнучкий стан, так гарно вигнутий в м'якому кріслі, гру її сукні і чарівну складочку на планшетці корсета,— одну з тих вільностей туалету, що годяться тільки, для досить тонких талій, щоб ні в якім разі не зіпсувати їх,— вона повела далі хід своїх думок, так ніби говорила самій собі:

— Я не продовжую. Ви кінчили тим — ваш брат, письменники, що зробили смішними жінок, які вважають себе невизнаними, які невдало вийшли заміж, виставляють себе трагічними, звабливими, а мені все це здається останньою мірою міщанства. Вони або скоряються — і цим все сказано,— або опираються і таким чином розважаються. В обох випадках треба мовчати про себе. Правда, я не вміла ні до кінця коритися, ні до кінця опиратися, але це, можливо, дає ще більшу підставу для мовчання. Яке безглуздя з боку жінок — скаржитися! Якщо вони не були сильнішими, значить, їм не вистачало розуму, такту, хитрості, і вони заслуговують своєї долі. Хіба вони не владарки у Франції? Вони граються вами, як хочуть, коли хочуть і наскільки хочуть.

Рухом, сповненим жіночої задирливості і глузливої веселості, вона почала підкидати в руках курильницю для пахощів.

— Я часто чула, як маленькі жалюгідні істоти шкодували, що вони — жінки, і хотіли б бути чоловіками. Я завжди дивилася на них з жалем,— додала вона.— Коли б я могла вибирати, я зволіла б знов народитися жінкою. Ще б пак не втіха бути зобов'язаними своїм торжеством силі, всій моці, якої вам надають закони, створені вами! Проте, коли ми бачимо вас коло наших ніг, коли ви говорите дурниці і робите їх,— хіба не п'янке щастя відчувати в собі торжествуючу слабість? І все-таки, здобувши перемогу, ми повинні обійти її мовчанням під страхом втратити свою владу. Зазнавши поразки, жінка знов-таки повинна мовчати з гордості: мовчання раба жахає пана.

Вся ця балаканина щебеталася голосом, таким ніжно насмішкуватим, таким чарівливим, з такими кокетливими кивками голови, що д'Артез, якому цей рід жінок був абсолютно невідомий, сидів сторопілий, як куріпка, зачарована мисливським собакою.

— Я вас прошу, пані,— вимовив він нарешті,— поясніть мені, як чоловік міг змусити вас страждати, і будьте певні, що там, де всі жінки показали б себе вульгарними, ви завжди будете прекрасні, навіть коли б ви не володіли цим умінням говорити про все так, що й куховарську книгу зробили б цікавою.

— Ви в дружбі швидко йдете вперед,— зауважила вона, надавши голосові поважного тону, який подіяв на д'Артеза так, що він став серйозним і стривоженим.

Заговорили про інше. Час минав, бідний письменник був засмучений тим, що показав себе допитливим, що уразив її серце, гадаючи, що ця жінка непомірно страждала. А вона провела своє життя в розвагах, була справжнім Дон-Жуаном у спідниці, з тією лише різницею, що коли б запросила статую командора, то не до вечері, і вже напевне справилась би з нею.

Неможливо продовжувати це оповідання, не сказавши кілька слів про князя де-Кадіньян, більше відомого під ім'ям герцога де-Мофріньєз: інакше сіль чудесних вигадок княгині щезне, і люди сторонні не зрозуміють нічого в тій жахливій паризькій комедії, яку вона лагодилася розіграти заради однієї людини.

Герцог де-Мофріньєз, довгов'язий і сухий, як справжній син князя де-Кадіньян, людина найелегантнішого вигляду, з чудовими манерами, приємний каламбурист, став полковником з ласки божої і добрим воїном з щасливої нагоди. А втім, він був хоробрий, як поляк, з усякого приводу, без розбору, і приховував свою розумову пустоту під жаргоном світських гульвіс. Уже тридцяти шести років він мимоволі став так само байдужий до прекрасної статі, як і король Карл X, його владар, покараний, як і той, за надто великі успіхи змолоду. Бувши протягом вісімнадцяти років кумиром Сен-Жерменського передмістя, він, як всі вельможні сини, вів життя дозвільне, заповнене самими розвагами. Батько його, розорений революцією, після повернення Бурбонів знову здобув собі пост управителя королівського замку, одержував відзнаки, оклади; але це штучне багатство старий князь любісінько прогайнував, живучи, як і до Реставрації, на широку ногу, так що коли вийшов закон про відшкодування, суми, одержані ним, були витрачені на розкішну обстановку, заведену ним в його величезному особняку — єдиному володінні, яке він знайшов незруйнованим, і більшу частину якого займала його невістка.