Тема нашої доби

Хосе Ортега-і-Гасет

Тема нашої доби

Переклад В'ячеслава Сахна

І

ІДЕЯ ГЕНЕРАЦІЙ

Для наукової системи над усе важить її істинність. Але виклад певної наукової системи доконче вимагає ще одного: попри істинність, їй належить бути зрозумілою. Маю тут на увазі не трудність абстрактного мислення, якому чинить опір розум, надто коли воно уводить якісь новації, а осягнення його глибинної тенденції, ідеологічного спрямунку, його, так би мовити, фізіономії.

Наше мислення претендує на істинність, тобто на адекватне віддзеркалення реальності. Втім, було б дивно, а відтак хибно, вважати, що задля осягнення такої претензії мислення керується винятково речами, зважаючи лиш на їх взаємодію. Якби філософ мав справу тільки з об'єктами, філософія назавжди б лишилась примітивною. Але, побіч речей, досліджувач натрапляє на думки інших, на увесь набуток людських розмислів, незліченні стежини передніших розвідок, віхи шляхів, прокладених крізь проблематичний праліс, що зберіг свою незайманість, попри безнастанне силоміття.

Таким чином будь-який філософський досвід визнає дві інстанції: речі як такі та уявлення про них. Цей набуток передніших розмислів слугує йому принаймні осторогою перед похибками минулого і надає науковим системам поступальної послідовності.

Отже, мислення певної епохи може прибрати щодо мислення давніших епох двох протилежних постав, надто ж стосовно нещодавнього минулого, котре завжди є найактивнішим нагромаджувачем геть усього дотеперішнього. І справді, є епохи, коли мислення свідомо розвиває зароджені передніше ідеї, та епохи, коли нещодавнє минуле сприймається як таке, що потребує нагального, докорінного реформування. Перші є епохами [315] мирної, а другі — войовничої філософії, котра прагне до руйнації минулого шляхом його радикального подолання. Наша епоха належить до останнього різновиду, але при цьому її треба розглядати не як таку, що тепер завершується, а лиш зароджується.

Коли мислення вимушене прибрати войовничої постави стосовно нещодавнього минулого, інтелектуали пристають до двох супротивних таборів. По один бік — переважна більшина, що додержується усталеної ідеології, по другий — незначна меншина передовців, душею спраглих далекого незнаного прийдешнього. Ця меншина приречена на нерозуміння: порухи, що в неї викликає бачення нових обріїв, годі достеменно витлумачити консервативному загалові, що плентає позаду і ще не добувся підвишку, звідки видніє "terra incognita". Тож меншина передовців перебуває в небезпечності, поміж новими, ще не звойованими теренами, і юрбою, що плуганиться в обозі, загрожуючи їм зі спини. Розбудовуючи нове, вони мусять боронитися від старого, орудуючи водночас, мов ті відбудовувачі Єрусалима, і заступом, і списом.

Цей розбрат куди глибший і суттєвіший, ніж гадається. Я спробую вияснити, в якому розумінні.

За допомогою історії ми прагнемо збагнути відміни людського духу. Для цього ми мусимо, найперше, зробити застереження, що ці відміни належать до різних рівнів. Певні історичні феномени зумовлені іншими, глибшими, які, однак, не зумовлені першими. Ідея про те, що все впливає на все, а все залежить від усього, є звичайнісінькою містикою, неприйнятною для тих, хто жадає ясного бачення. Ні, тіло історичної реальності має чудово зієрархієзовану анатомію, порядок підлеглості й залежності між різними класами феноменів. Приміром, зміни виробничого чи політичного характеру не є глибокими: вони залежать від ідей, моральних та естетичних уподобань сьогочасності. Але ідеологія, смаки і мораль є, своєю чергою, не чим іншим, як наслідками і виявами гострого чуття життя, свого існування в нероздільній цілісності. Те, що ми називатимемо "життьовим світовідчуттям", є первинним історичним феноменом, і, щоб зрозуміти епоху, треба мати про нього чітке уявлення.

Проте, коли зміна світовідчуття заторкує лиш одного індивіда, це призводить до історичної трансценденції. [316] Так уже ведеться, що в царині філософії історії існують дві протилежні тенденції, котрі, я гадаю, хоча й не маю наміру детально розглядати це питання, є однаково помильними. Одна з них являє собою колективістське, а друга — індивідуалістичне тлумачення історичної реальності. Для першої тенденції субстанцією історичного процесу є діяльність якнайширших мас; для другої — історичними чинниками виступають виключно окремі особи. Активний, творчий характер особистості справді є доволі очевидним, що не дозволяє нам погодитись на колективістський образ історії. Людські маси чутливі: вони обмежуються виявом своєї ласки чи опору щодо яскравих та ініціативних особистостей. Утім, з іншого боку, індивід-одинак є абстракцією. Історичне життя — це співжиття. Життя визначної особистості полягає саме у всеосяжному впливі на маси. Тож не варто відокремлювати "героїв" од маси. Йдеться про сутнісний дуалізм історичного процесу. На всіх щаблях своєї еволюції людство завжди було функціональною структурою, в якій найенергійніші особистості — хоч би якої форми прибирала та енергія — діяли на маси, надаючи їм визначеної конфігурації. Це означає певну базову спільність між вищими індивідами і плебейським натовпом. Геть чужинний для маси індивід не справить на неї жодного впливу: його діяльність черкнулася б по соціальному тілу епохи, не викликавши найменшого відруху і не долучившись до загального історичного процесу. Таке бувало, різною мірою, не раз, і історія мусить занотувати на берегах свого головного тексту біографії цих "екстравагантних" особистостей. Як і решта біологічних наук, історія має підрозділ, призначений для монстрів,— своєрідну тератологію.

Зміни життьового світовідчуття, які є вирішальними в історії, постають у формі генерацій. Генерація не є жменькою вищих особистостей, ані просто масою. Це немов нове, цілісне соціальне тіло, зі своєю добірною меншиною і своєю юрбою, закинуте в світ певною життьовою траєкторією. Генерація, динамічний компроміс між масою та індивідом, є найважливішою концепцією історії і, так би мовити, тим шарніром, на якому остання рухається.

Генерація є людською відміною в достеменному розумінні цього слова, як його вживають натуралісти. [317] Представники генерації приходять у світ, позначені певними типовими рисами, що надають їм схожості, на противагу попередній генерації. В межах цієї ідентичності можуть бути до такої міри відмінні індивіди, що, бувши сучасниками й вимушені жити одні побіч інших, почуваються іноді антагоністами. Але за найгострішим протиставленням "за" і "проти" погляд легко виявляє спільні ознаки. Одні й другі є людьми свого часу і, хоч би як вони різнилися, дедалі більше уподібнюються одне одному. Реакціонер і революціонер XIX століття набагато ближчі одне одному, ніж хтось із них з кимось із нас. Отож, білі чи чорні, вони належать до однієї відміни, а ми, чорні чи білі, зовсім до іншої.

Постійна відстань між добірними індивідами і простолюдом є важливішою за антагонізми "за" і "проти" в межах однієї генерації. На противагу існуючим доктринам, що замовчують або ж заперечують цю очевидну відмінність історичної постави одних і других, виникає навіть схильність до її перебільшення. Втім, ці зростові відмінності передбачають для індивідів одну й ту саму вихідну точку, спільну лінію, щось на зразок рівня моря в топографії, над якою вивищуються одні більше, другі менше. І справді, кожна генерація являє собою певну життьову висоту, з якої і сприймає існування на свій кшталт. Якщо візьмемо еволюцію одного народу в цілому, то кожна з його генерацій постане перед нами як одна мить її життьовості, як пульсація її органічної потуги. Кожна пульсація має свою особливість: це один незамінний удар пульсу, немов окрема нота в розвитку мелодії. Кожну генерацію можна уявити також у вигляді біологічного набою, пущеного певної миті в простір з наперед визначеною силою і у відповідному напрямку. В русі задіяно як її найдостойніші, так і найвульгарніші елементи.

Втім, ясна річ, ми не просто вибудовуємо схеми чи додаємо ілюстрації задля визначення дійсно позитивного факту, в якому ідея генерацій потверджує свою реальність. Справа в тім, що генерації постають одна з одної, тож нова стикається з формами, породженими попередньою. Таким чином, для кожної генерації життя є процесом у двох вимірах. В одному з них життя одержує вже пережите попередньою генерацією — ідеї, поцінування, інституції тощо; в другому — пускається [318] самопливом. Ставлення до свого власного і успадкованого не може бути однаковим. Зроблене іншими приходить до нас у своїй довершеності, немов освячене. Та оскільки цей витвір не наш, ми схильні вважати його за щось самозрозуміле, тобто за саму реальність. Іноді ідеї наших навчителів видаються нам не опініями певних людей, а самою істиною, що нишком зійшла на землю. Натомість наше спонтанне світовідчуття — те, що ми думаємо і відчуваємо самі,— ніколи не досягає завершеності й застиглості конкретної речі, воно постає як внутрішня безформна матерія. Ця вада компенсується більшою жвавістю спонтанного й пристосуванням його до нашої вдачі.

Дух кожної генерації залежить від рівняння, утвореного цими двома складниками, ставлення до кожного з них більшості її індивідів. То чи вдовольниться вона одержаним, нехтуючи внутрішній голос спонтанного? Чи ввірить себе спонтанному, не скорившись авторитетові минулого? Бували генерації, що відчували досконалу однорідність одержаного і власного. Це кумулятивні епохи. Коли ж уявнювалась значна різнорідність цих двох елементів, тоді поставали епохи заперечення і полеміки, покоління боротьби. В перших епохах молоді солідаризуються із старшими, коряться їм; у політиці, науці, мистецтві правують старожили. Це часи старожилів. У других, оскільки йдеться не про збереження й нагромадження, а про звергнення й заміну, старожилів вимітають молоді. Це часи молодих, доба оновлення та конструктивної войовничості.

Цей ритм епох старечих і епох молодечих є настільки очевидним феноменом історії, що подив бере, як цього ніхто не постерігає. Причина цієї неуважності криється в тому, що досі не робилося навіть формальних спроб створення нової наукової дисципліни, котру можна було б назвати метаісторією і котра прислужилася б конкретним історичним наукам, як, наприклад, фізіологія — клініці.