Тема нашої доби - Сторінка 2

Одним з найцікавіших метаісторичних досліджень стало б визначення великих історичних ритмів, не менш очевидних і фундаментальних, ніж вищеназваний. Це, приміром, сексуальний ритм. Його засвідчує маятниковий рух історичних епох, де домінують чоловіки, і епох з переважаючим впливом жіноцтва. Багато інституцій, звичаїв, ідей, міфів, які досі не надавались до пояснення, стають враз зрозумілими, [319] коли взяти до уваги, що певні епохи правувалиси і формувались під жіночим впливом. Але зараз не час детально розглядати це питання.

II

ЗАВБАЧЕННЯ МАЙБУТНЬОГО

Якщо кожна генерація позначена своїм властивим світовідчуттям, органічною єдністю внутрішніх нахилів, то можна сказати, що кожна генерація має своє покликання, свою історичну місію. Над нею тяжіє невблаганний імператив плекати ці внутрішні паростки, перетворити довкілля згідно своєї спонтанності. Але трапляється, що генераціям, як і індивідам, бракує іноді покликання, і вони не виконують своєї місії. І справді, є зрадливі щодо себе самих генерації, які ухиляються від покладених на них космосом завдань: Замість доконання визначеного їм завдання вони, глухі до настирливих покликів свого призначення, воліють розкошувати серед ідей, інституцій, утіх, створених попередниками, що аж ніяк не відповідає їхньому темпераменту. Ясна річ, таке ухилення від історичного призначення не лишається безкарним. Злочинна генерація йде життям тугим поступом у постійному розладі з собою, зазнаючи, зрештою, поразки.

Гадаю, сьогочасна генерація Європи, а надто Іспанії, належить саме до таких генерацій-дезертирів. Нечасто люди жили в такому розладі з собою, і, певне, ніколи ще людство так не корилося противним йому формам, пережиткам інших генерацій, невластивим його потаємним прагненням. Це спричиняє таку притаманну нашій добі антипатію, скажімо, в політиці й мистецтві. Наші інституції, як і наші театральні вистави, є скам'янілими рештками іншої епохи. Ми не зуміли рішуче позбутися цього перегною минулого, але неспроможні і призвичаїтись до нього.

З огляду на такі обставини, нелегко збагнути ідеологічне спрямування та внутрішню будову системи мислення, яку я ось уже кілька років викладаю з цієї кафедри. З її допомогою я сподіваюсь, можливо й марно, уявнити якомога точніше імператив нашої генерації. Проте наша генерація вперто не бажає прислухатись до голосу нашого спільного призначення. Я несамохіть [320] пересвідчився, що навіть найкращі її представники, за ліченими винятками, заледве розуміють, що нині західне світовідчуття робить віраж, принаймні на один квадрант. Ось чому я вважаю за необхідне подати в першій лекції попередні зауваги про те, що, на мою думку, становить головну тему нашої доби.

Як сталося, що вона геть невідома? Коли в розмові про політику з якимось "передовцем", "радикалом" чи "прогресистом" неодмінно виникає суперечка, то опонент вважає це наслідком незгоди щодо таких матерій як уряд і держава, звичайними політичними розходженнями. Але він помиляється: наші політичні незгоди є другорядні і не мали б ані найменшої ваги, якби не були поверхневим виявом набагато глибших суперечностей. Наші розходження стосуються не стільки політики, скільки самих принципів мислення і відчуття. Перш за доктрини конституційного права нас розмежовують різні біологія, фізика, філософія історії, етика і логіка. Політична позиція таких сучасників є наслідком певних ідей, одержаних нами від наших навчителів. Це ідеї, що панували до 1890 року. Чому вони вдовольнилися одержаними ідеями, хоча й зауважували не раз їх незбіжність зі своєю спонтанністю? Вони воліють служити без віри, під вицвілими прапорами, аби тільки не докладати зусиль до перегляду одержаних принципів, порівняння їх зі своїм внутрішнім відчуттям. І не важить, ліберали вони чи реакціонери: в обох випадках це відсталі люди. Призначення нашої генерації не в тому, щоб бути лібералом чи реакціонером, а в збайдужінні до цієї порохнявої дилеми.

Неприпустимо, щоб особистості, зобов'язані з огляду на свій інтелектуальний рівень узяти на себе відповідальність за нашу добу, жили, як простолюд, віддавшись плинові поверхових безупинних змін і не шукаючи певного орієнтиру в перебігу історії. Бо історія не є чистою випадковістю, непідвладною жодному завбаченню. Годі, звичайно, завбачити окремі події, що відбудуться завтра, але ж подібне завдання і не становить справжнього інтересу. Натомість цілком можливо завбачити типовий сенс найближчого майбутнього, загальні обриси наступної епохи. Іншими словами, в кожній епосі мають місце тисячі незавбачених випадковостей; але сама епоха не є випадковістю, вона має сталу й бездоганну внутрішню структуру. Відбувається [321] те ж саме, що й з призначенням окремої людини: ніхто не відає, що з ним буде завтра, але знає свою вдачу, свої уподобання, свою енергію, а відтак і свою реакцію на ці випадковості. Кожне життя має свою звичну, наперед визначену орбіту, а випадок лиш коригує її, не змінюючи її суттєво.

В історії можливе провіщення. Більше того, історія є наукою лише завдяки можливості провіщення. Коли Шлегель сказав, що історик — це провісник минулого, він висловив не тільки глибоку, а й правильну ідею.

Інтерпретація життя античною людиною, власне кажучи, перекреслює історію. Для тих людей життя полягало в круговерті речей. Історичні події були зверхніми випадковостями, які раз у раз спадали на дану людину чи народ. Геніальні твори, фінансові кризи, політичні зміни, війни були явищами одного роду, мов та цеглина, що падає на голову перехожому. Тож історичний процес видавався низкою позбавлених сенсу й закономірності перипетій. Відтак історична наука була неможливою, бо ж будь-яка наука можлива тільки за умови ймовірного існування якогось закону, чогось сенсовного й збагненного.

Але життя не є якимось зверхнім процесом, простим набавлянням випадковостей. Життя є низкою фактів, керованих законом. Коли ми загортаємо в землю насінину якогось дерева, то завбачаємо весь звичайний перебіг його існування. Ми не можемо завбачити, згорить воно чи ні від удару блискавки, але знаємо, що з насінини черешні не вродить тополя. Скажімо, народ Риму є певною сукупністю життьових тенденцій, що помалу-малу розвиваються в часі. Кожна стадія цього розвою готувала ґрунт для наступної. Людське життя— це внутрішній процес; важливіші події не спадають іззовні на суб'єкт — індивід чи народ, а проростають з нього, як із насінини проростає плід або квітка. Звісно, те, що в І ст. до Р. X. жила така геніальна людина, як Цезар,— справа випадку. Але те, що Цезар блискуче здійснив своїм генієм, зробили б, хоча й без такого блиску та повноти, інші десять чи дванадцять чоловік, котрих ми знаємо на ім'я. Римлянин II ст. до Р. X. не міг завбачити унікального призначення, яким стало життя Цезаря, але міг проректи, що І ст. до Р. X. буде "цезаристською" епохою. Хоч як його назвати, "цезаризм" був формою публічного життя, [322] підготовлюваною ще за Гракхів. Катон вельми ясно прозирав долю того найближчого майбутнього.

Оскільки людське існування є власне життям, тобто внутрішнім процесом, підпорядкованим законові розвитку, уможливлюється виникнення історичної науки. Зрештою, наука є не що інше, як зусилля щось зрозуміти. Ми розуміємо певну ситуацію історично, постерігаючи, як вона з доконечністю постає з переднішої. Але якого роду доконечністю? Фізичною, математичною, логічною? Нічого подібного! З доконечністю, співрядною з вищезазначеними, але й специфічною — психологічною доконечністю. Людське життя — це суто психологічне життя. Коли нам розповідають, що Педро, найдостойніший чоловік, убив свого сусіду, а потім довідуємося, що той сусіда збезчестив Педрову доньку, то нам дуже добре зрозумілий цей акт убивства. Розуміння полягає в тому, що ми бачимо, як одне випливає з іншого — помста із збезчещення — неухильною траєкторією, що не потребує доказовості, як і математичні істини. Але, знавши про збезчещення його доньки, ми могли б так само, ще до злочинства, завбачити, що Педро вб'є свого сусіду. На цьому прикладі напрочуд добре видно, що для завбачення майбутнього здійснюється така сама інтелектуальна операція, як і для розуміння минулого. В обох напрямках — чи то назад, чи вперед — ми лиш розпізнаємо ту саму очевидну психологічну криву, так, як за частиною арки ми, не вагаючись, відтворюємо її цілісну форму. Тож гадаю, що попереднє твердження, згідно з яким історична наука можлива лише настільки, наскільки можливе провіщення, не позбавлене сенсу. Що досконаліше історичне чуття, то більша здатність завбачення (1).

Але облишмо всі другорядні питання, необхідні для детального викладу цієї думки, і обмежимося розглядом імовірності завбачення ближчого майбутнього. Як Це робиться?

Ближче майбутнє, безперечно, породжується нами і полягає в продовженні того, що в нас суттєве, а не Довільне, нормальне, а не залежне від випадковості. Власне, досить зазирнути в своє серце і, відкинувши все належне до чисто індивідуальних поривань, особистих уподобань, передсудів чи бажань, продовжити лінії наших суттєвих бажань і тенденцій, аж поки вони [323] зійдуться в певному типі життя. Я розумію, що ця на позір така проста операція не до снаги тому, хто не призвичаєний до вивіреності й ретельності психологічного аналізу. Адже таке самозанурення вельми незвичне. Людина сформувалася в боротьбі з зовнішнім світом і легко розрізняє лише те, що лежить зокола. Зазирнувши в самого себе, їй туманіє зір і паморочиться голова.

Але я гадаю, що існує інший об'єктивний спосіб виявлення в теперішньому ознак прийдешнього.

Я вже зазначав, що тіло кожної епохи має зієрархієзовану анатомію, а також первинні й вторинні, похідні від перших, активності. Згідно з цим риси, що виявлялися протягом двадцяти років у вторинних активностях життя,— найбільш явних і видимих — почали проникати в первинні активності. Політика, наприклад, є однією з найдругорядніших функцій історичного життя, у тому розумінні, що вона простий наслідок всього іншого (2). Коли стан духу починає визначати суть політичних рухів, він уже пройшов по всіх інших функціях історичного організму. Політика — це тяжіння одних мас над іншими.