Тереза Дескейру - Сторінка 13

Не раз своїми очима він упивався в ту, що мала страшну назву "Ув'язнена з Пуатьє".

Так само дивився він тепер на Терезу, виснажену, без краплі крові на обличчі. Як знову картав він себе, що всупереч усім і всьому не відгородився назавжди од цієї жінки, її треба боятись, як небезпечної міни, котра може вибухнути в будь-яку хвилину. Тереза була й лишилась об'єктом кримінальної сенсації! Між членами сім'ї пронісся погано прихований гул здивування і співчуття, так що молодий Дегілем'уже не знав, що йому й думати.

— Все дуже просто. Погана погода заважала мені виходити на двір, до того ж я втратила апетит і майже нічого не їла, — мовила Тереза. — Краще схуднути, ніж розтовстіти... Однак поговоримо про тебе Анно, я така щаслива...

Вона взяла її за руки (Тереза сиділа, Анна стояла) й почала розглядати. Вдивившись у це обличчя, понівечене життям, Анна добре впізнала той погляд, наполегливість якого колись так дратувала її. Вона щоразу казала:

— Коли ти перестанеш на мене так дивитись?

— Я рада твоєму щастю, дорогенька.

Вона окинула швидким поглядом "Аннине щастя" — його череп, жандармські вуса, похилі плечі, вузенький піджачок і жирні стегенця в смугастих штанях. (Аякже! Він — мужчина, як і всі мужчини,— справжній чоловік).

Відтак знову перевела погляд на Анну і сказала:

— Зніми свій капелюшок... Так... Лиш тепер я впізнаю тебе, дорогенька.

Анна зблизька бачила *її трохи перекривлене гримасою обличчя, завжди сухі очі, що не знали сліз, але їй було невтямки, про що думала Тереза. Син Дегілемів почав теревенити, що для жінки, яка любить своє кубельце, зима в селі не така вже й страшна.

— Адже в хаті завжди стільки роботи...

— Ти хочеш, щоб я тобі розказала про Марію?

— Авжеж... Розкажи мені про неї.

За мить Анна знову стала ворожою й недовірливою. Ось уже на протязі кількох місяців вона повторює з тією самою інтонацією, як у матері:

— Я все б їй пробачила, бо кінець кінцем вона хвора, але я не можу збагнути її байдужості до Марії. Можете шукати які завгодно виправдання, але мати, котра не цікавиться своєю дитиною, викликає огиду.

"Вона зневажає мене за те, що я перш за все не спитала про Марію,— читає Тереза думки Анни.— Вона не розуміє, що я зараз переповнена сама собою, цілком поглинута своїми справами. Анна тільки й чекає того, щоб наплодити дітей і повністю розчинитися в них, як це зробила її мати, як роблять усі "справжні" жінки. Що ж до мене, то мені завжди треба відчувати саму себе, і я силкуюся приєднатися до... Почувши перший крик немовляти, що його їй змайструє цей кретин, Анна забуде свою юність, яку провела зі мною, забуде пестощі Жана Азаведо... Жінки в цих сім'ях намагаються уникнути) будь-якого особистого життя. Ця самопожертва задля потомства — досить красива, я навіть відчуваю велич цього самоприниження, цього усунення на задній план власної особистості... Але я... я..."

Вона спробувала не слухати розмови і думати про Марію. "Мала, певно, вже говорить. Добре було б почути її. Це, мабуть,/ трохи розважило б мене. Але одразу знову закортіло б зостатися на самоті".

— Марія, певно, вже гарно говорить? — запитала вона Анну.

— Вона' повторює все, що завгодно. Як тільки закукурікав півень або засигналить автомобіль, вона піднімав пальчик і каже: "Музика!" Це справжній ангел очок, а не дитя.

Тереза думає: "Що той молодий Дегілем розповідав?" Вона напружує увагу, прислухається.

— В моєму маєтку Валізак смолярі не такі молодці, як тут. Чотири рази беруть живицю, тоді як —аржелузькі селяни — сім, а то й вісім.

— Така висока ціна на живицю, а вони в тебе ледарюють.

— Дбайливий смоляр маже заробити сто франків у день... Але мені здається, ми втомлюємо мадам Дескейру... .

Тереза сиділа, прихилившись до спинки крісла.

Всі підвелися. Бернар вирішив не їхати в Сен-Клер. Молодий Дегілем погодився сам вести машину, яку шофер мав пригнати наступного дня, захопивши попутно й Бернарів багаж. Тереза спробувала встати, але свекруха рішуче спинила її.

Заплющивши очі, Тереза чула, як лаявся Бернар:

— Кляті Баліони! Ось я поговорю з ними. Довго пам'ятатимуть вони мене:..

— Дивись, тільки не переборщи, а то вони ще, чого доброго, підуть від нас. По-перше, вони знають більше, ніж треба, а по-друге, край необхідні зараз в маєтку... Баліон єдиний може впоратись з усім...

Потім мадам де ля Трав відповіла на якесь Бернарове зауваження, що його Тереза й не почула:

— І все ж будь обережним, не дуже-то їй довіряй, слідкуй за кожним її рухом, не допускай, щоб вона сама заходила до кухні або в їдальню... Ні, ні, вона не зомліла,— спить або прикидається...

Тереза розплющує очі. Перед нею стоїть Бернар, тримаючи в руках склянку.

— Випий ооь. Це іспанське вино. Воно дуже гарно відновлює сили.

І оскільки він 8авжди робить те, що вирішив, то одразу ж вдирається в кухню і накидається на Баліонів. Тереза чує верескливий голос Баліонти і думає: "Він боїться чогось, але чого саме?.."

Бернар повертається.

— Я думаю, що ти з кращим апетитом їстимеш у їдальні, ніж у своїй кімнаті. Я розпорядився, щоб на стіл накривали, як і раніше.

Тереза знову побачила Бернара таким, як він був під час слідства: спільником, що за всяку ціну прагнув витягти її сухою з води. Тепер він хоче, щоб вона будь-що вилікувалася. Так, у цьому немає сумніву,— він боїться за її життя. Тереза слідкує за ним. Він сидить навпроти неї і перевертає кочергою головешки в каміні. Але вона не здогадується: у червоних язиках полум'я його пукаті очі бачать жахливий малюнок з "Пті паризьєн", оту "Ув'язнену з Пуатьє"...

Скільки б не падав дощ в Аржелузі, на його пісках ніколи це залишалося калюж. Досить було серед зими хоч на годину виглянути сонечку, як уже можна ходити в постолах по вистелених глицею дорогах. Бернар полював цілими днями, але їсти приходив додому — він боявся за Терезине здоров'я і піклувався тепер про неї, як ніколи. Навіть примушував її зважуватись що три дні і дозволяв випалювати не більш як дві цигарки в день. За вимогою Бернара Тереза багато ходила. .

— Ходіння — найкращий васіб для збудження апетиту; Вона більше не боялася Аржелуза. їй здавалось, що сосни

розступалися перед нею, розмикали свої ряди й махали гіллям, показуючи дорогу на волю. Якось увечері Бернар сказав: .

— Я прошу тебе зачекати до Анниного весілля, хай ще раз люди побачать нас разом. Після цього ти будеш вільна.

Тієї ночі Тереза не могла заснути. Тривожна радість не давала їй склепити повік. На світанку вона радісно слухала переклик півнів. Ні, не переклик — вони співали всі разом, і їхнім переможним криком сповнювались небо і земля. Бернар випустить її на волю, так само, як колись випустив у ліс дику льоху, не змігши її приручити." Анна, нарешті, вийде 8аміж, і хай собі люди плещуть, що їм заманеться. Бернар жбурне її у вир Парижа, а сам піде геть. Між ними це вже вирішено. Ніякого розлучення. Знову зішлються на здоров'я: мовляв, вона добре почуватиме себе тільки в далекій подорожі. Кожного року на свято всіх святих він акуратно перераховуватиме належну їй частку від продажу живиці.

Бернар не розпитував про її плани: хай хоч повіситься.

— Я заспокоюсь лише тоді, коли вона вимететься з моєї хати,— говорив він матері.

— Сподіваюся, що вона знов візьме своє дівоче прізвище. Хоч, коли вчинить новий злочин, це не перешкодить їм роз* шукати тебе, все окошиться на тобі. '

Він відповідав, що Тереза брикається тільки в голоблях. Коли ж вона буде вільною, то, напевно, стане найпомірковані-шою жінкою в світі. Месьє Ларок теж такої думки. Всім краще буде, якщо Тереза щезне: її тут швидше забудуть, а людям врешті-решт набридне плескати язиками. Ця думка так вкорінилася в їх головах, що вже несила було її вирвати. Як їм не терпілося щонайшвидше здихатися її!

Тереза любила той час, коли вмираюча зима обдирала дощенту й так уже голу * землю, тільки цупкі кетяги сухого листу ще міцно трималися на дубах. Вона переконалася, що аржелузької тиші взагалі нема. Навіть у найтихішу пору вона слухала скаргу лісу, ніби він плакав за самим собою, заколихував себе ц засинав. А ночі були сповнені безконечним шепотом. Які ж то будуть світанки її майбутнього життя, якого вона навіть не може собі уявити?.. Напевно, будуть такі самотні, що вона ще сумуватиме за цими хвилинами пробудження в Аржелузі, за цим, єдиним у всьому світі, тріумфальним криком величезної кількості півнів. Не раз пригадаються їй у літню спеку дні, сповнені сюрчанням коників-стри-бунців, і ночі, налиті одноманітним співом цвіркунів. Париж! Це вже не зойк розчахнутих сосен, а людський стогін, який викликає страх. Із натовпу сосен вона потрапить у натовп людей.

Чоловік і жінка тепер дивувалися, що вони так вільно почувають себе. Тереза думала над тим, як легко жити з людиною, коли ти знаєш, що можна покинути її. Бернар почав цікавитись не тільки вагою Терези, але й тим, що вона говорила.

— В Парижі... Коли я буду в Парижі...

Вона житиме в готелі, а можливо, підшукає собі квартиру. Відвідуватиме якісь курси, лекції або концерти і взагалі візьметься за освіту з самого початку. Бернар тим часом хлебтав свій суп і спорожняв склянку. Доктор Педме, який інколи зустрічався з ними на дорозі в Аржелуз, розповідав потім своїй дружині:

— Найбільш дивно те, що вони зовсім не скидаються на людей, які розігрують комедію...

XIII

Теплого березневого дня Тереза і Бернар сиділи в кафе "Де ля Пе". Повз них невпинно сунув людський потік. Тереза кин/ла на землю цигарку і, за звичкою-жителів ланд, старанно притоптала її.

— Боїшся підпалити тротуар?

Бернар намагався показати, що йому смішно. Він докоряв собі, що взявся супроводжувати Терезу аж до Парижа. Очевидно, на другий день після Анниного весілля йому годилося це зробити, з огляду на громадську думку, але вирішальну роль відіграло бажання молодої жінки, якому він піддався. Він вважав її своїм чорним генієм, який завжди ставить його у фальшиві ситуації. Доки вона не буде викреслена з його життя, він завжди наражатиметься на співучасть у її безглузг дих вчинках, бо ця навіжена і досі якимось чином впливає навіть на таку врівноважену й солідну людину, як він.

У хвилини розлуки з нею він не міг прогнати від себе почуття смутку. Ніщо не дивувало його так, як це почуття, адже ніхто досі не викликав його в ньому;, він не міг уявити, як це могла робити Тереза.