Тереза Дескейру - Сторінка 12

Проковтнула кілька шматочків копченої свинини і випила каву, щоб закурити: її шлунок не міг уже натщесерце витримувати цього безконечного куріння. Вона намагалася відновити своє нічне марення.

Зрештою, післяобідня пора нічим не відрізнялася від ночі, було не набагато видніше і так само тихо. У ці найко-ротші дні року густий' дощ змішує все в один безконечний потік годин; одне смеркання змінюється іншим. Але Терезі не хотілося спати, і думки її були напрочуд ясними.

в великою наполегливістю вона вишукувала в своєму минулому забуті обличчя, уста, якими втішалася, невиразні туманні постаті, які волею непередбаченої зустрічі, щасугавого нічного випадку доторкалися до її невинного тіла. Вона сама створювала собі уявне щастя, вигадувала радість, складала з цих клаптиків можливу любов.

— Вона не встає з ліжка і навіть не торкається хліба і шинки,— говорила згодом Баліонта Баліонові. — Проте можеш не сумніватися: пляшку з вином спорожняє до дна. Скільки не постав, стільки й вижлуктить. До того ж вона пропалює цигарками простирадла. Кінчиться тим, що спалить нас. Нігті в неї стали вже аж жовтими від тютюну. .

Вона говорила також, що не відмовилася б замести кімнату та прибрати ліжко. Але ця нероба не вилазить з постелі. А хіба то її обов'язок тягати щодня відра з теплою водою, які так і залишаються під дверима до самого вечора!

...Думка Терези почала відлітати від уявної істоти, яку вона створила собі на радість. Щастя втомило її, і вона стала шукати нової втечі від дійсності.

...Довкола її нужденного ложа люди стають навколішки. В Терезину кімнату принесли вмираючу дитину якогось арже-лузьКого злидаря (одну з тих, що втікали від неї, коли вона йшла селом). Тереза клала на дитину свою пожовклу від нікотину руку, і та очунювала.

...Або ось вона влаштовує собі помешкання на березі моря, бачить в уяві сад, терасу, старанно підбирає кожен предмет, зоставляючи місце для тих, що дісталися їй із Сен-Клера, сперечається сама з собою, які почепити завіски.

Потім декорація змінювалася, ставала менш чіткою. Залишались тільки альтанка й лавочка з видом на море. Тереза відпочивала, схиливши комусь голову на плече. Як тільки дзвоник кликав на обід, вона вставала і йшла в темну альтанку. Той, що йшов з нею поруч, обіймав її обома руками і притягав до себе.

Вона думає, що один лише поцілунок може зупинити біг часу, уявляє, що в любові існують безконечні хвилини, саме уявляє, бо зазнати їх їй ніколи не доведеться. Обід — це перепочинок перед щастям, яке чекає на неї ввечері, щастям, яке до того знеможує її, що навіть несила глянути йому в вічі. Любов захоплювала Терезу, як нестримний потік, поймала всю її істоту, та сама любов, якої вона була позбавлена більшег ніж будь-хто.

Вона майже не чув голосу Баліонтп. Чого вона репетує, та стара? Що месьє Бернар може ось-ось повернутися 8 півдня?..

— Що скаже він, коли зайде в цю кімнату? Справжній саж для свиней! Хоч-не-хоч, а треба, щоб мадам підвелася.

Сівши на ліжку, Тереза з великим здивуванням стала оглядати свої висохлі, як у скелета, ноги. її ступні здалися їй надзвичайно великими. Баліонта вкутує її халатом, штовхає в крісло. Тереза шукає біля себе цигарки, але рука повисає в порожнечі. Крізь відчинене вікно в кімнату вдираються холодні сонячні промені.

Баліонта метушиться з щіткою в руках, важко сапає, бурмоче якісь прокльони. Але вона, очевидно, непогана жінка. Кажуть, що кожного року перед різдвом вона гірко оплакує кабана, якого колють на свято. Баліонті здається, що Тереза не хоче відповідати, в її очах мовчання є великою образою, знаком презирства. Але Тереза не володіє більше своєю мовою. Коли тіло відчуло свіжість чистих простирадел, Терезі здалося, що вона сказала "дякую", а насправді з її уст не зірвалося жодного звуку. .

— Цих ви вже не пропалите! — кинула їй на прощання Баліонта.

Терезу враз охопив жах, Що вона забрала цигарки. Простягла руку до столика: їх справді там не було. Як же бути без курива? Адже їй потрібно, щоб пальці безперервно дотикалися до чогось, груди вдихали аромат, а кімната потопала в сизій імлі. Баліонта повернеться тільки ввечері. Отже, майже на протязі цілого дня їй доведеться бути без цигарок!..

О сьомій годині ввійшла зі свічкою Баліонта і поставила на столі тацю з молоком, кавою й хлібом.

— Більше нічого не бажаєте?

Вона з нетерпінням чекала, поки Тереза розкричиться за цигарки, але та навіть не повернула обличчя.

Баліонта, очевидно, через недбальство не защіпнула вікно. Подих вітру відчинив його, і кімната сповнилась холодом. Терезі несила було скинути з себе ковдру й підвестися. Згорнувшись калачиком, напнувши ковдру аж до очей, вона застигла в нерухомості, і тільки її повіки та чоло студив нестримний холод.

Аржелуз був наповнений гулом велетенських сосен, але, незважаючи на #цей шум, відчуття аржелузької пустки не покидало її. Тереза думала, що якби вона справді любила страждання, то не закутувалася б так щільно з ковдру. Вона пробувала скинути її з себе, але не могла витримати на холоді навіть кількох секунд. Потім, ніби граючись, розкривалася на довше. Таким чином страждання ставало для неї звичним і, Хто знає, можливо, єдиним сенсом існування...

*— Лист від пана. Оскільки Тереза не хотіла брати в руки конверт, Баліонта наполягала, що, певно, месьє пише, коли повернеться.

— Може, ви хочете, щоб я прочитала?

— Читайте...— мовила Тереза і, як завжди в присутності Баліонти, відвернулася до стіни. Однак, те, що прочитала стара, вивело її з заціпеніння:

"Я був дуже радий довідатись із повідомлень Баліона, що в Аржелузі все гаразд..."

Бернар повідомляв, що загляне проїздом, але, у зв'язку з тим, що має зупинитися ще в кількох місцях, не може точно вказати дату повернення.

"Це буде, напевно, не пізніше 20-го грудня. Не дивуйся, коли побачиш, що я з Анною і сином Дегілема. Вони заручилися в Боліо, хоч і не офіційно. Син Дегілема наполягає на тому, щоб спочатку побачити тебе. Мовляв, цього вимагає* пристойність. Я ж гадаю, що він хоче скласти думку... ти знаєш, про що. Тобі слід підготував тися до цього. Не забувай, що ти "хвора" і що в тебе "не гаразд з головою". Я зумію .оцінити твої зусилля, щоб не зруйнувати щастя Анни та не перешкодити оформленню цього, вигідного' для сім'ї, шлюбу. В противному разі я заставлю тебе дорого заплатити. Але певен, що до .цього не дійде".

Був гарний, сонячний, але холодний день. За велінням Баліонти Тереза підвелася і пройшла кілька кроків по саду, тримаючись за її плече, проте з шматком курчати вона ледве впоралась. До 20-го грудня залишалося ще десять днів. Якщо мадам.хоч трохи візьмуть себе в руки, то цього буде більш ніж досить, щоб стати на ноги.

— Не можна сказати, їцоб у неї була якась зла воля,— говорила Баліонта Баліонові. — Вона робить усе, що може. Месьє Бернар уміє дресирувати злих собак. Минуло трохи часу, і ця теж оговталась, стала навіть лащитись, як та сука. Проте не слід їй довіряти...

Тереза й справді прикладала всі зусилля, аби вирвати себе з сплячки й духовного занепаду. Вона примушувала себе ходити, їсти, а особливо дивитися тверезими очима на навколишній світ. Так, вона намагатиметься говорити, усміхатися, ніби має повернутися в ланду, яку спалила, топтати її попіл і походжати поміж чорними, обвугленими соснами.

Вісімнадцятого грудня небо було запнуте хмарами, але дощу не було. Біля третьої години Тереза сиділа в Своїй кімнаті навпроти каміна, поклавши голову на спинку крісла і заплющивши очі. її збудило торохтіння мотора. З вестибюля долинув голос Бернара, й вона почула розмову мадам де ля Трав. Коли захекана Баліонта без стуку розчахнула двері, Тереза стояла перед дзеркалом. Вона рум'янила щоки і фарбувала губи. "Не треба, щоб той хлопець перелякався мене",— говорила вона сама собі.

Однак Бернар допустився помилки, не піднявшись спочатку до дружини. Син Дегілемів, який обіцяв своїй сім'ї не ловити гав, подумав про себе, що "така поквапливість досить підозріла". Він трохи одступив від Анни й підняв хутряний комір, зауваживши, що "ці сільські покої ніяк не нагрієш".

— У вас, певно, підвал під будинком? — звернувся він до Бернара.— В такому разі підлога завжди сирітиме. Хіба що заллєте прокладку з цементу.

На Анні де ля Трав була шубка з сибірської білки й фетровий капелюшок без будь-яких прикрас. (Хоч, як казала мадам де ля Трав,— "він чомусь коштує дорожче, Ніж оті наші давні капелюхи з перами та китицями. Щоправда, фетр на ньому вищої якості і куплено його в самого Лайяка").

Мадам де ля Трав довго гріла ноги над каміном. її владне, але досить одутле обличчя було звернене до дверей. Вона обіцяла Бернарові тримати себе в руках.

— Тільки не вимагай, щоб я цілувалася з нею,— попередила вона його. — Мене жахає вже й те, що я повинна буду доторкнутися до неї рукою. Бог усе бачить! Здавна відомо, що є люди, здатні на вбивство... але це її лицемірство! Ось в чому жах! Пригадуєш її слова: "Мамо, візьміть це крісло, вам у ньому буде зручніше..." А пам'ятаєш, як вона говорила про тебе? "Мій дорогенький, він так боїться смерті, консиліум уб'є його..." Бог свідок, що я ні про що тоді не здогадувалась, але оте "мій дорогенький" здивувало мене...

Тепер в аржелузькій вітальні увагу мадам де ля Трав привертає тільки одне — ніяковість, яка сковує всіх. Вона крадькома слідкує за Дегілемом, який, мов сорока в кістку, втупився в Бернара.

— Бернаре, Тобі треба було б поглянути, що робить Тереза. Можливо, воца гірше себе почуває... • >

Анна перша впізнала знайомі кроки.

— Вона сходить униз,— байдуже обізвалася вона.

Бернар стоїть, приклавши руку до серця, прискорене биття якого завдає йому болю. Якого дідька він не приїхав хоч за день наперед, треба було заздалегідь підготувати Терезу. Адже ця жінка може все поламати, навіть не зробивши чогось такого, за що можна було б їй дорікнути...

Всі застигли з обличчями, повернутими до дверей, з яких мала вийти Тереза.

Багато років по тому Бернар пригадував, що при появі цієї нужденної постаті, цього блідого й нафарбованого обличчя в голові його насамперед сяйнула думка: "Суд присяжних!" За одну мить він відновив у своїй уяві ту кольорову картинку з "Пті паризьєн", яка прикрашувала колись альтанку в Арже-лузі.