Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 33

Бони напхнулись, та назад. Комуняки вбили в них

одного козака, царство йому небесне. Вдарили навздогін, він з коня зірвався й завис на тину. Принесли його пле-шаківські козаки до станичних стаєнь. А в його, в сердешного, в руці нагай застиг... Ну, і знялась буча. Під цю пору і кінець настав радянській владі, цур їй ...

В хаті Григорій пожадливо з'їв остачу від сніданку, разом З господарем вийшов на вулицю. На ріжках провулків, наче в свято, купками стояли козаки. До одної з таких купок підійшли Григорій і господар. Козаки на вітання донесли до папах руки, відповідали стримано, з цікавістю та вижиданням оглядаючи незнайому постать Григорія.

— Це свій чоловік, панове козаки! Ви його не лякайтесь. Про Мелехова з Татарського чули? Це синок Пантелея, Григорій. У мене від розстрілу рятувався, — з гордістю сказав господар.

Тільки но зав'язалась розмова, один з козаків почав розповідати, як вибили з Вешенеької решетівці, дубрівці та чорнівці Фоміна, — але в цей час на кінці вулиці, що впиралася в білий лобастий схил гори, показалось двод верхівців. Вони скакали вулицею, спиняючись біля кожної купки козаків, повертаючи коні, щось кричали, махали руками. Григорій жадібно ждав їх зближення,

— Це не наші, не рибинські... Гінці звідкись — вдивляючись, сказав козак і урвав оповідання про здобуття Вешенеької.

Двоз, проминувши сусідній провулок, доскакали. Передній, дід у сіряку нарозхрист, без шапки, з употілим червоним обличчям та розсипаними по лобі сивими кучерями, по молодецькому спинив коня; якомога відкидаючись назад, простяг уперед праву руку.

— Чого ж ви, козаки, стоїте на провулках, як баби ? — плачливо крикнув він. З— . сльози рвали його голос, хвилювання трясло багрові щоки. Під ним ходором ходила красуня-кобилиця, чотирилітня нежеребка, руда, білонізд-ра, з мачулистим хвостом та сухим, неначе із сталі литими, ногами. Хропучи й кусаючи шенкелі., вона присідала,

спиналася гопки, цросила повід, щоб знову піти швидким, дзвінким чвалом, щоб знову вітер заламував їй вуха, свистів у гриві, щоб знову охала під точеними скойками ко-питів гримка, випалена морозами земля. Під тонкою шкурою кобилиці грали й рухалися кожна зв'язка та жилка. На шиї ходили подовжні кругляки м'язів, тремтів просвітчастий рожевий храп, а опукле рубинове око, вивертаючи кров'яний білок, косилось на хазяїна вимогливо й люто.

— Чого ж ви стоїте, сини тихого Дону ?! — ще раз крикнув старий, переводячи очі з Григорія на інших. — Батьків і дідів ваших розстрілюють, добро ваше забирають, З вашої віри сміються комісари, а ви лускайте насіння та ходите на грища? Ждете, поки вам руським арканом зашморгнуть горлянку? Доки ж ви будете держатись за баб'ячі курп'яки? Увесь Уланський юрт підійнявся від малого до великого. У Вешеневській вигнали червоних.. . а ви, — рибинські козаки! Чи вам життя дешеве стало? Чи замість козацької крові мужицький сирівець у вас в жилах ? Повстаньте! Візміться до зброї! Хутір Кривський послав нас підіймати хутори. На коня, козаки, поки не пізно ! — він натрапив збожеволілими очима на знайоме обличчя одного діда, крикнв з великою прикристю: — "Ти чого стоїш, Семене Христофоровичу? Твого сина зарубали під Філоновим червоноі, а ти на печі рятуєшся!?

Григорій не дослухав, кинувся на подвір‘я. З половні він ристю вивів свого застояного коня; до крові обдираючи нігті, вирив З КІЗЯКІВ сідло й вилетів з воріт, як скажений.

— Пішов! Спаси Христос! — встиг крикнути він господареві, що підходив до воріт, і, падаючи на передню луку, ввесь хилячись до кінськоі шії, збив вулицею білий смерчовий жмут снігової куряви, гріючи коня з обох боків нагайкою, пускаючи його чимдуж. За ннм осідала сніжна курява, в ногах ходили стремена, терлись об крила сідла затерплі ноги. Під стременами прожогом строчили кінські коцити. Він почував таку люту, величезну радість,

такий прилив сил і рішучості, ЩО, МИМО ВОЛІ ЙОГО, З горла рвався вискучий, клекотючий хрип. В ньому звільнились заполонені, притаєні почуття. Ясна, здавалось, була його путь віднині, як висвітлений місяцем шлях.

Все було вирішено й зважено за томливі дні, коли звір-ма ховався він в кізяковому лігвищі і по звірячи пильнував кожен звук і голос зокола. Мов і не було за його плечима днів пошуку правди, вагань, переходів і тяжкої внутрішньої боротьби.

Тінню від хмари проклубились ті дні, і тепер здавались йому його шукання даремними й незначними. Про що було думати? Нащо металась душа, як оточений на облаві вовк, в пошуках виходу, в розв'язуванні протиріч? Життя показало себе усмішливим, мудро-простим. Тепер уже йому здавалось, що одвічно не було в ньому такої правди, під крилом якої міг би погрітися всякий, і до краю розлючений, він думав: у кожного своя правда, своя борозна. За шматок хліба, за ділянку землі, за право на життя завжди боролись люди і будуть боротись, поки світить їм сонце, поки тепла тече по жилах кров. Треба битися з тим, хто хоче відняти життя, право на нього: треба битися кріпко, не хитаючись — як у лаві, — а гарт ненависті, твердість дасть боротьба. Треба не загнуздувати почуття, дати волю їм, як шалові, — і все.

Путі козацтва схристились з путями безземельної мужичої Русі, з путями фабричного люду. Битися з ними! На смерть рвати в них спід ніг ситу дінську, козачою кров'ю политу землю. Гнати їх, як татар, за межі області! Труснути Москвою, нав'язати їй ганебний мир ! На вузькій стежці не розминутись, — хтось когось, а мусить звалити. Пробу зроблено: пустили на військову землю червоні полки, спробували ? А тепер — за шаблю !

Про це, обпалений сліпою ненавистю, думав Григорій, поки кінь ніс його по білогривому покриву Дону. На мить в ньому ворухнулась суперечність : "Багаті з бідними, а не козаки з Руссю... Михась Кошовий і Котляров теж

козаки, а наскрізь червоні..." Але він з люттю відмахнувся від цих думок.

Завиднівся Татарський. Григорій пересмикнув поводи; коня, обсипаного жмуттям мила, перевів на легку ходу. На виїзді натиснув знову, кінськими грудьми відкинув ворітця хвіртки, ускочив на подвір'я.

XXIX

На світанку, змучений, Кошовий в'їхав у хутір Великої Усть-Хоперської станиці. Його спинила застава А За-амурського полку. Двои червоноармійців одвели його до штабу. Якийсь штабний довго й недовірливо розпитував його, намагався плутати, завдаючи питання, на зразок такого: "А хто у вас був головою ревкому? Чому документів нема? "—і все інше в цьому дусі. Михасеві набридло відповідати на безглузді питання.

— Ти мене не крути, товаришу! Мене козаки не так крутили, та нічого не вийшло.—Він загорнув сорочку, показав пробитий вилами бік і низ живота. Хотів уже жахнути штабного печеним словом, але в цей момент увійшов Штокман.

— Блудний син! Чортушко ! — бас його зірвався на тенор, руки облапали Михасеву спину. — Чого ти його, товаришу, розпитуєш ? Та це ж наш хлопець! Яку ти дурницю втнув! Послав би по мене чи по Котлярова, от і все, і ніяких запитань ... Ходімо, Михайле! Але як ти зацілів? Як ти зацілів, скажи мені? Так ми тебе викреслили ІЗ списків живих. Загинув, думаймо, смертю героя.

Михась згадав, як брали його в полон, беззахисність, гвинтівку, покинуту в санях, — болісно, до сліз почервонів.

XXX

У Татарському, в день приїзду Григорія, вже сформувались дві сотні козаків. На сході постановили мобілізувати всіх здатних носити зброю, від шістнадцяти до семидесяти

років. Багато хто почував безнадійність становища, що утворилось: на північ була ворожа Вороніжчина, що під більшовиками ходила, і червоний Хоперський округ, на південь — фронт, що повернувшись, міг лавиною сво§ю роздавити повстанців. Деякі, особливо обережні козаки не хотіли братись до зброї, але їх заставляли силою. Наодріз, відмовився воювати Степан Астахов.

— Я не піду. Беріть коня, що хочете, те зо мною й робіть, а я не хочу гвинтівку брати! — заявив він вранці, коли в хату до нього увійшли Григорій, Христоня і Ані-кушка.

— Як це не хочеш? — ворушачи ніздрями, спитав Григорій.

— А так, не хочу і край!

— А якщо червоні заберуть хутір, куди дінешся? З нами підеш чи зостанешся ?

Степан довго переводив пильний просвітчастий погляд З Григорія на Оксану, відказав, помовчавши:

— Тоді видно буде...

— Коли так, — виходь! Бери його, Христоню. Ми тебе зараз до стінки притулимо! — Григорій, намагаючись не дивитись на Оксану, що до печі притислася, взяв Степана за рукав гімнастерки, смикнув до себе. — Ходімо, нема чого тут!

— Григорію, не дурій... Облиш! — Степан блід, злегка опинався. Його ззадуі обняв спохмурений Христоня, буркнув :

— Значця, ходімо, якщо ти такого духу.

— Братці!

— Ми тобі не братці! Іди, кажуть!

— Пустіть, я запишусь до сотні. Слабий я від тифу...

Григорій криво посміхнувся, випустив рукав Степанової

гімнастерки.

— Іди, одержуй гвинтівку. Давно б так!

Він вийшов, запнувши шинелю, не попрощавшись. Христоня не посоромився, після того, що сталось, випрохати

в Степана тютюну на цигарку і ще довго сидів, розмовляв, неначе між ними нічого й не було.

Надвечір з Вешенської привезли два вози зброї. Вісімдесят чотири гвинтівки й понад сотню щабель. Багато хто дістав свою приховану зброю. Хутір виставив двісті одинадцять бійців. Півтораста кінних, решта — пластуни.

Ще не було єдиної організації у повстанців. Хутори діяли покищо розрізнено: самостійно формували сотні, обирали на сходах командирів з найбойовіших козаків, Зважаючи не на чини, а на заслуги, до наступових операцій не брались, а тільки зв'язувались із сусідніми хуторами й промацували кінними розвідками околиці.

Командиром кінної сотні в Татарському ще до приїзду Григорія обрали, як і вісімнадцятого року, Петра Мелехова. Командування пішою сотнею прийняв на себе Латишок. Батарейці, на чолі з Іваном Томіліним, поїхали на Базки.

Там виявили покинуту червоними, напівзруйновану гармату, без панорами й з розбитим колесом. її ото й подались батарейці лагодити.

На двісті одинадцять чоловіка привезли з Вешенської та зібрали на хуторі сто вісім гвинтівок, сто сорок шабель і чотирнадцять мисливських рушниць. Пантелей Прокопович, звільнений разом з іншими стариками з мохівського підвалу, викопав кулемет. Але стрічок не знайшов, і кулемет сотня на озброєння не прийняла.

Другого дня надвечір стало відомо, що з Каргінської іде приборкувати повстання карний загін червоного війська на триста багнетів, під командою Лихачова, при семи гарматах і дванадцяти кулеметах.