Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 35

Він ішов попереду кінних конвоірів, легко ступаючи по снігу, супив куций розмет брів. Але в лісі, проходячи повз смертельно-білу березку, жваво посміхнувся, став, потягся вгору і здоровою рукою зірвав гілку.

209

Тихий Дія

На ній уже набрякали березневим солодким соком бурі бруньки, обіцяв їх тонкий, ледве відчутний аромат весняний розквіт життя, що все повторюються під СОНЯЧ-ним колом... Лихачов тикав пухкі бруньки в рот, жував їх, затуманеними очима дививсь на посвітлілі дерева, що від морозу одходили, і посміхався куточком голених губів.

З чорними пелюстками бруньок на губах він і вмер: за сім верстов од Вешенської, в піщаних суворо-насуплених бурунах його по звірячому зарубали конвойні. Живому викололи очі, одрубали руки, вуха, ніс, посмугували шаблями обличчя. Розстебнули штани і наругались, споганили велике мужню тіло. Наругались з кривоточивого обрубка, і потім один з конвойних наступив на хлипко тремтячі груди, на повержене навзнак тіло і одним ударом навскоси відтяв голову.

XXXII

Зза Дону, з верхів'я, з усіх країв ішли вісті про широкий розлив повстання. Піднялись уже не два станичні юрти. Шумилінська, Казанська, Мигулінська, Мешківська, Вешенська, Уланська, Усть-Хоперська станиці повстали, нашвидку збивши сотні; вагались і явно схилялись на бік повстанців Каргінська, Боківська, Краснокутська. Повстання загроясувало перекинутись і в сусідні Усть-Вед-медицький та Хоперський округи. Вже починався заколот в Буканівській, Слащевській та Федосюювській станицях; хвилювались окраінні — до Вешенської — хутори Алексюювської станиці... Вешенська — як окружна станиця — стала центром повстання. Після довгих суперечок та балачок вирішили зберегти попередню структуру влади. До складу окружного виконкому обрали найшановніших козаків, переважно молодих. Головою настановили військового урядовця артилерійського відомства Данілова. ®УЛИ утворені по станицях і хуторах Ради і, як це не дивно, навіть в обіхідці зосталось колись лайливе слово ((Товариш)). Було кинуте й демогагічне гасло: "За радянську владу, але проти комуни, розстрілів і грабежів". Тим то на папахах повстанців, замість одної білої нашивки або перев'язки, появились дві: біла навхрест з червоною .."

Суярова на посаді командувача об'єднаними повстанськими силами змінив молодий двадцятивосьмилітній хорунжий Кудінов Павло, георгіївський кавалер всіх ступнів, балакун і розумник. Визначався він слабохарактерністю, і не йому б правити м'ятежним округом у такий бурхливий час, але горнулись до його козаки за простоту та обіхідливість. А головне, глибоко входив корінням Кудінов у товщу казацтва, звідки йшов родом, і був позбавлений бундючності та офіцерської пихи, звичайно властивої вискочкам. Він завжди скромно одягався, носив довге, кружальцем підрізане волосся, був присадистий та скоромовний. Сухорляве, довгоносе обличчя його здавалось мужикуватим, невідмітним нічим.

Начальником штабу обрали підосавула Сафонова Іллю, і обрали тільки тому, що хлопець був полохливий, але на руку писучий, вельми грамотний. Про нього так і сказали на схяді:

— Сафонова у штаб садовіть. В лавах він не годен. У нього і втрати більші будуть, не вбереже він козаків, та й сам, гляди, наламає. З нього вояка, як з цигана піп.

Малий на зріст, круглуватого карбу, Сафонов на таке зауваження зрадувано посміхнувся в жовті з білястим підбоєм вуса і з великою охотою згодився прийняти штаб.

Але Кудінов і Сафонов тільки оформляли те, що самостійно вершилось сотнями. Щодо керівництва зв'язані були в них руки, та й не під силу їм було правити такою махиною і поспівати за змахом подій.

* 4 Заамурський кінний полк, з влитими до нього більшовиками Усть — Хоперської, Уланської та почасти Бешен-ської станиць, з боєм пройшов ряд хуторів, перевалив через єланську грань і степом посувався на захід понад Доном.

5 березня до Татарського прискакав з донесенням козак, булавці терміново вимагали допомоги. Вони відступали майже без опору, не було патронів і гвинтівок; на їх нужденні постріли заамурці засипали їх кулеметним дощем, крили з двох батарей. В таких обставинах не було коли дожидатись наказів з округу. І Петро Мелехов вирішив виступати із своїми двома сотнями. Він прийняв командування й над рештою чотирма сотнями сусідніх хуторів. Уранці вивів козаків на бугор. Спочатку, як звичайно, цокнулись розвідники. Бій розгорнувся згодом.

Біля Красного лугу, за вісім верстов до хутора Татарського, де колись Григорій з жінкою орав і був застигнутой зимою, де вперше признався він Наталі, що не кохад її, — цього тьмяного зимового дня на снігу біля глибоких ярів спішувались кінві сотні, розсипались цепи, коноводи відводили під захист коні. Внизу 3 увігнутої просторої котловини трьома цепами йшли червоні. Білий простір Западини був покарбований чорними цяточками людей. До цепів під'їздили підводи, метушились кінні. Козаки, відділені від супротивника двома верствами відстані, неспішно готувались приймати бій. *

На своєму ситому, злегка запареному коні од уланських сотень, що вже розсипались, прибіг до Григорія Петро. Він був веселий, жвавий.

— Братця! Патрони приощаджуйте! Бити, коли подам команду... Гр игорію, одведи свою півсотню сажнів на півтораста ліворуч. Поспішись! Коноводи хай докупи не з'їздяться. — Він дав ще кілька останніх наказів, дістав бінокль. —Мов би батарею встановлюють на Матвієвій могилі ?

— Я давно примічаю: голим оком видно.

Григорій взяв з його рук бінокль, придивився. За могилою, з обвіяним вітрами вершком, чорніли підводи, малюсінькі мелькали люди.

Татарська піхота, — "пластунки", як їх жартома прозвали кінні, не зважаючи на суворий наказ не сходитись, збірались купками, ділились патронами, курили, перекидались яса ртами. На голову вище від дрібнуватих козаків хиталась папаха Христоні (потрапив він до піхоти, позбувшись коня), червонів тривух Пантелея Прокоповича. У піхоті гуляла більшість стариків та молодятник. Праворуч од незрізаних хащів сояшничиння, верстви на півтори стояли фланці. Шістьсот чоловіка було в їх чотирьох сотнях, але майже двісті коноводили. Третина всього складу ховалась в положистих відножинах ярів з кіньми.

— Петре Пантелейовичу! — гукали з піших лав. — Гляди, в бою не кидай нас, піших!

— Будьте спокійні! Не покинемо,—посміхався Петро і, поглядаючи на цепи червоних, що помалу посувалися на узгірок, почав нервозно помахувати нагаєм.

— Петре, руш сюди, — попрохав Григорій, одходячи геть від цепу.

Той під'їхав. Григорій, морщачись, з видимим невдоволенням, сказав:

— Позиція мені не до душі. Треба б проминути ці яри. А то обійдуть нас з флангу — біди наберемось. А ?

— Чого ти там ! — досадливо відмахнувся Петро. — Як це нас обійдуть? Я в лизерві зоставив одну сотню, та в гіршому разі і яри здадуться. Бони не перешкода.

— Гляди, хлопче! — застерігаючи кинув Григорій, не востаннє швидко обмацуючи очима місцевість.

Він підійшов до свого цепу, оглянув козаків. У багатьох на руках вже не було плетінок та рукавичок. Пр ипікало хвилювання — скинули.

Дехто нудився: то шаблю поправить, то шпеник пояса пересуне тугіше.

— Командир наш зліз з коня, — посміхнувся Федот Бо-довськов і насмішкувато злегка покивав у бік Петра, що розвалисто Йшов до цепів.

— Гей ти, генерал Платов! — їржав косорукий Олекса Шаміль, озброєний самою шаблею.-—Накажи донцям по чарці горілкн.

— Мовчи, горільчанику! Відітнуть тобі червоні другу руку, чим до рота понесеш? З корита доведеться хлебтати.

— Но — но!

— А випив би, недорого віддав! — зітхав Степан Астахов і навіть русий вус закручував, скинувши руку з ефеса.

Розмови в цепу йшли найневідповідніші до моменту. І враз змовкли, як тільки за Матві вою могилою октавою бухнула гармата.

Густий важкий звук вихопився з ясерла грудкою і довго танув над степом, як біла пінка диму, зімкнувшись з виразним та вкорочено — різким тріскотом вибуху. Набій не добрав відстані, розірвався за півверстви від козацької розстрільні. Чорний дим у білій променистій облямівці снігу помалу зметнувся над ріллею, впав униз, стелячись та припадаючи до бур'янів. ЗаРаЗ же у червонім цепу запрацювали кулемети. Мороз скрадав повноту звука, кулеметні черги вистукували нічною клепачкою сторожа. Козаки лягли в сніг, в бур'янок, щетинисте безголове сояш-ничиння.

— Дим дуже чорний, мовби від німецького набою! — крикнув Про хір Зиков, оглядаючись на Григорія.

У сусідній, (уланській сотні знявся галас. Вітром докинуло крик:

— Кума Митрофана вбило!

Під вогнем до Петра підбіг рудобородий рубежінський сотенний Іванов. Він витирав під иапахою лоб, задихався :

— От сніг — так сніг. До чого завалисто — ніг не висмикнеш !

— Ти чого? — настропалився, зсуваючи брови, Петро.

— Мисля прийшла, товаришу Мелехов! Пошли ти одну сотню низом до Дону. Зніми з цепу і пошли. Нехай вони низом сходять і добіжать до хутора, а звідтіля вдарять у тил червоним. Вони обози, мабуть, покидали... Ну, яка там охорона? Знов яіє паніку наведуть.

"Мисля" Петрові сподобалась. Він скомандував своїЩ

півсотні стріляти, махнув рукою випростаному на ввесь зріст Латишову і валко закрокував до Григорія, З'ясував у чім річ, коротко наказав:

— Веди півсотню. Натисни їм на хвіст!

Григорій вивів козаків, у видолинку посідали верхи, швидкою ристю закуріли до хутора.

Козаки випестили по дві обійми на гвинтівку, примовкли. Цепи червоних лягли. Захлинулись чечіткою кулемети. В одного з коноводів вирвався поранений шалою кулею білоногий кін Мартина Шаміля і, ошалівши, промчав через цеп рубежінських козаків, подався з гори до червоних. Кулеметна цівка різонула його, і кінь на всьому скаку високо підкинув задком, хрьопнувся в сніг.

— Ціль у кулеметників! — переказували по цепу Петрів наказ.

Цілили. Били тільки вправні стрільці — і нашкодили. Непоказний козачок з Верхньо — Кривського хутора одного по одному перемітив кулями трьох кулеметників, і "максим" із закипілою в кожусі водою, замовк. Але перебиту прислугу заступили нові. Кулемет знову зарокотав, розсіюючи смертне насіння. Залпи валились часто. Вже занудились козаки, все глибше зариваючись у сніг. Анікушка докопавсь до голенької землі, не перестаючи штукарити. Вийшли в нього патрони (їх було п'ять штук у зеленій проржавілій обіймі), і він зрідка, витикаючи із снігу голову, видавав губами звук, дуже схожий на висвист, видаваний бабаком у момент переляку.

— Агхю!..