Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 34

Петро вирішив вислати в напрямку хутора Токіна сильну розвідку, одночасно повідомивши Вешенську.

Розвідка виїхала смерком. Вів Григорій Мелехов тридцять два чоловіка татарців. З хутора пішли чвалом та так і гнали майже до самого Токіна. Верстви за дві од нього, біля неглибокого яру, над шляхом, Григорій спішив ко-

заків, розташував у ярку. Коноводи відвели коні в лощинку. Лежав там глибокий сніг. Коні, сходячи, потопали в рухлому снігові по черево, чийсь жеребець в передвесняному збудженні ігогокав, брикався. Довелось послати на нього окремого коновода.

Трьох козаків: Анікушку, Мартина Шаміля і Прохора Зикова Григорій послав до хутора. Вони рушили ходою. Віддалік під схилом синіли, відходячи на південний схід широким зигзагом, токійські левади. Сходила ніч. Низькі хмари сунули над степом. В яру мовчки сиділи козаки. Григорій дививсь, як силуети трьох верхівців з'їздять З гори, зливаються з чорною хребтиною дороги. От уже не видно коней, маячать самі голови вершників* Зникли й вони. За хвилину звідти гарласто затарахкотів кулемет. Потім тоном вище тенористо заклацав інший, видимо-ручний. Спорожнивши диск, ручний змовк, а перший, передихнувши, прискорено кінчив ще одну стрічку. Зграї куль розсівов линули над яром, десь у присмерковій вишині. Живий їх звук бадьорив, був тягучкий, веселий і тонкий. Трою скакали навзаводи.

— Нахопились на заставку! — здаля крикнув Прохір Зиков. Голос його заглушив гуркіт кінського бігу.

— Коноводам наготуватись! — наказав Григорій.

Він скочив на гребінь яру, як бруствер, не звертаючи уваги на кулі, що з шипом заривалися в сніг, пішов назустріч козакам.

— Нічого не бачили?

— Чутно, як заборсались там. Багато їх, чути з голосів,— засапавшись, казав Анікушка.

Він скочив з коня, носок чобота заїло стремено, і Анікушка залаявся, шкандибаючи, за допомогою руки звільняючи ногу.

Поки Григорій розпитував його, восьмеро козаків зійшли З яру в лощину, розібравши коней, поскакали додому.

— Розстріляймо завтра! — тихо сказав Григорій, прислухаючись, як віддаляються тупіт втікачів.

В яру решта козаків просиділа ще з годину, бережко пильнуючи тиші, прислухаючись. Під кінець комусь почувся цокіт копитів.

— Ідуть з Токіна!

— Розвідка!

— Не може бути!

Перемовлялись пошепки. Вистромляючи голови, марно намагались розглядіти щось у нічній непроникливій імлі. Калмицькі очі Федора Бодовського перші розгляділи.

— Ідуть — упевнено сказав він, скидаючи гвинтівку.

Носив він її по чудному: ремінь чіпляв на шию, як

гайтан хреста, а гвинтівка косо теліпалась в його на грудях. Звичайно так і ходив він, і їздив, поклавши руки на цівку й ложу, наче баба на коромисло.

Чоловіка з десятеро верхівців мовчкц, в безладді їхали дорогою. На пів-коня попереду вирізнялася ставна, тепло одягнена постать. Довгий куцохвостий кінь ішов упевнено гордовито. Григорієві знизу на тлі сірого неба виразно видно було лінії кінських тіл, обриси вершників, навіть плоский зрізаний верх кубанки бачив він па тому, що їхав попереду. Вершники були за десять сажнів од яру; така малюсінька відстань віддаляла козяків од них, що здавалось, вони мали б чути і хрипкі козачі подихи, і частий дзвін їх серць.

Григорій ще раньше наказав без його команди не стріляти. Він, як звіробійник у засідці, ждав момента розра-ховно й вивірено. У його вже вистигло рішення: окликнути ЇЗДЦІВ і, коли вони в сум'ятті зіб'ються докупи — одкрити огонь.

Мирно похрускував на дорозі сніг. Спід копита випорснула жовтим світлячком іскра, певне підкова ковзнула по оголеному кремені..

— Хто їде?—Григорій легко, по кошачому, плигнув З яру, випростався. За ним глухо "шарудячи висипали козаки.

Сталося те, чого ніяк не сподівавсь Григорій.

— А вам його треба? — без тіні страху або здивовання спитав густий хрипкий бас переднього. Він повернув коня, направляючи його на Григорія.

— Хто такий?! —різко закричав Григорій, не рушаючи З місця, непримітно підносячи в напівзігнутій руці наган.

Той самий бас зарокотав гримливо, гнівно:

— Хто смі§ горлати? Я командир загону карного війська! Уповноважений штабом Восьмої Червоної армії приборкати повстання! Хто у вас командир? Дати мені його сюди!

— Я командир...

— Ти ? Аа — а...

Григорій побачив ворону штуку в підкинутій вгору руці вершника, встиг до пострілу впасти; падаючи, крикнув:

— Огонь!

Тупоноса куля з браунінга цвенькнула над головою Григорія. Посипались оглушливі постріли з того й з другого боку. Бодовськов повис на поводі коня безстрашного командира, що стріляв на Григорія. Потягшись через Бодов-ськова, Григорій, стримуючи руку, рубнув туп'яком шаблі по кубанці, стяг з сідла дебеле тіло. Сутичка скінчилась за дві хвилини. Трод червоноармійців поскакали геть, двох убили, решту обеззброїли.

Григорій коротко допитував узятого в полон командира в кубанці, тикаючи в розбитий рот йому цівку нагана.

— Як тво§ прізвище гад?

— Лихачов.

— На що ж ти сподівався, як їхав з десятьма охоронцями ? Ти думав, козаки навколішки попадають ? Прощення будуть просити?

— Вбийте мене!

— З дим устигнеться, — потішав його Григорій. — Документи де ?

— В торбі. Бери, бандит!.. Сволоч!..

Григорій, не звертаючи увагу на лайку, сам обшукав Лихачова, дістав з кишені його кожуха другий браунінг,

Зйяв маузер і йольову сумку. 8 боковій кишені знайпіоб маленький, критий строкатою звірячою шкурою, портфель З паперами і портсигар.

Лихачов увесь час лаявся, стогнав од болю. В його було прострілене праве плече, Григорі вою шаблею сильно забита голова. Був він високий, вищий за Григорія на зріст, важкий і, певне, дужий.

На смаглявому, свіжовиголеному обличчі куці, широкі чорні брови розлаписто й владно сходились на переніссі. Рот великий, підборіддя квадратове. Одягнений Лихачов був у рясний кожух, голову його вкривала чорна кубанка, пом'ята шабельним ударом, під кожухом на йому статурно сидів захисний френч, широченні галіфе. Але ноги були малі, гожі, взуті в чепурні чоботи з лакованими халявами.

— Скидай кожух, комісаре ! — наказав Григорій. — Ти— гладкий! Від'ївся на козачому хлібі, надісь, не замерзнеш!

Полоненим зв'язали руки поясами, недоуздками, посадовили на їх же коней.

— Риссю за мною! — скомандував Григорій і поправив на собі лихачівський маузер.

Ночували вони на Базках. На долівці біля печі, на солом'яній підстилці стогнав, скреготав зубами, метався Лихачов. Григорій при світлі лампи промив і перев'язав йому поранене плече. Але від розпитів одмовився. Довго сидів за столом, переглядав мандати Лихачова; списки вешенських козаків-контрреволюціонерів, передані Лихачову втеклим ревтрибуналом, записну книжечку, листи, помітки на карті. Зрідка поглядаючи на Лихачова, перехрещував з ним погляди, як леза. Козаки, що ночували в цій хаті, всю ніч товклись, виходили до коней і курити в сінці, лежачи розмовляли.

Забувся Григорій удосвіта, але небавом прокинувсь, підвів зі столу обважнілу голову. Лихачов сидів на соломі, зубами розв'язуючи бинт, зриваючи пов'язку. Він поглянув на Григорія налитими кров'ю, розлюченими очима. Білозубий рот його був оскирений болісно, як в агонії, в очах

світилась така мертва жура, що в Григорія сой як рукой зняло.

— Ти чого ? — спитав він.

— Якого тобі... треба ! Смерті хочу! — зарикав Ли-хачов, бліднучи, падаючи головою на солому.

За ніч він випив з піввідра води. Очей не сплющав до світанку.

Вранці Григорій вирядив його на тачанці до Вешенської 3 коротким повідомленням та всіма відбраними документами.

XXXI

У Вешенській до червоного мурованого будинку виконкому різво підкотила тачанка, конвойована двома кінними козаками. В задку напівлежачи сидів Лихачов. Він встав, придержуючи руку на закривавленій пов'язці. Козаки спішились, супроводячи його, увійшли в дім.

З півсотні козаків густо товпились в кімнаті тимчасового командувача об'єднаними повстанськими силами Суярова. Лихачов, оберігаючи руку, протовпився до столу. Маленький, нічим не прикметний, хіба що надиво єхидними щілинками жовтих очей, сидів за столом Суяров. Він кротко глянув на Лихачова, спитав:

— Привезли голуба? Ти і є Лихачов?

— Я. Ось мої документи. — Лихачов кинув на стіл зав'язаний у мішок портфель, глянув на Суярова неприступно суворо.— Жалкую, що мені не пощасхило виконати моє доручення, — розчавити вас, як гадів! Але Радянська Росія вам віддасть належне. Прошу мене розстріляти.

Він ворухнув простріленим плечем, ворухнув широкою бровою.

— Ні, товаришу Лихачов! Ми самі проти розстрілів повстали. У нас не так, як у вас, — розстрілів немає. Ми тебе вилікуємо, і ти ще, може, користь нам принесеш,— м'яко, але поблискуючи очима, промовив Суяров. — Зайві вийдіть звідси. Ну, швидше!

Зостались командири Решетівської, Мернівської, Уша-ківської, Дубрівської та Вешееської сотень. Вони посідали до столу. Хтось пхнув ногою табурет Лихачову, — але він не сів. Прихилився до стіни, дивлячись понад головами у вікно.

— Ось що, Лихачов,— почав Суяров, ззираючись з командирами сотень. — Скажи нам, якої численності в тебе Загін?

— Не скажу.

— Не скажеш? Не треба. Ми самі з паперів твоїх зрозуміймо. А ні — червоноармійців з твоєї охорони допитаймо. Ще одна справа: попрохаймо (Суяров натиснув на це слово) ми тебе — напиши своєму загонові, щоб вони йшли у Вешки. Воювати нам з вами нема чого. Ми не проти радянської влади, а проти комуни та жидів. Ми загін твій обеззброїмо й відпустимо додому. І тебе випустимо на волю. Одне слово, пропиши їм, що ми такі ж трудящі, і щоб вони нас не опасувались, ми не супроти Рад...

Плювок Лихачова попав Суярову на сивенький клинчик борідки. Суяров бороду витер рукавом, порожевів на вилицях. Дехто з командирів посміхнувся, але честь командувача захистити ніхто не встав.

— Кривдиш нас, товаришу Лихачов! — уже явно прикидаючись, заговорив Суяров. — Отамани, офіцери з нас знущались, плювали на нас, і ти — комуніст — плюєшся. А всі кажете, що ви за народ... Гей, хто там є? Відведіть комісарика. Завтра вирядимо тебе до Казанської.

— Може, подумаєш?—суворо спитав один із сотенних.

Лихачов ривком поправив накинутий наопашки френч,

пішов до конвоіра, що стояв біля дверей.

Його не розстріляли. Повстанці ж боролись проти "розстрілів і грабунків"... Другого дня погнали його до Казанської.