Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 38

Коні шуршали, люди падали з утоми.

— Дві сотні під командою базківського хорунжого Ермакова Харлампія, вислані Григоріям для переслідування супротивника, що відступав, переловили на сумежних хуторах — Латишівському й Вислогузівському — коло тридцяти відсталих червоноармійців; вранці привели їх до Каргін-ської.

Григорій став на квартирі у величезному домі місцевого багатія Каргіна. Полонених пригнали до нього в двір. Ермаков увійшов до Григорія, поздоровкався.

— Узяв двадцять сім червоних. Тобі там вістівець коня підвів. Зараз виїздиш, чи що?

Григорій підперезав шинель, зачесав перед дзеркалом Зваляне під папахою волосся, тільки тоді повернувся до Ермакова.

— їдьмо. Виступати зараз. На майдані влаштуймо мітинг, — і в похід

— Потрібний він, мітинг! — Ермаков знизав плечем, посміхнувся. — Вони й без мітингу всі на конях. Та он, диви! Це чи не вешенці підходять сюди?

Григорій виглянув у вікно По чотири вряд, в чудовому порядкові йшли дві сотні. Козаки — як добрані, коні — хоч на огляд.

— Звідки це? Зв*дки їх чорт приніс? — радісно бурмотів Григорій, набігу причіпляючи шаблю. Ермаков догнав його біля воріт.

До хвіртки вже підходив сотенний командир передньої сотні. Він поштиво держав руку біля папахи, простягнути її Григорієві не насмілився.

— Ви — товариш Мелехов ?

— Я. Звідки ви?

— Пр ийміть до своєї частини. Приєднуємось до вас. Наша сотня сформована за цю ніч. Ця — з хутора Лихо-видова, а інші дві сотні — з Грачова, з Архипівки та Василівни.

— Ведіть козаків на майдан. Там зараз мітинг буде.

Вістівець (Григорій узяв у вісті вці Прохора Зикова) подав йому коня, навіть стремена подержав, рмаков якось особливо зграбно, майже не торкаючись до луки й гриви, скинув на сідло своз сухорляве залізне тіло, спитав, під-їжджаючи й звично поправляючи над сідлом розріз шинелі і

— З полоненими як бути?

Григорій узяв його за гудзик шинелі, близько нагнувся, хилячись з сідла. В очах його блиснули руді іскорки, але губи під вусами, хоч і звірувато, але посміхались.

— До Вешок накажи відігнати. Зрозумів? Щоб зайшли не далі отого горбка.

Він махнув нага$м в напрямку навислого над станицею піщаного 63'гра, торкнув коня. "Це їм за Петра перший платіж", — подумав він, рушаючи ристю, і без видимої причини нага§м вибив на крупі коня білявий спухлий рубець.

XXXVI

З Каргінської Григорій повів на Боківську вже три з половиною тисячі шабель. Наздогін йому штаб і окрвиконком слали нарочними накази та розпорядження. Один із членів штабу в приватній записці кучеряво просив Григорія:

— "Вельмишановий товаришу Григорій Пантелейович! До нашого відома коварні доходять чутки, ніби то ти чиниш жорстоку розправу над полоненими червоноармійцями. Неначе з твого наказу знищені — сир§ч порубаній—тридцять червоноармійців, узятих Харлампі м Єфмаковим під Боківською. Серед зазначених полонених, за чутками, був один комісарчйк, який міг нам дуже придатись, на предмет зв'язування їх сил. Ти, дорогий товаришу, скасуй наказ полонених не брати. Такий наказ нам шкідливий страшенно, і козаки мовби нарікають навіть на таку жорстокість і бояться, що і червоні будуть полонених рубати та хутори наші нищити. Командний склад теж припроводжай живцем. Ми їх потихеньку прибиратимемо у Вешках або в Казанській, а ти йдеш із своїми сотнями, як Тарас Бульба З історичного роману письменника Пушкіна, і все віддаєш огню та мечеві і козаків підбурюєш. Ти оханись, будь ласка, полонених смерті не предавай, а виряджай до нас. У вищезазначеному й буде наша сила. А по цьому бувай Здоров. Шлемо тобі низький поклін і жіемо успіхів".

Листа Григорій, не дочитавши, подер, кинув під ноги коневі. Кудінову на його наказ: "Негайно розвивай наступ на південь, дільниця Крутенький-Астахово-Греково. Штаб уважає за необхідне з'єднатися з фронтом кадетів. В противному разі нас оточать і розіб'ють" —не сходячи з сідла, написав: "Наступаю наБоківську, переслідую противника, що тікає, а на Крутенький не піду, наказа твого маю за дурного, і за ким я піду наступати на Астахово? Там окрім вітру та хохлів нікого немає".

На цьому офіційне листування його з повстанським центром закінчилось. Сотні, розбиті на два полки, підходили до сумежного з Боківською хутора Конькова. Ратний успіх ще на протязі трьох день не покидав Григорія. З боєм зайнявши Боківську, Григорій на свій ризик рушив на Краснокутську. Покришив невеличкий загін, що загородив йому шлях, але взятих полонених рубати не наказав, вирядив у тил.

9 березня він вже підводив полки до слободи Чистякової. На цей час червоне командування, почувши загрозу 3 тилу, кинуло на повстання кілька полків та батарей. Під Чистяковой) червоні полки, що підійшли, цокнулись з полками Григорія. Бій тривав три години. Описуючись "мішка" Григорій відтяг частини до Краснокутської. Але в ранішньому бою 10 березня вешенців добре потріпали червоні хоперські козаки. В атаці й контратаці зійшлись донці З обох боків, рубонулись, як треба, і Григорій, втративши в бою коня, з розрубаною щокою, вивів полки з бою, відійшов до Боківської.

Увечері він допитував полоненого хоперця. Перед ним стояв немолодий козак Тепікінської станиці, білявий, вузькогрудий, з клаптями червоного банта на вилозі шинелі. На питання він відповідав охотливо, але посміхався туго і якось скоса.

— Які полки були в бою вчора?

— Наш Третій козачий імени Стдньки Разіна. В ньому майже всі хоперського округу козаки. П'ятий Заамурський, Дванадцятий кавалерійський та Шостий Мценський.

— Під чиєю загальною командою? Кажуть, Кіквідзе вів?

— Ні, товариш Домнич зведеним загоном командував.

— Припасів багато у вас?

— Чорт — зна скільки!

— Гармат?

— Вісім, либонь.

— 3В1ДКИ зняли полк?

— З Кам'янських хуторів.

— Пояснили, куди посилають?

Козак пом'явся, але все ж відповів. Григорієві захотілось довідатись про настрій хоперців.

— Що гомоніли проміж себе козаки?

— Неохота, мовляв, іти...

—: Знають у полку, проти чого ми повстали ?

— Звідки ж ото знати ?

— Чому ж неохоче йшли?

— Так козаки ж ви? А тут набридло цяцькатись з війною. Ми ж як з Мироновим пішли — і ось досі!

— У нас, може, послужиш ?

Козак знизав вузькими плечима.

— Воля ваша ! Воно б неохота ...

— Ну йди! Пустимо до жінки... Скучив, либонь ?

Григорій, звузивши очі, подививсь услід козакові, покликав Прохора. Довго курив, мовчав. Потім підійшов до вікна, стоячи спиною до Прохора, спокійно наказав:

— Скажи хлопцям, щоб отого, якого я зараз допитував, нищечком повели в сади. Козаків червоних я в полон не беру! — Григорій круто повернувся на стоптаних закаблуках.— Нехай зараз же його... Іди!

Прохір пішов. З хвилину стояв Григорій, обламуючи хрупкі гілочки гераней на вікні, потім швиденько вийшов на ганок. Прохір тихо розмовляв з козаками, що сиділи на ослоні під коморою.....

— Пустіть полоненого. Нехай йому пропуск напишуть,— не дивлячись на козаків, сказав Григорій і повернувсь до кімнати, став перед стареньким дзеркалом, незрозуміло розвів руками.

Він не міг з'ясувати собі, чому він вийшов і звелів пуг стити полоненого. Адже почував він якусь зловтіху, щось схоже на задоволення, коли з усмішкою про себе промовив: Пустимо до жінки... "Іди", — а сам знав,

що зараз покличе Прохора й накаже хоперця стукнути в садках. Йому було трохи досадно на почуття жалості,— що ж інше, як не невідома жалість, прохопилась йому до свідомості й підбудила звільнити ворога? І в той самий час освіжливо радісно... Як же сталось? Він сам не міг з'ясувати собі. І це було тим дивніше, що вчора ж сам він казав козакам: "Мужик — ворог, але козак, який зараз йде з червоними, двох ворогів вартий 1 Козакові, як шпигунові, суд короткий: раз, два — і в божі во

рота".

З цим нерозв'язаним, пекучим протиріччям, з повсталим почуттям неправоти свого діла, Григорій і покинув квартиру. До нього прийшли командир Чирського полку— високий отаманець з непримітними, дрібними рисами обличчя, що стиралися в пам'яті, та двоз сотенних.

— Підвалили ще підкріплення!—посміхаючись, повідомив полковий. — Три тисячі кінних з Наполова, з Яблуневої річки, з Гусенки, окрім двох сотень піших. Куди ти їх діватимеш, Пан гелейовичу ?

Григорій начепив маузер та чепурну польову сумку, що дістались від Лихачова, вийшов на подвір'я. Тепло гріло сонце. Небо було по літньому високе й сннд, і по літньому сунули на південь білі баранці хмар. Григорій на провулку зібрав усіх командирів порадитись. Зійшлось їх

коло тридцяти чоловіка, посідали на зваленому тину, загуляв по руках чийсь кисет.

— Які будем плани укладати? Яким способом нам різонути оці полки, що потіснили нас від Чистяківки, і куди путь держатимемо ? — спитав Григорій і принагідно переказав зміст наказу Кудійова.

— А скільки їх супроти нас? Дізнавався з полоненого?— помовчавши, спитав один із сотенних.

Григорій перелічив полки, протиставлені їм, швиденько підрахував можливе число багнетів та шабель супротивника. Помовчали козаки. На раді не можна було виступати З дурним, веобміркованим словом. Грачівський сотенний так і сказав:

— Пожди трохи, Мелехов! Дай подумати. Де ж не палашем сікнути. Як би не схибнути.

. Він же перший і заговорив.

Григорій вислухав усіх уважно. Думка більшості, що висловились, зводилась до того, щоб не зариватись далеко навіть в разі успіху і вести оборонну війну. Проте, один З чирців завзяю піддержував наказ командувача повстанськими силами, казав:

— Нам нічого тут топтатись. Нехай Мелехов веде нас до Дінця. Що ви — ума рішились? Нас купка, а за плечима вся Росія. Як ми можемо встояти? Давонуть нас — і пропали ! Треба пробиватись! Хоч і.трошки в нас патронів, але їх добудемо. Рейду треба дати! Зважуйтесь!

— А народ куди дінеш? Жінок, дідів, дітвору?

— Нехай зостаються!

— Розумна, в тебе голова, та дурневі дісталась!

. До дього,* сидячи накраю тину, командири пошепки;говорили про весняну оранку, що заходила,; про те, що ста-, неться з хазяйствами, якщо доведеться йти на прорив, але після промови чирця загорлали всі.

Нарада враз набула бурхливого характеру якогось хутір*, ського сходу. Вище від інших підніс голос престарілий козак з Наполова;

— Від своїх тинів не підемо! Я перший поведу свою сотню на хутір! Битися, так біля куренів, а не чуже життя рятувати !

— Ти мені на горлянку не наступай! Я міркую, а ти — горлати!

— Та що й балакати!

— Нехай Кудінов сам іде до Дінця!

Григорій, виждавши тиші, поклав на терези суперечки вирішне слово:

— Фронт держатимемо тут.