Тіні в раю - Сторінка 71

Це здавалося мені невиправданим відтермінуванням, хоч і на короткий час, але країна, яку я хотів покинути, знову замерехтіла переді мною, наче чужий рай.

— Я завжди дотримую слова, — сказав Фризлендер. — Як ви хочете отримати гроші? Готівкою чи чеком?

— Готівкою, — відповів я.

— Я так і думав. Стільки в мене тут нема. Приходьте завтра й отримаєте їх. А борг повернете мені згодом. Ви ж хочете їх інвестувати, правда?

— Так, — мить повагавшись, відповів я.

— Добре. Скажімо, я дам їх вам під шість відсотків. Самі ж ви заробите сто. Це справедливо, правда?

— Дуже справедливо.

"Справедливо" — одне з його улюблених слів, хоча, варто визнати, він справді був справедливий. Зазвичай люди просто ховають за такими словечками свої звички.

Я підвівся, відчуваючи водночас і полегшення, і безнадію:

— Містере Фризлендере, я вам дуже вдячний.

Кілька секунд я дивився на нього і мене пожирала заздрість. Ось він стоїть тут, квітучий, успішний бізнесмен та сім'янин у такому собі ясному, незатьмареному світі. Тоді пригадав Ліззині слова про його імпотенцію. Вирішив їй повірити, щоб перемогти заздрість.

— Ви ж точно залишаєтеся в Америці? — запитав я.

Він кивнув:

— Для мого бізнесу достатньо телефону. І телеграфу. А ви?

— Пощу, як тільки курсуватимуть кораблі.

— Думаю, це швидко налагодиться. Війна в Японії довго не триватиме. Ми й там незабаром наведемо лад. Транспортне сполучення з Європою від цього не постраждає. У вас тепер нормальні документи?

— У мене є ще дозвіл на проживання на кілька місяців.

— З ним ви точно зможете їздити, куди захочете. Думаю, в Європі теж.

Я знав, що все не так просто. Але Фризлендер був людиною великих масштабів. Деталі його не цікавили.

— Заскочте до мене ще раз, перш ніж поїдете, — сказав він, наче вже наступив справжній мир.

— Неодмінно! І дуже вам дякую!

34

Усе було геть не так просто, як уявляв Фризлендер. Минуло більше двох місяців, перш ніж справа зрушилася, — організувати все було дуже важко. І все одно це був для мене найкращий час за багато років. Усе, що мене мучило, нікуди не зникло, воно навіть посилилося, але тепер я міг усе витерпіти, адже я мав мету і перестав відчувати безпорадність. Я ухвалив рішення і з кожним днем чіткіше й чіткіше усвідомлював, що іншого шляху для мене просто не існує. Про майбутнє я теж старався не думати. Я мав повернутися, а все решту вирішив владнати пізніше, вже там, за океаном. Сни й далі переслідували мене. Я їх бачив навіть частіше, ніж раніше, і вони були ще страшніші. Бачив, як повзу по якійсь брюссельській шахті, а вона дедалі звужується і звужується, а потім прокидався від власного крику. Переді мною з'являлося обличчя чоловіка, який мене переховував, і якого потім за це заарештували. Роками я бачив це обличчя у снах, але розмито, наче в тумані; здавалося, неймовірний страх, що це виявиться для мене непосильним тягарем, заважав мені його згадати. А тепер я бачив його зовсім чітко: втомлені очі, зморщене чоло і занадто м'які руки. Я прокидався, жахливо наляканий, але вже не такий збентежений і близький до самогубства, як досі. Прокидався, сповнений гіркоти та почуття помсти, але не почувався таким пригніченим і прибитим, наче мене переїхала вантажівка, навпаки, був зосереджений, мене переповнювало неймовірне нетерпіння та похмуре усвідомлення того, що я ще живий і можу використати власне життя. У мене зникло відчуття безнадійного кінця, натомість виникло почуття безнадійного початку. Безнадійного, бо нікого і ніщо неможливо повернути до життя. Тортури, вбивства, пожежі — усе це сталося і це неможливо ні виправити, ні змінити. Але щось усе-таки можна було змінити. І не треба це плутати з помстою, хоч воно на неї схоже і виросло з тих же примітивних коренів, що й помста. То було відчуття, властиве тільки людині: злочин не може залишитися безкарним, інакше зруйнуються всі моральні засади і запанує хаос.

Аж дивно, що за ці останні місяці, незважаючи ні на що, я відчував у собі якусь невагомість. Картинка змінилася, бо все примарне й нереальне, що супроводжувало моє перебування в Америці, раптом відсунулося на задній план і переді мною виник тихий, казковий пейзаж. Наче розсіявся туман і знову заяскріли всі фарби життя, сонце позолотило ідилію ранніх сутінків, і тиха фата-морґана витала над невтомним містом. Усвідомлення близької розлуки все ідеалізувало та просвітлювало. "Прощання й розлуки існували завжди", — думав я. І життя, сповнене розставань, на якусь мить здалося мені схожим на мрію про вічне життя, от тільки замість нестерпних монотонних Агасферових поневірянь тут виникло повноцінне буття щасливих, просвітлених небіжчиків. Кожен вечір був для мене останній.

Я вирішив сказати Наташі про моє повернення вже в останній момент. Відчував, що вона про все підозрює, але нічого не каже, тому вирішив, що краще взяти на себе роль зрадника та дезертира, ніж терпіти муки довгого прощання з докорами, образами, короткими примиреннями та рештою труднощів. Інакше я просто не міг. Усі мої сили було зосереджено на іншій меті. Я не міг гайнувати їх на марний сум, сварки та пояснення.

То були світлі дні, наповнені коханням, немов стільники медом. Травень переріс у літо і до нас проникли перші новини з Європи. Здавалося, відкрився давно замурований склеп. Якщо я досі уникав новин або реєстрував їх тільки на поверхні власної свідомості, щоб вони не знищили мене, то зараз навпаки — жадібно на них накидався. Тепер вони були безпосередньо пов'язані з моєю метою, яка точила мене зсередини: поїхати. Більше я нічого не бачив і не чув.

— Коли ти їдеш? — раптом запитала Наташа.

Кілька секунд я мовчав, а потім відповів:

— На початку липня. А звідки ти знаєш?

— Не від тебе. Чому ти нічого мені не сказав?

— Я дізнався про це тільки вчора.

— Ти брешеш.

— Так, — визнав я, — брешу. Не хотів тобі казати.

— Ти спокійно міг мені про це сказати. Чому ні?

Я мовчав, а потім пробурмотів:

— Мені важко.

Вона розсміялася.

— Чому? Ми певний час були разом і не давали одне одному фальшивих обіцянок. Ми використовували одне одного. А тепер розстаємося. Що в цьому такого?

— Я тебе не використовував.

— Але я тебе використовувала. І ти мене теж. Не обманюй мене! Це необов'язково.

— Знаю.

— Було б добре, якби ти хоч раз не збрехав. Принаймні на прощання.

— Постараюся.

Вона швидко глянула на мене.

— Отже, ти визнаєш, що дурив мене?

— Як я можу в такому зізнатися? Але й заперечити не маю сил. Можеш вірити, у що хочеш.

— Усе так просто, правда?

— Ні, все зовсім не просто. Я від'їжджаю, це правда. І навіть не можу пояснити тобі чому. Усе, що можу сказати: це ніби хтось повинен іти на війну.

— Повинен? — перепитала вона.

Я був геть змучений, тому мовчав. Але я мусив витерпіти.

— Я не маю що додати, — відповів зрештою. — Твоя правда. Якщо це має бодай якесь значення. Згоден із тобою. Я брехун, шахрай і егоїст. Хоч водночас я і не такий. Хто може збагнути це все за ситуації, коли нема нічого безглуздішого за правду?

— Хіба є щось важливіше, ніж правда?

— Моє кохання до тебе, — відповів я напружено. — Хоч зараз не час про це говорити.

— Ні, — раптом сказала вона ніжно. — Зараз не час, Роберте.

— Чому? — заперечив я. — На таке час є завжди.

Я бачив її страждання, і вони завдавали мені болю, наче я різав руку щербатим ножем. Я б залюбки пережив це прощання інакше, але усвідомлював, що мною керує лише жалюгідний егоїзм.

— Нічого, — мовила вона. — Ми означали одне для одного навіть менше, ніж думали. Ми обоє брехуни.

— Так, — погодився я покірно.

— За цей час я була й з іншими чоловіками. Ти був не єдиний.

— Я знаю, Наташо.

— Ти знаєш?

— Ні, — відповів швидко. — Цього я не знав. У таке я б ніколи не повірив.

— Можеш повірити. Я кажу правду.

У її словах я "вбачав лише безутішний порятунок її гордості. Навіть тепер я їй не вірив.

— Я тобі вірю, — сказав я.

Вона звела вгору підборіддя. Мені дуже сильно подобалося, коли вона так робила. Я теж був у розпачі, але її розпач був сильніший. Тому, кого покидають, завжди гірше, навіть якщо він має будь-які засоби, щоб поранити іншого.

— Я кохаю тебе, Наташо. Я б хотів, що ти це розуміла. Не для мене. А для себе.

— Не для тебе?

Я зрозумів, що знову припустився помилки.

— Я безпорадний, — визнав я. — Хіба ти не бачиш?

— Ми розлучаємося, як геть чужі люди, які випадково разом пройшли шматок дороги і які ніколи не розуміли одне одного. Та й як ми могли одне одного зрозуміти?

Я очікував, що за все знову розплачуватиметься моя німецька вдача, але відчував: вона передбачила мої думки і знає, що я тільки й чекаю таких закидів. Наперед вона не могла знати одного: що я їй не заперечуватиму. Тому вона відступила.

— Добре, що все склалося саме так, — мовила вона. — Я й так хотіла тебе покинути. Просто не знала, як тобі сказати.

Я знав, що повинен відповісти. Але не міг.

— Ти хотіла піти від мене? — запитав я врешті-решт.

— Так. Уже давно. Ми занадто довго були разом. Такі любовні інтриги, як наша, не мають затягуватися.

— Так, — погодився я. — Дякую, що ти зачекала. Інакше я б просто пропав.

Вона обернулася до мене.

— Чому ти знову брешеш?

— Я не брешу.

— Слова! У тебе завжди так багато слів! І вони завжди такі доречні!

— Але не зараз.

— Не зараз?

— Ні, Наташо. У мене не залишилося слів. Мені сумно, і я геть безпорадний.

— Знову слова!

Вона підвелася і схопила свою сукню.

— Не дивися на мене, — сказала вона, — більше не хочу, щоб ти на мене так дивився.

Вона вдягла панчохи і взулася. Я дивився через вікно на вулицю. Вікна були відчинені, надворі тепло. Хтось розучував на скрипці відому іспанську пісню "la Paloma", невтомно повторюючи перших вісім тактів і щоразу помиляючись на одному й тому ж місці. Я почувався жалюгідно і нічого більше не розумів. Відчував тільки одне: навіть якби залишився, тепер нашим стосункам настав кінець. Чув, як позаду мене Наташа надягала спідницю. Почувши, що рипнули двері, я обернувся.

— Не проводь мене, — сказала вона. — Будь тут. Я хочу піти сама. І не приїжджай знову. Ніколи. Ніколи більше сюди не повертайся.

Я залишився у кімнаті. Вдивлявся в її бліде, чуже обличчя, в очі, які дивилися кудись повз мене, дивився на її рот та руки. Вона навіть мені не кивнула, а просто зникла, перш ніж двері встигли зачинитися.

Я не побіг за нею.