Третя ракета - Сторінка 10

Ще тільки почали давати. Це ми перші, — охоче відповідає маленький піхотинець, зігнутий під вагою великого термоса на спині. Ми звертаємо на траву й розминаємося. Лук'янов наздоганяє мене й знову йде поруч. Видно, я своїм розпитуванням зачепив у ньому якусь болючу струну, яка зазвучала тепер щиро й надовго.

— Страждання, страждання!.. — роздумливо каже він і з несподіваною жвавістю провадить далі: — Я вам скажу. Я довго помилявся, дечого не розумів. Полон мене багато чому навчив. У полоні людина одразу втрачає все, що начіпляло життя: кубики, шпали, ордени, дипломи, білети. Зостається одне тільки при ній — душа. Як в Ісуса. Я надивився на всяке. За тридцять років життя не зрозумів того, що за один рік полону. Я думав: все ж таки вони, німці, не якісь азіати, вони дали людству Баха, Гете, Шіллера, Енгельса. Виявилося, увесь їхній зміст — Гітлер. Ось що може зробити одна людина з нацією, яка довірилася їй. Хоча не всі однакові. Деякі думають по-своєму. Мабуть, кожна людина — від природи людина. Життя робить з неї генія або негідника. Німці продали Гітлерові свої душі, і він поробив їх негідниками. Це страшно — продати одному всі душі. Потім цей один стане вампіром. Він зажадає океан крові. Був у нас Курт, він багато чого розумів правильно. Ми годинами розмовляли. Я полонений, а він солдат з охорони. Але він боягуз. Він найдужче боявся фронту. Він ненавидів Гітлера, але покірно служив йому. Пізніше, правда, він повісився в таборі.

— Чого вже чекати від німців, — кажу я, — коли ось і наші... Скільки набралося і власовців, і поліцаїв...

— Воно так... Це вже доведено. Боягузтво й шукання вигоди гублять усіх — і наших і німців, і рядових і генералів, — з незвичним для нього запалом каже Лук'янов. — Не перемігши в собі користолюбця, боягуза, не переможеш ворога. Так, так. Це питання життя і питання історії. — Помовчавши трохи, він веселіше вже додає: — А за Люсю ти не турбуйся. Вона славна дівчина. Так мені здається. Закінчиться війна — комусь поталанить. Ех, якби не війна!..

І я раптом почуваю, що вірю йому, вірю, як богові, він позбавляє мене тяжкого гніту страждань і вселяє світлу жадану надію, — дивно навіть, яку силу іноді мають звичайні товариські слова, сказані вчасно. Я не можу збагнути тепер, як це я не зрозумів усього з самого початку, чому так легко повірив цьому базікалові Задорожному. Я дуже радий тепер, але намагаюся нічим того не виказати перед Лук'яновим — в мене раптом стає світло й легко на душі, і навіть завтрашнє випробування відсувається кудись у далекий закуток пам'яті.

— Так, Люся славна. Це він — брехун, — погоджуюся я, і мені нестерпно боляче від думки, що зовсім недавно ще я ладен був знеславити ні в чому не винну дівчину.

— Давай швидше, брат, щоб не спізнитися! Ніби розвидняється? — повеселішавши, кажу я, і ми прискорюємо ходу — повз соняшники в улоговинку, до села, куди вночі приїжджає наша батальйонна кухня.

9

Поки ми приносимо сніданок, починає світати.

Небо з кожною хвилиною світлішає, небосхил стає зеленкуватим перед сходом сонця, хутко гаснуть поодинокі зорі. Місяць у височині примеркає, втрачає своє яскраве нічне світло, меншає і безпорадно висить над посвітлілим простором. На землі поступово зникають чіткі тіні, спливає срібний місячний полиск, ледь освітлені, виступають з сутінок околиці — трав'янисте, зрите війною поле, ряд стовпів понад дорогою, вузька смужка соняшників під селом.

Хапливо й мовчки снідаємо.

Жовтих перший доїдає з кришки приправлену тушонкою кукурудзяну кашу (мамалигу, по-тутешньому) й ховає в кишеню недоїдений шматок хліба. Сіре в сутінках обличчя старшого сержанта збуджено-зосереджене командирськими клопотами. Ми теж вишкрібаємо казанки, старанно облизуємо ложки, та всередині в кожного з нас неухильно росте трепетна тривога. І мені аж приємно від отого діловитого спокою, з яким цей немолодий уже, рудовусий, з посинілим обличчям, кривоногий — звичайний колгоспний, дядько, наш теперішній командир, збирається до начальства доповідати про готовність. Ніби до якоїсь звичайної праці в полі готується: дожовуючи сніданок, він за тоненький ремінчик вішає на шию бінокль, накидає на плече автомат, насуває на лоб зім'яту, побілілу на сонці пілотку, що завжди якось приплюснуто сидить в нього на голові — од вуха до вуха. Пілотка та інше обмундирування в командира не першого сорту, вже ношене, зате все інше, що визначає в ньому сержанта — артилериста, доглянуте й старанно зберігається. Бінокль хоч і старенький, з вищербленим окуляром, але Жовтих каже, що не поміняє його і на новий, навіть на трофейний цейсовський. До сержантської польової сумки з інструкціями, бритвою й усяким солдатським дріб'язком пристебнуто компас — як у начальства. Над ранок він одягає свою засмальцьовану ватянку, на ній покручені погони з червоною личкою впоперек і на рукаві, вище ліктя, ніби золота, поблискує вирізана з бляхи саморобка — перехрещені стволи гармат. Це емблема винищувачів танків. Чобіт Жовтих не носить, каже, що це нездорово для ніг, і ходить у черевиках з обмотками, які намотує низенько — на долоню вище од халявок.

— Кривенок, розбуди Попова, — наказує старший сержант, ворушачи вусами. — Я до комбата.

Кривенок, здається, байдужий до всього, що чекає нас, кволо підводиться від казанка і розвалькувато йде будити наводчика, якого Жовтих перед світанком поклав спати. Попов, звичайно, не виспався за якусь там годину. Розбуджений, він сидить якийсь час на землі й, позіхаючи, безтямно дивиться поперед себе.

І тоді знову з-за ворожих пагорків долинає зловісний гул танків. Цього разу гуде вже ближче, здається навіть, що танки йдуть сюди, на нас, всі ми стривожено поглядаємо в бік ворога, але там ще нічого не видно. Цей гул, видно, остаточно розбуджує Попова, він стає на коліна, підперізується, бере свій казанок з їжею і, позираючи на присмеркові пагорки, йде до гармати.

— Все ж таки вони щось нам готують сьогодні, — каже Лук'янов і береться за автомат.

Ми з Кривенком теж беремо зброю і йдемо на свої бойові місця біля гармати. Коло розстеленої палатки з рештками сніданку зостається сам Задорожний.

Якийсь час ми мовчки сидимо на станинах, і, чим більше звільняється від сутінків знайомий простір, тим більше зростає наше хвилювання. Кривенок скручує нерівну, товсту посередині цигарку й нервово, безперервно смокче її. Лук'янов надіває шинелю й мерзлякувато вмощується на снарядних ящиках, — як завжди, на світанку його починає трясти малярія. На схудлому, передчасно зів'ялому обличчі з глибокими зморшками по обох боках рота і в вицвілих очах під світлими бровами — вираз терпіння й покори перед неминучістю. Льошка здається злим і байдужим до всього, він сидить, де й сидів, не ворушачись, але те, що він не в настрої, — видає тривогу в його душі. Лише Попов, сонний ще, без будь-яких ознак неспокою, старанно вишкрібає з казанка кашу й вузенькими очима на приплюснутому бурому обличчі раз по раз поглядає на пагорки.

Настає день і невблаганно наближає годину небезпеки. Вже видно ніби кротом вириту кривульку першої траншеї, крізь туманний серпанок проступає чорна пляма танка біля струмка, на пагорках ще куриться туманна сірість, але й вона непомітно рідшає й зникає.

З напруженою тривогою ми чекаємо. Кожен зосереджений, нікому не хочеться розмовляти, слова тепер втратили своє значення. Ми притихаємо, насторожуємося й чекаємо того самого часу, коли для кожного з нас може вирішитися все. І в цю хвилину якимсь дуже буденним і тому дивним голосом обзивається Попов:

— ...Не можна посолити! От кухар, поганий кухар!..

— Що?

Всі обертаються до наводчика, явно збентежені тим, що почули, і він таким же притишено-байдужим тоном каже:

— Каша мало-мало солі, трава каша. Погана каша — погана кухар.

Ми стримуємо подив, ніхто йому не відповідає: не до каші тепер.

І ось у полі з'являється наш командир. Він біжить від КП навпростець травою, і те, що він не йде, а біжить, поспішає, ще дужче насторожує нас. Я стаю за щитом на коліна й роблю найперше, що треба зробити перед стрільбою, — відкриваю затвор. Повертаю тугувату рукоятку, клин опускається, можна заряджати. Правда, заряджати ще рано, але мені вже не терпиться, кортить щось робити.

Жовтих, мабуть, здаля помічає нашу гнітючу настороженість і, певно, щоб підбадьорити нас, гукає:

— Ну, хлопці-молодці! Пульнемо зараз! З першого снаряда — ціль, і спати до вечора!

— Пусте! — кидає Льошка й схоплюється з землі. — Поспиш тут! — Він іде до всіх на площадку, якось бережно несучи перед собою великі коричневі од загару руки.

Жовтих зіскакує з невисокого бруствера, йде на своє бойове місце — зліва позад гармати, в широкому гарматному сховищі.

— Нічого. Не вперше! Держіться за землю-матінку. Вона виручить, — спокійно продовжує він і здіймає до очей бінокль. — Так!.. Ні, ще трошки почекаємо. Ану сідайте всі!

Ми, постававши на коліна, займаємо свої місця — Попов за прицілом, я праворуч від нього за щитом, між станинами стає навколішки Задорожний, за ним, коло снарядних ящиків, Кривенок і Лук'янов.

Жовтих усе дивиться в бінокль; припадає до прицілу Попов. Ми розуміємо, що стаємо на герць, в якому питання — хто кого — вирішуватиметься тим, хто спритніший. Якщо тільки ми загаємося і німці засічуть нас на цій позиції, то буде нам кепсько.

— Попов, наводити під нижній обріз! — розпоряджається Жовтих, уже не одриваючись від бінокля. — Та-ак! Зарядити!!! — хрипко, спокійно, але з трохи зайвою суворістю командує він, і відчувається, що хоч трішки, але хвилюється й він. Задорожний натренованим розмашистим рухом заганяє в патронник снаряд, затвор, коротко клацнувши, закривається. Попов прилипає до прицілу, і ми, затаївши дух, чекаємо.

Ідуть останні хвилини сонної ранкової тиші. Небо за нашими спинами вже наливається одсвітами близького сонця... Ці останні секунди перед відкриттям вогню особливо нестерпні, тупим болем ниють усі нерви — швидше, швидше! Але Жовтих дивиться, він спокійніший і краще нас знає, коли треба скомандувати.

— А чому без каски? Де каска? — несподівано звучить у тиші його суворий голос. Це він до Попова, який гнеться за прицілом у своїй заяложеній пілотці. Жовтих так кричить завжди, коли наводчик перед стрільбою не надіває каски, яку командир скрізь возить з собою і без якої він не дозволяє наводчикові вступати в бій.