Третя ракета - Сторінка 11

— Ану, Кривенок, каску!

Та Попов не одривається від прицілу, все дивиться в нього, покручуючи рукоятку наводки, а Кривенок тим часом приносить з окопу не нову вже, подряпану каску й надіває наводчикові на голову. Не встигає він ще й одійти на своє місце, як раптом десь далеко з боку противника лунає знайоме переривчасте "та-та-та-та-та— та-та!". Одночасно так само переривчасто брязкають по крилі щита кулі, дзижчать над головами, цмокають у землю, і збоку на бруствері, над грудками землі, здіймається легенька хмарка пилу. Я інстинктивно пригинаюся за казенником. "Спізнилися! Прогавили!" — майнула недобра думка. Замість того щоб щось робити, я оглядаюся, — позад мене пригинається до землі Льошка, він лається, а там за ним якось боком, спершись на лікоть, опускається на землю Лук'янов. З-під його пілотки на комір незастебнутої шинелі і на дощаний снарядний ящик щось швидко капає. Лук'янов на очах блідне, хапається рукою за голову й здивовано розглядає долоню — на ній кров.

— Мерзотники! — лається Льошка.

До Лук'янова кидається Кривенок. Досить спокійним голосом він питає:

— В кого пакет?

У мене в кишені перев'язочний пакет, я виймаю його й кидаю хлопцеві, хочу й сам підбігти туди, але команда Жовтих спиняє мене:

— Стій! Тихо! Пригнися! Приціл шість — один снаряд, вогонь!

Кулі б'ють по брустверу, порскаючи землею, я соваю по лінійці покажчик одкату, пригинаюся. Тут, за казенником, трохи безпечніше, ніж на відкритій площадці. Вся наша вогнева куриться пилом, розлітається навсібіч земля, бадилля кукурудзи, брязкають кулі по щиту. Що й казати: невдалий початок, треба дуже вправно діяти, а то буде кепсько.

— Бах!!! — несподівано й різко б'є у вуха постріл. Гармата відкочується назад, казенник викидає пусту гарячу гільзу, з її вузької шийки в'ється димок.

Я не бачу за щитком вибуху, але чую його далеке розкотисте "ках-х-х!". У стволі вже новий патрбн, і Попов обережно, дуже акуратно й спокійно підкручує коліщатка.

— Фіть-фіть! Чвік!..— проноситься поруч ворожа черга.

"Швидше! Швидше!" — стукає в скроні думка. Я миттю озираюся: Лук'янов лежить на боці, і Кривенок, невміло розкручуючи білий, чистісінький бинт, обмотує йому голову. Крізь пов'язку проступає й розповзається бура пляма крові.

— Бах!!! — знову б'є наша гармата, і праве вухо глухне, ніби його заткнуто ватою. Я квапливо поглядаю на покажчик одкату — одкат, здається, нормальний.

— Приціл сім! — з люттю в голосі командує ззаду Жовтих.

Отже, недоліт, треба ще пристрілювати. Кулемет б'є довгими чергами, і це, мабуть, рятує нас, бо тільки перші кулі з черги влучають поблизу, інші ж розсіюються навколо. Ми всі припадаємо до землі. Льошка лежить боком, притискаючи до грудей снаряд, — погляди наші зустрічаються, і я не знаходжу в його очах ворожості. Мені теж тепер не до злості — Люся й усе, що зв'язане з нею, відходить далеко, у якесь невиразне давнє вчора.

Попов працює вправно й чітко. Не встигаю я опам'ятатися від перших пострілів, як бахкає новий, третій постріл, і тієї ж миті позаду кричить Жовтих:

— Відмітитись по розриву!

Це улюблений прийом нашого командира. Є певні правила пристрілки прямою наводкою, але Жовтих майже завжди користується тільки цим — відміткою по розриву, який жодного разу ще не підвів нас. Попов, зігнувшись, злегенька, самими долонями, покручує коліщатка наводки і натискує кнопку спуску. Я виглядаю з-за щитка — снаряд, здійнявши пил на бруствері, летить вдаль і вибухає на пагорку.

— Точно! — радісно й натужно, з усієї сили кричить Жовтих. — Три снаряди, біглий вогонь!

"Слава богу! — спадає в душі прикре тривожне напруження. — Влучили, тепер добити!"

— Бах! — гримить постріл, гармата відскакує назад, з казенника з дзвоном вилітає гільза. Льошка, на мить підвівшись на колінах, досилає наступний, і через десять секунд знову:

— Бах!

На вогневій — кислуватий пороховий сморід, курява.

Шоста гільза дзвінко брязкає внизу об попередні, і ось жадана команда:

— В укриття!

"Єсть! Здається, вдалося! Ще трошки, ще..."

Ми всі хапаємося за гармату, я переповзаю через станину, вириваю з осі стопор, хтось позаду висмикує з землі сошник. Жовтих хапається за ліву станину. Припавши до самої землі, налягаю на колеса, штовхаю — гармата зрушує з місця. Попов трошки спізнюється штовхнути ліве колесо, гармата перекошується на площадці, і Жовтих злісно кричить на нього:

— Попов, таку твою розтаку! Пхай!

На Попова командир кричить рідко, тільки в бою під вогнем, — тут він нікого не милує, тут у нього всі рівні, і, послухавши збоку в такий час, можна подумати, що він з кожного ладен здерти шкуру. Попов не ображається за те, як не ображається ніхто з нас. В насунутій на очі касці він упирається коліньми в землю, плечем — у колесо, гармата зрушує з місця і, важко погойдуючись, котиться в укриття.

— Та-та-та-та-та... — стукотить здалеку кулемет, але ми вже звернули станини, я напружуюся так, що, здається, од натуги розриваються груди, і пхаю колеса обома руками, аж поки гармата не починає котитися сама. Хлопці й Жовтих керують її станинами, і останнім, на колінах, вчепившись за правило, пхає схудлий, із закривавленою щокою Лук'янов.

10

І ось ми сидимо в нашому вузенькому обжитому окопчику і, заспокоєні й задоволені тим, що виконали обов'язок, стримуємо в грудях серця, що як не вирвуться від натуги й пережитого. Кілька кулеметів луплять по нашій позиції, раз у раз збиваючи з бруствера груддя, і пісок сиплеться нам на голови. У чистому ранковому повітрі над вогневою патлами звисає пил. Але крупнокаліберний кулемет мовчить, а решту ми вже якось витримаємо.

— Огляділись! — задоволено каже Жовтих, сидячи на дні, і радісно сміється, наморщуючи заросле за ніч щетиною синювате обличчя. — Все ж таки обдурили — знай наших!

Потім, уже серйозно, командир запитує:

— Ну, а ти як, Лук'янов? Терпіти можеш?

Лук'янов, схиливши перев'язану голову, скорчився

під палаткою в кінці окопу й мерзлякувато кутається в шинелю. Рана в нього на голові, мабуть, не дуже страшна, він не стогне, не скаржиться на біль, тільки труситься від малярії. Вигляд у солдата, як і раніше, страдницько-зосереджений.

— Потерплю, — тихо мовить Лук'янов. — До санчастини ж все одно не добратися.

— Не добратися, — підтверджує командир. — Сиди до вечора.

Ми повмощувались один коло одного на самому дні й пильно прислухаємося до того, що робиться зверху. На найнижчому східці сидить Льошка, в руках у нього перископ, і він раз по раз тихенько висовує його з-за бруствера. Кулемети нам тут не страшні, але ми чекаємо, що ось-ось ударять міномети, тоді вже буде чого боятися.

Та незабаром стихають і кулемети, і в ранковому просторі западає тиша. Ніде ні звуку, ні пострілу. Уже зовсім розвиднілось, сходить сонце, і яскрава блакить південного неба аж буяє під потоками світла. Перші сонячні промені кладуть свої ще холодні лапи на запилені груди нашого окопу. Обманутий тишею, над полем з'являється жайворонок. Як щось далеке й не зразу зрозуміле, долітає до нас його цвіркотлива лагідна пісня; а потім і сам він з'являється в небі над самим окопом.

Жовтих перший задирає голову, нап'явши суху шкіру на неголеній шиї, примружує немолоді очі й щиро дивується:

— Хе! Ти дивись — заспівав! І не боїться! От же малеча...

Ми всі дивимося вгору на трепетне пурхання маленької пташки, і недавнього страху, турбот ніби й не було, таке враження, наче ми щойно прокинулися в цьому окопі-ровику, і не було ні тривоги, ні кулеметного обстрілу, ні бою. Тільки недремне солдатське почуття тримає в пам'яті завжди живучу тривогу і нагадує про те, де ми і що нас чекає ще.

Та ми не говоримо про це, хоч, певно, відчуває кожен з нас, окрім хіба Попова. Як тільки кінчається обстріл, він починає нудитися без діла, потім скидає гімнастьорку й заходжується приладновувати бляшані підкладки під погони. Нещодавно йому присвоїли звання єфрейтора, і Попов уже кілька днів ладнає собі нові погони: пришиває лички, з червоного німецького кабелю робить канти, тепер ось приладновує бляшки. Жовтих задоволений, веселий і з гордим почуттям гідності оглядає нас, проте ми помічаємо, як він насторожено ловить кожний звук нагорі, й розуміємо, що він теж чекає. Льошка, як і раніше, невеселий. Кривенок присів у ніші для ящиків і длушпається коло свого трофейного кулемета.

— Ну! Сказав комбат — до нагороди представить усіх. За кулемет. Дадуть по медальці. Непогано? — питає Жовтих.

Одержати медаль завжди приємно солдатові (особливо тому, в кого жодної ще нема), тільки Жовтих навряд чи мріє про це — он скільки в нього на грудях. Кривенку та мені було б до речі по якій-небудь нагороді на наші нічим не прикрашені гімнастьорки, так само як і Льошці, котрий, опріч гвардійського значка (яким він, між іншим, дуже пишається), нічого не має. Тільки Льошка чомусь незадоволено підводить до старшого сержанта свою лобату голову й каже:

— Дурниці говориш. Тут поки медалі дочекаєшся, так п'ять раз закопають.

— Чому? — добродушно заперечує Жовтих. — Тепер — оборона, це швидко робиться. Командир дивізії підпише — й готово. Даремно тільки лаявся вчора: бач, як добре обійшлося, — й насмішкувато додає: — Прийде на побачення Люська, а ти вже нагороджений. Наречений!

Від тих командирових слів у мене раптом починає тужно нити в грудях. "Коли він так говорить Льошці, то, певно, вважає саме його гідним нашої подруги. Не сказав же він цього жодного разу ні мені, ані Кривенкові, а саме Льошці. Отже, тут все ж таки щось є, чого я не знаю, а старий хитруватий Жовтих бачить і знає все. Отже, щось усе ж таки коли й не було, то могло бути в неї з Льошкою, недарма ж такі натяки", — знову болісно думаю я. Але Задорожний невдоволено пирхкає:

— Потрібна мені та Люська... як собаці п'ята нога. Не таких бачили.

Я не знаю, що мені й думати. Не зрозумієш одразу, чи він прикидається, а чи говорить правду. І я не можу збагнути, чому його ставлення до дівчини так раптово перемінилося, чому він так охолонув до неї? Знову в голові з'являються вчорашні здогади — огидні й прикрі. Я намагаюся затиснути їх у душі, не дати їм ходу і звертаю думки на інше.

Ні, я, мабуть, так не скажу про Люсю, хоч — сам розумію — в тім моє горе й моя мука. Я можу вилаяти її сам собі, вибатькувати зі злості в думках, але відчуваю: ніколи я не зчерствію до її усмішки, до її голосу, до її манери триматися, до її такої привітної, товариської душі.