Третя ракета - Сторінка 9

— Гітлер капут і таке інше! А дівчина перший сорт, свіжина! Ох і попобрикалася!..

— Негідник! — хрипло кидає йому Жовтих, і я мертвію, тільки тепер зрозумівши сенс усієї його похвальби. Образа, злість і ненависть до нього скручують мою волю в тугий болючий вузол, стискуються зуби, і душу роздирає німий крик: "Негідник! Мерзотник! Гад!" Вражений і пригнічений, я стою з лопатою, не знаючи, що й думати, і тільки помічаю, як ця звістка якось нейтралізує гнів Жовтих і він, здається, не знає, що сказати.

— Бери лопату і копай! — заспокоївшись після нападу злості, наказує Жовтих.

Мене обурює, що він так швидко одійшов, — я ж прагну Задорожному кари. Але Задорожному хоч би що. Він не поспішає виконувати наказ, а сидить на бруствері, ліниво розкинувши ноги, і місяць тьмяно висвічує його крутий лоб.

— Ось носовичок подарувала на згадку, дивись! безсоромно похваляється він. — Завтра прийде знову. В одне місце. Хоч женися тепер. Законно! Хе-хе!

Хлопці копають собі, а в мені раптом спалахує якесь сліпе шаленство. Чорна хвиля гніву викидає мене з ями, я підскакую до вдоволено-спокійного Задорожного і з усього маху б'ю його кулаком в обличчя — раз, другий, третій.

— Ух! — скрикує Льошка і з дивовижною спритністю схоплюється на ноги. Нагнувши по-бичачому голову, він одразу кидається на мене, б'є мені головою в груди, збиває з ніг і навалюється всім своїм важким здоровенним тілом. Мені забило дух, але шаленство надає сили, я, як тільки можна, викручуюсь, намагаюся вирватись і ще садонути в його одгодовану пику.

— Стійте! Стій!! — кричить Жовтих. — Знавісніли, дурні!

Я вириваюся що є духу, од Задорожного пашить лютою силою, він шаленіє, заломлює мені руки і б'є потилицею об землю. "Ух ти, паскудник!" — кричу я в думках, напружуюся, штовхаю ногами, і ми обидва скочуємося з бруствера в сховище.

Я одриваюся від нього, він кидається знову, але тут стіна, я втримуюся на ногах і зустрічаю його кулаками.

Та нас рознімають. Жовтих, Попов і Кривенок хапають Задорожного ззаду, одривають від мене, я викручуюсь, трохи отямлююсь, — здається, я дав йому — нехай пам'ятає. Задиханий, виходжу на площадку, прихиляюся до нашої гармати і ледве стримую серце в грудях.

— Сопляк! Наволоч! Я з твоєї пики біфштекс зроблю! Бити мене? — також задиханий, гримить здаля Задорожний і виривається з рук хлопців.

— Лошка! Лошка! Не треба! — вмовляє його Попов.

— Якого чорта! — з нарочитою суворістю в голосі хрипить Жовтих, стоячи перед ним.— Показилися, дурні! Схаменіться! Чого зчепилися?

Лук'янов, притихлий і, здається, збентежений, стоїть у кутку з лопатою в руках. В таких сутичках він, звичайно, не бере участі.

Я оддихуюсь і мовчу. Я не скажу, чого зчепилися, — нехай здогадається він, коли здатний на це, а іншим не треба й знати. Прикро тільки трохи, що, здається, мені більше, ніж йому, перепало в цій бійці, а так усі вони — і Льошка, і Люся, та й інші, хто разом з ними, — нехай вони йдуть під три чорти.

Ще довго після цієї сутички бурчить старший сержант — обурюється на нас, а я стараюся працювати, підбираю з дна пісок і думаю, що від Задорожного чогось іншого не можна було й чекати. Та чорт його бери, того Задорожного. В мені починає рости-розростатися гидлива зневага до тієї нашої "чарівниці", до Люсі. Звичайно, вона ні в чому не винна перед нами і вільна в своїх вчинках, але я твердо переконаний, що по відношенню до нас усіх вона вчинила щось злочинне і варта великої зневаги. Вона ошукала нас у чомусь світлому, ославила собою увесь людський рід, я не хочу тепер вірити нікому, я хочу кричати в ніч бридкі, погані слова їй, я ненавиджу і його, і її — обоє вони постають переді мною однаково мерзотні, огидні й ниці.

8

Нарешті сховище готове. Попов теж кінчає свою роботу, ми виходимо на площадку біля гармати, кидаємо на купу лопати. Жовтих виймає з кишені трофейний швейцарський годинник, обережно застібає на руці браслет і вдивляється в зеленуваті цифри на чорному циферблаті.

— Так... Лозняк, Лук'янов, марш по сніданок. Та швидко! Незабаром світатиме.

Лук'янов слухняно збирає казанки, я вішаю на себе автомат, і ми простуємо вузенькою стежинкою в траві від вогневої в мовчазливі, тривожні сутінки.

Ніч добирає свою останню годину.

Місяць, добувшись до середини неба, починає вже знижатися, блискучий серпанок хмарки, що всю ніч висіла на небосхилі, тане в прозорій сині, зорі поблискують яскравіше. Синюваті сутінки зараз густіші над ворожими пагорками, східний небокрай хоч і темний ще, але в порівнянні з західним світліший, і зірок там менше, видно лише великі. На землі блукають-ворушаться непевні тіні; смуги, латочки, плями місячного світла дрімливо лежать на трав'янистому полі.

В мене ще не пройшла злість на Льошку, її владна сліпа сила забиває тривогу за ранок, з його черговими воєнними випробуваннями. Та ну його до дідька, той ранок, — я не люблю загодя чекати поганого, краще вже, коли воно гримне зненацька, а то намучишся заздалегідь і, як часто буває, — даремно.

Я йду стежечкою попереду і, крім тієї тривожної невпевненості, відчуваю в собі пустотну легкість від чогось пережитого, втраченого, що вже минуло і не хвилює, тільки ще холодним попелом лежить у душі. В мене вже немає ні колишньої заздрості до Льошки, ні нестримного, болісного прагнення до Люсі, я щось зрозумів, пережив і, здається, навіть став дорослішим і розумнішим за цю ніч.

Ми йдемо мовчки, тихенько поскрипує дужка на казанку; Лук'янов позаду мовчить — він завжди такий задуманий і замкнутий. Я пригадую, як недавно Льошка образив його полоном, а він змовчав, стерпів — переніс усе в собі.

— Чого ви йому в пику не дали тоді? — питаю я, озирнувшись. — Варто було б.

Лук'янов, помовчавши, зітхає, потім спокійно відповідає:

— А чи варто? Чи варто битися! Це дурощі. Не він перший, не він і останній. Я вже звик.

— Даремно. А то він і далі чіплятиметься, тиранитиме. Якщо здачі не дати. Він такий.

— Ніхто людину не тиранить більше, ніж вона сама себе. Так-то.

— Це коли в людини совість є. А в Задорожного вона й не ночувала.

— Ні, чому ж? — подумавши, одказує Лук'янов. — По-своєму і він має рацію. Відносно, звичайно.

Ми знову мовчимо, помаленьку бредемо й прислухаємося до ночі.

Стежечка приводить нас до соняшників, що сірою нерухомою стіною дрімають уночі. По той бік їх, на дорозі, чути солдатські голоси, десь далі на стежці коротко блискає іскра від цигарки й долинає стримуваний сміх. Хоч і війна, і небезпека, але поки тихо, життя іде своїм звичаєм.

Лук'янов плентається ззаду, і в його споглядально-супокійному настрої я вгадую тихий відгук пережитих страждань, якийсь душевний надлом, це тепер мені близьке і зрозуміле, і я запитую:

— Скажіть, а як ви в полон попали?

Солдат якусь хвильку мовчить, щось думає, потім зітхає:

— Просто. Під Харковом. У сорок другому. Поранили. Знепритомнів. А прийшов до пам'яті — навколо німці. Ну, табір, і все...

Я думаю, що Лук'янов скаже й ще щось, але він замовкає. В одному місці ми натикаємося на неглибоку мінну вирву. Місячне світло таємничо освітлює на стежці круглу чорну пляму з стабілізатором усередині. Хоч небезпеки від неї вже й немає, але не хочеться ступати в її чорноту. Я перескакую вирву, Лук'янов обминає її.

— Такий був початок мого кінця, — зітхає Лук'янов.

— Початок кінця! — повторюю я й думаю, який недоречно-зловісний зміст у цих двох, таких звичайних зосібна, словах. — А потім що?

— Потім? Потім почалося пекло. Ціле літо загортали протитанкові рови на Україні. В сорок першому їх же накопали тисячі кілометрів. І ми закопували. Нікому це не потрібно було, але, мабуть, іншої роботи для нас не знайшлося.

— Ви ж, здається, офіцером були?

— Лейтенантом. Командиром саперного взводу.

— Ну, а потім?

— А потім ось рядовий, — сумовито всміхається Лук'янов.

— А чому так?

— Так.

Я не розпитую більше, — розумію, що його покарали, хоч не можу збагнути, чому людина, яка стільки пережила, повинна ще й у нас зазнати кари.

— Це, брат, так, — мовить він, ідучи поруч. — У війну мені страшенно не пощастило у всьому.

— В чому ж іще?

Лук'янов притишує ходу, вдивляється в місячну далечінь і заклопотано продовжує:

— Розумієш, що вийшло. Батько мій командир бригади. Герой Радянського Союзу. А я ось невдаха, соромно й признатися.

Я насторожуюся, слухаю, він помічає це й додає:

— Після полону так і не написав йому. Не зважився. Та й що я напишу? Правда, батько лагідної душі людина. Мати також. Ні грошей, ні ласки не шкодували. Здається, і я непоганий був, слухався, вчився. В сорок першому разом з дому пішли: батько на фронт, а я в училище. Мріяв про подвиги, про ордени. І ось як дико все обернулося.

— Ну що ж!.. Хіба в цьому ваша провина? Війна все.

— Війна, звісно. Але справа не тільки в ній... — заперечує він. — Щось і в мені сфальшивило. Я-то знаю. Тільки...

Та він не договорює, замовкає, і я кажу:

— Кепсько!

— Саме так.

Я вірю і щиро співчуваю йому. Ця його біда чимсь притягує мене, мабуть, у нас із ним близькі переживання, і мені хочеться якось утішити свого товариша.

— Ну нічого. Ще не пізно. Звання можна відновити. Аби живим лишитися. А на образи ви не зважайте. Не всі ж у армії такі, як... Задорожний.

— Воно-то так, але... До речі, ти не дуже вір цьому Задорожному, — переходить на інше Лук'янов. — Він базікало. Тільки бреше, а насправді нічого й не було. Таких чимало... серед нашого брата — чоловіків.

Ці слова спершу дивують, а потім раптом підбадьорюють мене. Я навіть зупиняюся, і в мене несподівано вихоплюється:

— Правда?

— Ну, а ти як думав? Люся непогана дівчина... Взагалі багато чого нам здається лихом тому, що ми не довіряємо жінці. Не досить поважаємо її. А в ній же святість материнства і мудрість віків. Вона антагоніст злочинності, бо вона мати. Вона багато вистраждала. Страждання викристалізували її душу. А, як правильно сказав Жовтих, страждання роблять людину людиною. Людина, яка не перестраждала, — трава.

Назустріч ідуть піхотинці, мовчки бредуть вони в сутінках, несучи на передову ранній сніданок. На годину пізніше вже тут не пройдеш; хто спізниться, той голодуватиме до вечора. Ми приглядаємося до їхніх невиразних при місяці облич, але знайомих немає.

— Ми не спізнилися, хлопці? — питаю я.

— Ні.