Третя ракета - Сторінка 21

Це моє переконання і моє рішення. І я відчуваю в собі нову силу, вперта злість напружує мої м'язи — дідька лисого ми їм піддамося! Може, це й безнадійна справа, може, це кінець, але інакше не дозволяє мені мій характер і мій партизанський гонор. Інакше мені не можна, бо коли я не відіб'юся тут, оддам у полон Лук'янова, що скажуть тоді в полку, що подумають про мене і про моїх земляків?.. Правда, я не герой, не сміливець, я звичайний собі і, здається мені, навіть боязкий хлопець, але невже я не зможу витримати до кінця? Та ще тут і Люся, мила, хороша Люся. Так тяжко мені гинути з нею, але, здається, нестерпнішим було б моє боягузтво тут, перед нею. Нехай вона вибачить мені мою жорстокість, але я буду нещадний до себе, до Кривенка і навіть до неї — так треба.

— Люсю, бери новий магазин, — кажу я. — На гранату. Усім по одній. Одна в резерві.

— Лозняк, — шепотить Лук'янов. — Ви мене залиште... Я вже...

Я не відповідаю. Ми готуємося до найгіршого. Поки є патрони, будемо одбиватися, а там... Що ж, не ми перші, не ми й останні, як кажуть люди.

Я притискаюся грудьми до стіни сховища, ховаю за бруствер голову і чекаю. Сонце пече мені в обличчя, і, як і раніше, до знемоги хочеться пити. Люся перезаряджає автомат і сідає в тінь, під стіну, навпроти. "Головне, щось зрозуміти, вирішити, — думаю я, — на щось наважитись — все інше легше. Найгірше — непевність. Непевність зовнішня — в обставинах, і внутрішня — в собі, коли не знаєш, чого тобі треба, і кидаєшся в усі боки, мов пацюк у діжці". Мені тепер усе стає ясним, зрозумілим і легким. І перед Люсею легко, зовсім зникає та болісна невпевненість у собі, ніяковість, що мучила мене з часу нашого знайомства.

— Не так просто нас тут узяти! Хай спробують! — оглядаючись, підбадьорюю Люсю, яка запитливо і з якоюсь непевною надією поглядає на мене. Дівчина мовчить і все прислухається до звуків нагорі, а Лук'янов стогне, підіймає посинілі повіки й питає, ледве тримаючи в руці гранату:

Ну, де вони?! Чому не йдуть? Хоч би встигнути... Встигнути...

Якийсь час він лежить нерухомо, заплющивши очі, потім знову розплющує й кличе Люсю:

— Пече дуже... Душить... Мабуть, усе... Води, сестро! Води!

Люся нахиляється й підіймає з землі його пожовклу з худими тонкими пальцями руку.

— Потерпіть. Нема води... І не треба розмовляти. Не можна вам.

— Сестро, — кличе він знову, — чого ви тут? Хто вас послав?

— Сама.

— Навіщо, га?

— Так, жаль стало вас, — просто відповідає Люся.

— Жаль! — і шепоче Лук'янов і заплющує очі. — Співчувати — це добре... Тільки на мене не зважайте... не варто. Пощастить — напишете... батькові напишете... Всю правду.

"Ну де вони? Чому не йдуть?" — починає мучити мене нетерпіння. Від непорушності ниє все тіло, болять ноги, паморочиться й хилиться вниз голова. Я боюся, що можу заснути, чогось не догледжу — і трапиться щось лихе. Стрілянина поки що притихає, німці ховаються, але що буде далі? Кривенок не обзивається, тільки шерхотить чимсь у землі.

— Люсю, ви бережіть себе, — стримуючи стогін, шепоче Лук'янов. — Бережіть. Ви гарна... Це так багато!.. І не треба так... жаліти нас. Не варто... А для мене вже все. Кінець! Як безглуздо! Як недобре! Ех!.. Коли б хоч один день! Один день життя!.. Я б інакше... Ех!..

Здається, він помирає. Очі його заплющуються, щоки позападали, щетина на них стирчить рідкою щіткою, тонкі ніздрі худого носа ледве ворушаться.

Так, він помре. Біля нього, навіки вже нерухомі, лежать Жовтих, Панасюк, Попов. Хто ж ляже за ними? Коло цієї можливості неухильно звужується, черга все ближче... Щось давлюче стискує горло. Як завжди в такому випадку, мені хочеться вилаятися, але поруч Люся, і я до болю в вухах зціплюю зуби.

18

Як пекельно довго тягнеться день!

Ех, коли б пощастило дожити до ночі! Вночі, може б, ми якось вибралися з цієї ями та пробилися до своїх. Але дуже поволі сідає сонце. Тінь од країв у сховищі поступово ширшає й закриває обличчя вбитих та зіщулену під стіною маленьку, як грудочка, — Люсю. В повітрі, як і раніше, важкий сморід паленої гуми, фарби, пороху; од землі аж пашить; часом примішується до всього нудний запах свіжої крові. Біля станини, де лежав Попов, підсихає мокра місцина, а над нею літають, гудуть, метушаться мухи.

"Аби тільки вистачило сили, — думаю я тепер єдину свою думу... — Тільки б витримати!.." Щось підказує мені, що найбільше нам треба намагатися зберегти здоровий розум, не збожеволіти, не кинутися втікати і не підпустити близько ворога. Якщо ми не витримаємо тут, то зверху нас переб'ють за кілька секунд. Тому треба сидіти, хоч і тяжко й страшно. Треба триматися за землю-матінку, як казав колись Жовтих. В ній наш порятунок і наша надія.

— Кривенок! гукаю я до кулеметника. — Ти дивишся?

— Дивлюся, — тихо відповідає він.

Я сідаю в затінку коло Люсі. Дівчина, помахуючи кукурудзяною бадилиною, відганяє мух од спітнілого обличчя Лук'янова, вираз її обличчя суворий, трошки жалісливий, в очах — тихе терпляче чекання. Мабуть, вона теж пережила найтяжче сьогодні, і тепер уже заспокоїлась — врівноважена, тиха й дуже дорога мені. Лук'янов уже не ворушиться, не стогне, зовсім стих, і Люся піднімає його нерухому руку. Граната тихо викочується з неї на землю.

— Живий?

— Живий ще, — зітхає вона. — Але вже скоро...

Я вперше так близько біля Люсі, і вперше нас обох з'єднує велика й тяжка турбота. І хоч поруч лежать убиті і помирає наш п'ятий товариш, я чомусь не відчуваю особливої гостроти цієї втрати, — певно, від перевтоми й напруження нерви мої притупилися, звикли до неминучості. А ось близьке Люсине сусідство якоюсь незвіданою хвилюючою теплотою огортає мене. З непізнаних і давно не ворушених глибин моєї душі підіймається хвиля лагідного почуття до неї. Щось тепле, не товариське навіть, а братерське вливається в моє серце, і я дуже хочу захистити її, оборонити, не дати скривдити. Тепер для мене не дуже вже й важливі їхні стосунки з Льошкою, з тим капітаном Мелешкіним, — тепер вона зі мною, і я відчуваю, що розлучити нас може хіба що тільки смерть.

"Люба, хороша моя дівчинко! — хочеться сказати їй. — Я люблю тебе! Люблю! Назавжди! Навіки!.. Хай ми загинемо, хай пропаду я — все одно я любитиму тебе до останнього подиху, бо ти — моя душа, моя вічна мрія... Як же мені без тебе?.."

І я чомусь чую ці свої слова. Може, це я вимовляю їх? Я поглядаю на Люсю — ні, вона сидить задумавшись, як і сиділа...

А що, коли сказати це?

Ось так, як думаю і відчуваю, — скажу, хай знає. Що з того, що життя наше ледве тепліє, що лежать четверо наших товаришів — хіба наша в тому провина, що доля наготувала нам таку молодість? Що буде, коли я відкриюся в тому, — я не можу собі уявити. Але, мабуть, та незвичайна значність, що настане після моїх слів, і стримує мою хвилеву рішучість.

— Люсю, ти дуже боїшся? — питаю я, зазираючи їй в очі.

Вона якось сумно поглядає на мене й усміхається самими куточками вуст.

— Тепер уже ні. Може, одіб'ємось. Ти ж сміливий, казали. Партизан. Воювати вмієш.

— Трохи навчився, — скромно кажу я, приховуючи тиху радість від її похвали. — Нам-то воно байдуже. Ми солдати. А тобі ж навіщо так ? — мовлю я, боячись зустрітися з її поглядом і якнайглибше затаюючи своє почуття до неї. Чомусь мені стає дуже боязко: коли б вона не відчула, що я не байдужий до неї і що тільки й дбаю тепер про її життя. Вона ж знову тихенько всміхається й поглядає на мене своїми великими журливими очима.

— А я що ж, не солдат? Чи, може, думаєш, дівчина так собі?

Я мовчу й з невеселою лагідністю крадькома поглядаю на її тонке, маленьке смагляве личко. Воно сповнене якоїсь щирої рухливості, в якій уся Люся, з усіма її почуттями, турботами, думками. А вона раз по раз помахує стеблиною над бідолахою і щось думає.

Лук'янов казав: бережи себе. Гарна... А ти? Чого було лізти сюди? — тихо дорікаю я.

Чудні ви, хлопці, — знову сумно всміхається Люся. — Як це берегти? Навколо таке робиться!.. От хоч би й сьогодні. Вранці привезли в санчастину розвідника Смолкіна. Доктор Гутман ампутував обидві ноги і руку по лікоть. А такий був хлопець! І всього дев'ятнадцять років! Просить: добийте, але хто ж доб'є? Буде жити калікою. Ну? А я гарна, кажуть, — з болем в очах кидає вона на мене свій короткий погляд. — І мені соромно за цю прокляту красу. Всі дивляться, як на диво. А я хочу бути, як усі. Хочу бути просто сумлінною, сміливою, розумною — це найголовніше. Навіщо мені та краса?

— Не говори так, — не згоджуюсь я. — Ти дівчина. А війна — не дівоча справа. Тут сила, воля потрібні.

— Ех, Лозняк, Лозняк! — зітхнувши, в роздумі говорить Люся. — Мені часом здається, що я набагато старша за всіх вас. Здається, я відчуваю, розумію те, чого ви не розумієте. Ви такі славні, хоробрі, тільки ви не розумієте себе. Ви тримаєтеся так, наче цілий вік до вас і після вас була й буде сама лише війна. Без війни ви себе не уявляєте. Так же? І все ви міряєте солдатською міркою. Іншої у вас нема. Правда ж?

Я уважно вслухаюся в Люсин голос і хочу розуміти її, але щось не зовсім уловлюю її думки й обережно згоджуюся.

— Може, й так. На війні виросли. Що ж...

— Ну ось! Той переживає: медаллю не нагородили! Інший поривається, як би це спритніше похвалитися силою, побороти когось чи ще якось себе показати. А того ви не розумієте, що десь у кожного з вас мати чи там дівчина і що ви дорогі їм зовсім не цим. їм це зовсім не потрібне. Та й не важливо це. Важлива душа в людині: щоб вона була сумлінна, віддана, товариська, правдива. Це ж найцінніше в людині. Сила від природи дана, її не зміниш. Злякатися людина може і всупереч собі, а ошукати когось із власної користі — ні. Якщо людина чиста душею — ніколи не ошукає.

— Це правда, — згоджуюся я.

— Кажуть: війна. Але на війні огидність — подвійно огидна. А підлість — нестерпна, — каже Люся і, з докором поглянувши на мене, питає: — Думаєш, я чому прилетіла до вас? Не витримала — так запекло!.. Задорожний же поранений, прибіг у санроту. "Перев'яжіть", — каже. Перев'язали. Вимагає папірця з червоною смужечкою в тил. Я питаю: "А як же хлопці?" А він: "Начхать на хлопців — їм уже капець. А до того ж, я поранений". А рана там — удряпнуто тільки. Ну, такого від Льошки я не чекала.