Третя ракета - Сторінка 22

Від кого хочеш, але не від нього. Вибігла, дивлюся — ви тут б'єтеся. Я покинула все і полетіла. І дозволу не спитала.

Ну ось іще новина. Мене наче окропом обварило. Кулаки самі стискаються, я не знаю навіть, що сказати Люсі. Недарма не любив я цього Льошки, якось угадував трухлятину в його нутрі, і тепер ось усе справдилося. Віддячив він нам "і мені, і Попову, і Кривенку, — послали й чекаємо, а він, бач, мнеться, хоче сховатися за папірець з червоною смужечкою навскоси, і горя йому мало, що ми тут гинемо.

— Негідник він! виривається в мене. — Треба було комбатові доповісти.

— Що доповідати! — заперечує Люся. — Все ж таки він поранений, формально має право. Тільки з такою раною ніхто його в тил не відішле.

Так, формально він має правом в нього дряпина на руці, а тут за той час, поки ми чекали його, загинув Попов, помирає Лук'янов, Люся потрапила в пастку, з якої не видно виходу.

Зовсім нове, ніколи раніше не знане почуття гніву й розчарування охоплює мене. За весь довгий час цієї жахливої війни я не думав про те, не передбачав нічого подібного. З повагою й захопленням я дивився на кожного фронтовика. Але бувають, виходить, і такі. І коли б хтось інший, полохливий, нехай би той самий Лук'янов, — але ж Задорожний, цей мій недавній мало не ідеал чоловічої зрілості, навіть мужності, якої так бракувало мені. І чому він зробив так? Яка тому причина — самолюбство, характер, Люся, страх чи ще якесь лихо, що засуджує мене на страждання від баченого, пережитого, а його залишає огидною порхавкою в житті?

19

— Пити!.. Пити!.. — починає стогнати й соватися Лук'янов. Губи його сухі, обличчя загострилося, пожовкло, і ніс, мов дзьоб, задертий стирчить в надвечірнє небо. Люся схиляється до нього й тихенько гладить по рукаві.

Від самого спогаду про воду я ковтаю слину, але й слини вже немає. В роті сухо, горло теж пересохло, голова паморочиться. Треба щось робити, рухатися, бо так здолає сон, і ми загинемо. Раптом з окопу від Кривенка прискає коротка черга.

— Що там? — наче прокинувшись від знемоги, питаю я, але той мовчить. Я прислухаюся й знову повторюю своє запитання.

— Фріц біля танка,нарешті чути з окопу Кривенків голос.

Я обережно виглядаю з-за бруствера — справді, біля танка ворушиться щось в траві, здається, повзе темна постать.

— Стій, почекай, — кажу я. — Може, хто наш.

Мені шкода й одного патрона, шкода тиші, яка — знаю я — буде недовго, але яка все ж таки наближає нас до ночі й дає надію на порятунок. Звідси погано видно того чоловіка, хоч він і ближче до нашого сховища, ніж до Кривенкового окопу, але Кривенок невдовзі знову клацає затвором.

Поруч схоплюється Люся, вона теж виглядає через бруствер: мабуть, то німець. Нам видно тільки, як ворушиться трава і час від часу підіймається з неї темна спина. Кривенок чогось бариться, не стріляє, і тоді здаля чути кволий болісний стогін:

— Пауль! Пауль!

Поранений німець — це напевно. Він і повзе так — судорожно, повільно, поповзом по самій землі. Люся зламує свої русяві вузенькі брови і гукає Кривенкові:

— Не стріляй! Почекай! Може, в нього вода...

Я то ховаюся за бруствер, то знову виглядаю. Незабаром поруч порскає в обличчя землею і з соняшників лунає постріл. "Пильнують, мерзотники!" Німець тим часом то повзе, то лежить, невиразно чути його розпачливе, натужне: "Пауль! Пауль!" — "Дивно, якого він Пауля знайде в нашому окопі", — злостиво думаю я. Один він тут нам не страшний, але на всякий випадок я беру автомат і відтягую назад рукоятку.

Спершу з бруствера скочується грудка, потім дві разом, і на земляній гривці з'являються дві обпечені, аж червоні руки. Вони висовуються з обгорілих рукавів, напружуються, вгрібаються в бруствер, і ось із-за грудок показується голова з коротким і кучерявим від вогню, обсмаленим чубом. Німець підвів обличчя, і ми з Люсею вжахнулися. Обличчя його, як і руки, геть усе в червонясто-білих опіках, коло вуха кров'яниста маса; повіки на очах позлипалися, позападали й не розплющуються.

Якийсь час ми сидимо нерухомо і придивляємося до цього привида, потім я сердито командую:

— Униз! Скоро! Шнель!

Але німець, здається, не чує. Ніщо не змінюється на його обличчі, він дивиться, ніби в порожнечу, й стогне:

— Пауль!

Тоді я хапаю його за плече, тягну до себе — обвалюючи груддя, він сунеться в сховище і падає на дно. Нашу метушню в окопі помітили, б'ють кілька куль, але мимо.

І ось він лежить на дні окопу. Це ледве живий німець-танкіст, молодий, мабуть, наших літ хлопець. Широко розкинувши ноги, він голосно стогне. Комбінезон його геть увесь у пропалинах, від німця несе смородом горілої тканини, подекуди з одежі ще куриться дим. Я без ненависті, але з огидою дивлюся на цього німця, якому залишилося вже недовго жити, а Люся, ставши на коліна коло нього, обмацує широкі кишені його комбінезона, виймає з однієї гайковий ключ, круглу червону пластмасову маслянку, жменю клоччя. Баклаги в німця немає, патронів теж.

— Ага, припекло, чортів фріц! — кажу я із злістю й зачіпаю його чоботом під бік, щоб одкотити з проходу. Люся суворо зиркає на мене.

— Навіщо ти? Помирає ж!

"Ну й чорт його бери, що помирає, — думаю я. — А скільки наших померло — онде Жовтих, Панасюк, Попов, Лук'янов; може, серед них є й той, кого вбив цей фашист. Він і такі, як він, залили нашу землю кров'ю, украли в нас молодість, стражданнями переповнили наші душі..."

Люся, однак, з якоюсь не зрозумілою мені терплячістю бере його під пахви, одтягає з-під ніг і кладе поруч з Поповим. "П'ятий", — відзначаю я в думці. Дивно, не думав, що п'ятий тут буде німець. А німець стогне й щохвилини судорожно здригається. Дівчина легко розстібає на його грудях "блискавку", там, на кишені мундира, нікелевою облямівочкою блискає "залізний хрест". Цей хрест підіймає в мені гостру ненависть до танкіста, я зриваю його, шпурляю за бруствер, потім обшарюю кишені німця. Там безліч усяких книжечок, папірців, кілька потертих листів у вузеньких конвертах, потрощена авторучка й гребінчик у металевому футлярі.

Здається, я хочу знайти ще якийсь привід, щоб виправдати свою злість, я хочу бачити в цьому танкістові винуватця всієї сьогоднішньої нашої трагедії, але в паперах тільки рахунки, номери, німецькі слова, написані нерозбірливим скорописом, і скрізь свастики, орли, сині, червоні печатки. Але ось загорнуті в целофан фотографії з кривулястими обрізами. На першій — вулиця якогось акуратного німецького містечка з гостроверхими будинками, готичними вивісками. "Greifwald" — написано внизу. На другій знята група юнаків на стадіоні, в переднього — футбольний м'яч, — серед них, певно, й цей танкіст. На третій — гожа блондинка з локонами аж до плечей. Вона дуже мило всміхається до мене, і, коли б не такий кирпатий ніс, то я сказав би, що вона гарна. Четверта фотографія примушує мене задуматися.

На ній, безумовно, і цей наш "недогарок". Заклавши за спину руки, він стоїть у мундирі, і на випнутих його грудях чорніє, напевно, той самий хрест, очі німця, проте, невесело дивляться кудись на моє вухо. Перед ним у кріслі сидить немолода вже, здається, одягнута в траурне вбрання жінка, обличчя її сумне, в очах — біль. Чимсь не нашим, далеким, ворожим, але й зрозумілим віє на мене від цієї фотографії і я намагаюся розібрати напис на звороті.

"Mein lieber Knabe! — виведено синім чорнилом. — Für mich bist du der letzte, und du solst daran denken. Sei forsichtig. Du bist meiner. Du gehörst nicht dem Offizier, nicht dem General oder dem Führer, sondern mir allein, Du bist meiner! Meiner!

Deine Mutter , 29/III 1944"[2].

Я нe великий знавець німецької мови, але, щоб зрозуміти це, моїх знань вистачає. І ці виведені чорнилом слова бентежать мене. Проста річ, але я ніколи не думав, що в мого ворога несподівано виявиться мати, звичайна, вимучена, не дуже молода жінка, яка так зненацька стане між нами. Я думаю, що, напевно, вона любить його й, напевно, як і кожна мати, дуже боїться, щоб чогось не трапилося з ним. І, певно ж, вона пестила його маленьким і раділа його першим крокам і першим словам... І дбала, щоб він добре вчився й не мав двійок, і щоб не простудився, не захворів, не попав під машину... Так самісінько, як і моя, як і Люсина, як і Попова, Лук'янова, як мільйони матерів на землі. І, можливо, він добрий син і теж любить її й кохає тую дівчину... і старі сусіди доброї думки про цього юнака. Я розумію це й ладен співчувати всякому материнському горю, але тепер я мушу ненавидіти цього її сина, як, можливо, він ненавидить мене, бо ми обпалили його, а він убив нашого Жовтих і поранив Лук'янова.

Я хочу бути злим, злість надає сили, але я втрачаю злість разом з рештками цієї сили...

Гинуть наші, помирають німці, гинуть молоді й старі, добрі, злі, поганіші хто винен? Мені хочеться закричати, завити на ціле піднебесся страшно, нелюдськи вилаятися...

Але я тільки безглуздо сміюся. Я відчуваю, що стаю циніком. Мені хочеться добити цього німця, добити без злості, так, задля глуму, щоб помститися за смерть товаришів, за мої страждання, за ті колії. "Дивна стара дурна жінка,думаю я, — чого захотіла в такий час: присвоїти власного сина. Досить того, що ти породила його, годувала. В країні, де панує кровожерливий диявол, яка вже там власність! У відплату за його ідеї люди мусять жертвувати кров'ю й життям. Ідеї дорого коштують, якщо їх накидає купка. Бери тепер, фрау, свого сина, бери цей свій "недогарок"..."

Та що це і де воно гуде? Двигтить земля, дрижить піднебесся. Невже?.. — пронизує мою свідомість здогад. Але так воно й є — це німецькі літаки. З-під призахідного сонця, ховаючись у його променях, випливає над землею зграя проворних тіней; важкий гул осідає, душить землю. Вони йдуть на село. Ідуть рівно й важко, ніби повзуть своїми небесними шляхами, підобгавши короткі лапи-колеса. Я не лічу їх. Я бачу, як троє з хвоста цього каравану хиляться на крило і, коротко мигнувши блиском пропелерів на повороті, прямують на нас...

20

Густий і рвучкий, мов гірський обвал, рев пікірувальників відштовхує мене від стіни сховища. Я вже не думаю, що це кінець, глибоким підсвідомим почуттям я пережив його й готовий прийняти смерть, тільки нестерпний сум огортає мене "від думки, що не пощастить вберегти Люсю.